Федерiко, який грав у життя

01.11.2003
Федерiко, який грав у життя

Федеріко Фелліні.

      Він упевнено ствердився у сузір’ї найбільших творців кіно. Однак пішов «по-англійськи», нічого не сказавши світові на прощання, полишивши його в ошелешеному зачаруванні, так до кінця і не зрозумілий, не прийнятий. Йому дорікали за самоповторення, нуднувату заумкуватість, натякали на вичерпаність і втому. Як і личить істинному творцю, він знімав своє cinema, не звертаючи уваги на критику. В європейському кіносвіті популярний був жарт: замовте йому фільм про рибу — у нього все одно вийде стрічка про самого себе. Такими й залишилися у пам’яті вдячних глядачів усі 25 його фільмів — безцінний спадок того «великого» кінематографічного стилю, який, найвірогідніше, назавжди пішов саме з Федеріко Фелліні — в ніч на 31 жовтня 1993 року.

 

Милий брехунець

      Федеріко ще у віці «шмарклявого шкоди» вигадував про себе всілякі небилиці. Вже перебуваючи в ореолі світової слави, брехав, що прочитав усього три книжки (хоча рідня стверджувала, що у дитинстві він читав запоєм), погано вчився (насправді ж — був одним з найпрацьовитіших учнів у класі). Він із задоволенням розповідав про вигадані страждання, котрих зазнав під час навчання в католицькому коледжі Фано — (холодні келії, де винуватців ставили голими коліньми на зерна кукурудзи або гороху. Брехав і прикидався він талановито, до самозабуття. Багато хто з нас у рожево-безтурботному дитинстві відчував себе «трішечки Наполеоном», вилізши на стілець та насунувши на вуха газетний «трикутник». Його «трикутник» так і залишився напнутим на маківку, що відчутно посивіла. Американці без особливого сарказму назвали б такого зухвальця, який бажає «випендритись», — hot dog («задавака»).

      Перетворити життя, навіть найнудніше, паскудне й плісняве, на різнобарвний карнавал — мета істинного Лицедія, Скомороха, природженого Артиста. Спорудити із життєвої драми з шекспірівським напруженням розгульний балаган — для цього треба бути Блазнем, наділеним талантом, сміливістю, Божою прихильністю та харизмою, не меншими, ніж монарша влада. В Італії, зовсім не бідній, як ми знаємо, на гостре слівце, популярна фраза «спорудити піцу з підбору», подібна до енергійної маніфестації традиційного слов’янського творчого кредо — «зробити з лайна цукерку». Саме так він і ставився до краси — як до засобу виправлення, або, як мінімум, — наркотичної анестезії, яка дозволяє примиритися з усією незугарністю нашого світу. І саме до його творінь більше, ніж до інших, пасує визначення — «целулоїдне сновидіння».

      Гідними «соратниками по цеху» сам Фелліні вважав таких «майстрів красиво придурюватися», як Сергій Параджанов (якого він вельми цінував), німецькі кіноекспресіоністи епохи німого кіно, або ж «містичний гіперреаліст» Жан Кокто з його таємничим фільмом «Орфей», головна героїня якого, Смерть у виконанні геніальної Марії Казарес — рельєфно, до подробиць феллінієвський персонаж.

      З такою ж упевненістю можна сказати, що і в Джульєтту Мазіну Федеріко без пам’яті закохався саме тому, що вона дозволяла йому жити за ним самим вигаданим сценарієм. Вона одразу зрозуміла, що понад усе викликає відразу Федеріко — так зване реальне життя з його пересічністю та убогими проблемами. Стороннім спостерігачам іноді важко було зрозуміти, де в їхніх стосунках закінчувалася реальність і починалася гра. Композитор Ніно Рота згадував, як одного разу під час обіду Федеріко зауважив: «Пам’ятаєш, Джульєтто, коли ми були у Австралії...» Всі чудово знали, що ні він, ні Мазіна ніколи не були в Австралії. Однак вона з посмішкою «згадала»: «Так, милий, там були чудові артишоки». Вони разом розігрували веселий спектакль життя, перетворюючи нудну реальність в одну велику пригоду, де життя й кіно постійно міняються місцями. Вони захоплено бавилися у пустотливого Буратіно та кокетливу скромницю Мальвіну, які дожили до похилих років.

Стати Великим

      Федеріко Фелліні народився 20 січня 1920 року в невеликому курортному містечку Ріміні у родині дрібного комерсанта. У 1939 році він переїхав до Риму, де працював карикатуристом і журналістом у маленькій газетці і «косив» від армії Муссоліні. У 1943 році доля звела його з режисером Роберто Росселіні, який відкрив у італійському кіно нову епоху неореалізму. Свою кар'єру в кіно Федеріко починає асистентом і сценаристом у Росселіні.

      У 1941 році він познайомився із вісімнадцятирiчною Джульєттою Мазіною, яка вже була популярною радіоведучою. Вже через два тижні він запропонував їй руку і серце. Шлюбна церемонія проходила на сходах — з міркувань безпеки. Обвінчатися їм вдалося через два роки. Після викидня у Джульєтти та ранньої смерті другої дитини в них так і не було дітей. Найкращими подарунками Федеріко Джульєтта назве дві ролі — у фільмах «Дорога» та «Ночі Кабірії». Мазіна, з її бісиками у характері, чудово підходила йому. Вона була казковою, тендітною, лукавою феєю. І при цьому сильною жінкою, надійним партнером. Спочатку Фелліні волів знімати лише дружину. Врешті, дві її найкращі ролі піднесли Джульєтту на недосяжну висоту.

      Його перший «власний» фільм (не враховуючи «Вогні вар’єте» (1950) спільно з Альберто Латтуадо) — «Білий шейх» (1952) — не мав успіху. Наступний, «Мамині синки» (1953), був прийнятий публікою та критикою вже набагато краще. Але справжнім гучним міжнародним успіхом став фільм «Дорога» (La strada, 1954). Цей фільм, що випорскує з рамок неореалізму, і сьогодні залишається безумовним кінематографічним шедевром. Він одержав «Срібного Лева» у Венеції, Оскара за кращий іноземний фільм і безліч інших премій.

      Далі — фільм «Шахрайство» (1955). А потім — найзнаменитіша його картина — «Ночі Кабірії (1957). Про звивистий, але переможний шлях маестро Фелліні заговорили після появи фільму «Солодке життя» (Dolce vita, 1960) — стрічки, назва якої одразу ж стала називною і яка викликала справжній скандал. Режисера звинувачували у порнографії та блюзнірстві. Офіційна газета Ватикану Osservatore Romano присвятила фільму понад двадцять звинувачувальних статей. На Каннському кінофестивалі навколо картини вирували страшенні пристрасті, хоча, врешті, вона одержала там головний приз. Починаючи з цієї стрічки у Фелліні на все життя складається дружба і співробітництво з актором Марчелло Мастроянні, який ідеально підходив для його автобіографічної режисерської манери! Головною «повитухою», продюсером фільмів Фелліні цього часу (а також шедеврів Росселіні, де Сіка, «Ватерлоо» Сергія Бондарчука) був Діно де Лаурентіс, який щойно, у вересні 2003 року, одержав «Золотого Лева» 12-го Венеційського кінофестивалю за внесок у світове кіномистецтво.

      Довго не виходив у маестро фільм «8 з половиною» (1963). Назва стрічки означає її порядковий номер у списку феллінієвських робіт. «Половинка» — це «Вогні вар’єте». Тепер же дехто навіть вважає, що весь кінематограф поділяється на фільми, зняті до «8 1/2» і після нього. Два роки потому, у фільмі «Джульєтта і духи» (1965), він додав до цих можливостей колір (вперше «випробуваний» режисером у 1962 році, у новелі «Спокушання святого Антонія»). Ця ж тривога втілена у стрічках «Тобі Деміт» (1968, за новелою Едгара А. По) та «Сатирикон» (Fellini Satyricon, 1969, за романом Петронія). Після блукань лабіринтами давнього світу Фелліні звернувся до свого дитинства і зняв три вельми «домашніх», затишних фільми — «Клоуни» (1970), «Рим» (1972) та «Амаркорд» (1974). Простір та персонажів наступного фільму — «Казанова» (1976) — він скопіював з музею мадам Тюссо. Далі — фільм-надрив «Репетиція оркестру» (1979). Потім режисер збудував фантасмагоричне «Місто жінок» (1980).

      Сучасний світ, за Фелліні, втратив гармонію і не здатний віддалити свою неминучу загибель. Фільм «І корабель пливе» (E la nave va, 1983) підвів риску в його стосунках iз дійсністю. Символічно, що саме в цей час Тоніно Гуерра, давній друг і сценарист Федеріко, створив сценарій для передостаннього фільму Андрія Тарковського «Ностальгія» (з Олегом Янковським у головній ролі), який дивовижно співзвучний стану Фелліні — його відчуттю розгубленості, самотності у світовому мурашнику. Цікаво, що режисером зi звуку в фільмі «І корабель пливе» був Олександр Сокуров. Останні три художні фільми Феллiнi — «Джинджер та Фред» (1985), «Інтерв’ю» (1987) та «Голос місяця» (1990) — підбиття життєвих підсумків.

      Ось так і розгортається у часі, немов спіраль, його чудернацька чорно-біла целулоїдна магія. Він начебто повторює слова Веліміра Хлєбнікова: «Таких, як я, — і зовсім нема...» Так само, як і наш загадковий поет, цей кінематографічний шаман — таки не з цього часу. Сам Фелліні вважав, що все життя знімає один великий фільм.

Залишитись назавжди

      У 1963 році його картині «8 1/2» було присуджено гран-прi Московського міжнародного кінофестивалю. Але на вручення призу маестро не з’явився. Кажуть, коли Фелліні стало відомо, що Хрущов заснув на прем’єрі фільму, він поїхав з Джульєттою та друзями на дачу. Шибеник, який подорослішав, міг собі дозволити такий вчинок. Він міг увірватися за лаштунки і впасти навколішки перед нікому не відомим Микитою Михалковим, який поставив у римському театрі п’єсу «Механічне піаніно».

      Ювілейний «Оскар» за внесок у розвиток кінематографа став останньою нагородою Федеріко. Коли Італія прощалася з Фелліні, транспортний рух у Римі було зупинено. Усі радіо- та телестанції припинили роботу. Багатотисячний натовп проводжав жалобний кортеж по дорогах Італії — від Риму до фамільного склепу родини Фелліні в Ріміні — аплодисментами, як і личить прощатися з Артистом. Він довів, що місце геніального клоуна, який наділений вищим покликанням, — поблизу Всевишнього престолу. Фелліні й Мазіна ще за життя увійшли до пантеону безсмертних — про них говорили з придиханням і захопленням.

      Ось і тепер Джульєтта не приховувала сліз. Вона приймала співчуття із беззахисною, відомою всьому світові, посмішкою та поглядом, про який сам маестро сказав, що це погляд «собачати, яке загубилося». Весь її творчий багаж — чотири великі ролі у фільмах одного режисера. Це вражаюче мало, якщо знати, що йдеться про велику актрису. І невимовно багато, якщо пам’ятати, що це — фільми Фелліні. Через п’ять місяців її чекатиме той же шлях — від римського госпіталю до кладовища в Ріміні. Друзі стверджували, що весь час після смерті Фелліні Джульєтта майже не розмовляла, лише повторювала: «Без Федеріко мене немає». Колись саме такий відчай втрати палко коханого Амедео привів юну (до того ж вагітну) вдову Модільяні Жанну Ебютерн до трагічного рішення кинутися з вікна.

      Міф цієї божественної пари не змогла похитнути навіть бомба, яка вибухнула через рік. Нею став автобіографічний роман «Види кохання» голландської письменниці Розіти Стенбек, яка свого часу зіграла епізодичну роль у фільмі «Джинджер та Фред». Без надмірного пієтету перед прахом, який ще не встиг охолонути, майже священним для італійців, вона заявила: «Я була останньою коханою жінкою Федеріко Фелліні, і його дружина, Джульєтта Мазіна, знала про це».

      Але ніхто з його сучасників так і не насмілився піддати сумніву істинність кохання Федерiко i Джульєтти. Воно аж ніяк не було розігране ні ним, ні нею. Геніальний клоун, який сміявся над собою, дозволяв собі поблазнювати, піддразнюючи навіть смерть, до кохання, однак, ставився «смертельно» серйозно. Єдине, що не могло сподобатися йому в сімейному міфі, так це його банальне продовження: діти, гроші, убогий побут. Він твердо знав: те, що ми називаємо жорстокою реальністю, — не що інше, як оманливий маневр, ниці декорації, за якими ховається життя. Фелліні ж спромігся у своєму виконанні перетворити його на День Дурнів, який вічно триває (саме у біблійному сенсі — everlasting), коли з ніг на голову можна поставити найсокровенніше, коли дозволено все, і кожному надане право відчути себе королем на цьому святі життя. А жахливі, невигадані пристрасті й терзання — неминуче випробування, якому воно піддає кожного, аби на його карнавал, цей ярмарковий балаган із феєрверками та ряженими, потрапили лише гідні та посвячені.