Реванш як благо?

      «Політична еліта, представлена більшістю тих, хто проголосував сьогодні проти українського уряду, виявилася не готовою визнати легальну економіку та публічну політику єдино можливим способом суспільного розвитку». Це — з промови Віктора Ющенка в день його відставки з посади Прем'єр-міністра 26 квітня 2001 року. Цiкавi паралелi.

      Юлія Тимошенко, колишня віце-прем'єрка в тому уряді Ющенка й екс-Прем'єрка — в цьому, до вчорашнього вечора не робила жодних заяв. І вже тому здалася мудрішою, ніж багато хто про неї думав. У Юлі був запланований великий вечірній ефір (чомусь на «Інтері»), але, власне, інтрига не виглядала якоюсь особливою. Перейти у конструктивну (щонайменше) опозицію їй велять самі закони жанру. Інше питання, одразу чи поступово, як ішов свого часу до опозиції Ющенко. І зовсім ніякої загадки немає в тому, що леді Ю плекає план з приводу гучного реваншу: вона прагне довести на виборах-2006 свою спроможність і популярність та повернутися в Кабмін знову главою уряду. З іще більшими повноваженнями.

      Поки Юля мовчала, за неї говорили інші. Передусім — екс-віце-прем'єр, тепер уже один зі штабістів Тимошенко Микола Томенко. «Іменну» табличку від дверей кабінету № 632 у Будинку уряду він учора відгвинтив власноруч — за його словами, щоб знову прикрутити у травні. А напередодні гуманітарний «віце» потроху збирав особисті речі. Зокрема, зняв зі стіни величезне фото революційного Майдану в рамці, яке заміняло йому портрет котрогось із шефів.

      Підтримати Томенка у годину відставки прийшли тільки давні друзі – Бенюк і Хостікоєв. Їм до лампочки, чи є в нього якась посада, чи нема. Це до кабінету Кінаха на цьому ж — шостому — поверсі ввечері стояла черга охочих привітати із «залишенням» на посаді. А Томенко і Ко поки що вільні від паркетно-кабінетних манер. Чому їх «пішли» і як вони повертатимуться — в інтерв'ю екс-заступника глави уряду «Україні молодій».

      — Пане Миколо, за даними нашої газети, ще в той період, коли нова влада відзначала свої перші сто днів і Президент ставив урядові оцінку «12», двома кандидатами на звільнення були Стецьків і ви. І пояснення у глави держави тоді було таке саме, як і сьогодні: піару більше, ніж конкретної роботи. Зрозуміло, що пасаж Віктора Андрійовича у четверговому виступі про те, що «деякі політики не можуть без камер», стосувався передусім віце-прем'єра з гуманітарних питань. У чому саме полягала ваша робота? Що зроблено і що не зроблено?

      — Я думаю, така постановка питання — з наголосом на надмірний піар — це проблема людей, які від певного часу почали надто ревниво ставитися до запропонованого мною стилю роботи. Адже з самого початку ми вирішили, що в нас будуть достатньо самостійні в політичному сенсі міністри, буде повноцінне інформування про те, що робить уряд. І я пишаюся тим, що нам вдалося зробити справді соціальний бюджет, а ще — тим, що після обговорення цієї теми понад 70 відсотків українців знали про її існування, і понад 40 відсотків — розуміли всі переваги нашого бюджету. Моя функція полягала якраз у тому, щоб пояснювати суспільству, що робить уряд. Водночас уже в розпал бюджетної дискусії була перша спроба трохи «обламати» уряд, який націлився на підтримку 300 з гаком голосів Верховної Ради. До Президента пішли «ходаки», з'явився законопроект одного депутата (до речі, з «Нашої України») про неприйнятність наших змін до бюджету... Тобто вже тоді почала виникати проблема несприйняття публічності уряду. Ми знайшли в собі сили зробити бюджет бездефіцитним і закрити «дірку» в 32 мільярди гривень, розв'язати питання з підвищенням пенсій і зарплат, то чому ми мали про це мовчати?

      Мабуть, десь на цьому етапі Президентові почали носити результати соціологічних досліджень, згідно з якими рейтинги урядовців зростали, а тих людей, що навколо Президента, — падали. І була запропонована така схема: насправді потрібно, щоб міністри по дев'ять годин сиділи на нарадах, розгрібали завали, потім приносили добру новину Президентові, щоб саме він її озвучував би, а самі б урядовці «піаром» не займалися. Я неодноразово чув такі цінні вказівки із секретаріату Президента. Але що це за країна, де керівники уряду мають запитувати радників Президента про те, що їм можна казати, а що — ні?

      Піар уряду я насправді вважаю своєю заслугою. Суспільство знало, про що уряд дебатує, які рішення він ухвалює, причому не «під ковдрою», а публічно. Ми стали прозорими, як цього від нас і вимагали. Але є й інший бік питання — я також відкрито говорив про помилки, й уряду, і влади загалом. І з самого початку я заявляв в інтерв'ю: не можна допустити, щоб у країні було два Прем'єр-міністри і ще один Президент. Власне, вже через місяць після початку роботи на посаді віце-прем'єра, коли я зрозумів, як саме оцінюють мій стиль на Банковій, я був готовий до відставки. Але встиг-таки зробити ще досить багато. Зокрема, показати суспільству, що уряд може бути нормальним, відкритим, близьким до людей, що урядовці можуть обходитися без величезної кількості охорони.

      Як куратор гуманітарної й соціальної галузей, я не можу звітувати виробленими тоннами продукції чи мільйонними надходженнями в бюджет. Але, я вважаю, все, що було зроблено і Міністерством соціальної політики та праці, і Пенсійним фондом, — фантастичний прорив уперед. Саме сьогодні ми почали «вирулювати» в питанні Пенсійного фонду, ми почали рятувати соціальні програми, виводити на нормальний рівень допомогу всім — чорнобильцям, матерям, дітям... Зрештою, той демографічний вибух, який чекає Україну, — це заслуга нашого уряду в тому числі. Значно покращили ситуацію і в галузі освіти. Сфера охорони здоров'я — це взагалі непідйомне питання, але ми почали його піднімати, удвічі збільшили витрати на ФАПи (фельдшерсько-акушерські пункти. — Ред.) і, скажімо, якщо така тенденція триватиме надалі, сільська медицина вийде з кризи.

      Культура... Тут мені похвалитися особливо нічим. Але це, за визначенням, найбільш конфліктна сфера, і її по багатьох напрямах узявся курирувати сам Президент. І я бачу, що тут Президента підставляють у багатьох проектах. Приміром, ДУСя (Державне управління справами. — Ред.) подала заявку на 60 мільйонів гривень для «Мистецького «Арсеналу», хоча Президент казав, що на облаштування цього музею мають піти не бюджетні, а меценатські кошти. Те саме і з ремонтом Маріїнського палацу — є потреба взяти з бюджету 100 мільйонів, а Президент казав, що державному бюджету це нічого не коштуватиме.

      Підсумовуючи сказане, ще раз зазначу: ми змогли переконати суспільство в правильності того, що ми робимо, ми зняли масу соціальних конфліктів, показали людям, які зміни на краще чекають їх попереду, розібралися із кризовими категоріями.

      — А є й така оцінка: чи то популярна, чи то популістська політика уряду саме зараз спричинила проблему браку коштів для покриття численних соціальних програм. І Кабінет Міністрів іде у відставку фактично на початку кризи виплат, коли для латання дірок уже нема де брати гроші...

      — Ні, це не так. Ми йдемо з профіцитом бюджету, ми виконуємо всі соціальні програми, ми на наступний рік запланували зрозумілу й реальну цифру зростання зарплат у бюджетній сфері — 14 відсотків. Ми успішно вирішуємо проблему забезпечення тих категорій, які не потрапили в диференціацію й тарифікацію по пенсіях (інваліди-чорнобильці тощо). Ми нарешті забезпечили нормальну тенденцію зростання мінімальної зарплатні й пенсії: вони «зустрілися» на рівні 332  грн., і надалі мінімальна зарплата випереджає пенсію. Інша справа, що цілу низку державних програм такого напряму ми поставили у залежність від приватизації. Поки що в цьому році при плані 6 млрд. грн., виконання програми приватизації лише 800 млн. Були об'єктивні причини для такої ситуації. Але після приватизації Одеського припортового заводу, «Криворіжсталі», деяких інших об'єктів можна буде говорити про додаткові соціальні проекти (наприклад, комп'ютеризація шкіл, серйозні інвестиції в медицину). Я думаю, наступний уряд отримає дуже хороший подарунок, 24 жовтня успішно продасть «Криворіжсталь» і продовжить започатковану нами успішну лінію соціального характеру бюджету. Втім таки треба буде погоджувати його з темпами розвитку економіки. Бо такі переваги для соціальної сфери, такі величезні соціальні виплати, як у цьому році, не можуть бути постійними.

* * *

      — До питання персонально про ваше звільнення. Ще з вечора середи було відомо, що існують домовленості про «розмін» відставок — Порошенко, Третьяков і Скомаровський з одного боку і Томенко, Терьохін та Турчинов — з іншого. І, мовляв, лише «піарник» Томенко встиг провести прес-конференцію й заявити, нібито йде з посади із власної волі на знак протесту та незгоди. Цю вашу ранкову заяву дехто кваліфікував навіть як «порушення домовленостей» та визначив причиною увільнення всього уряду...

      — На щастя, я не брав участі в тих цілодобових переговорах і торгах. Мені байдуже, які там були домовленості, але я вважаю кричущою несправедливістю той факт, що мене без моєї згоди вирішили «міняти» на людей, обвинувачених у корупції. Я не крав, корупцією не займався. І вважаю, що як посадовець я не заслужив «честі» бути об’єктом такого «шахового» розміну. Це — вияв «візантійської» політики, проти якої раніше виступав Віктор Ющенко. Можна ж було зустрітися з Президентом, щоб він сказав: я не задоволений діяльністю уряду, і не тому, що хтось там говорить про якісь проблеми у владі, а з таких-то й таких-то конкретних причин. Я не знаю, хто придумав цей «бартер» людьми, але мені здається, що для української політики це неправильна схема. В українській, як європейській політиці, треба виходити з конфлікту: якщо був конфлікт, пов'язаний із неконституційними повноваженнями РНБО і кабінету Президента, значить, треба ці повноваження привести у відповідність. В указі по РНБО прямим текстом сказано, що за письмовим дорученням секретар РНБО може підписувати документи, вести засідання — тобто діяти, як голова Ради національної безпеки й оборони, хоча цим головою є Президент, який згідно із законодавством, не має права нікому делегувати свої повноваження. А чи не абсурд, коли кабінет Президента, який є навіть не секретаріатом, а шматком секретаріату, контролює виконання законів і доручень урядом і органами місцевого самоврядування?!

      Тепер узагалі, незрозуміло, хто займався корупцією в Україні, — весь уряд, чи лише ті кілька людей, стосовно яких було створено слідчу групу. Тому те, що зробив Президент, було не розв'язанням проблеми, а заганянням її у глухий кут. А розв'язання було б тоді, якби Президент чітко сказав: бізнес і політика нарешті чітко будуть розділені.

      Бо поки що в нас іноземні дипломати розповідають, що вони бояться виділяти кошти на укриття над ЧАЕС, бо знають, що Давид Жванія (екс-міністр надзвичайних ситуацій. — Ред.) у своєму «минулому житті» активно займався енергетичним бізнесом. Або є питання по Червоненку, бо він був пов'язаний із бізнесом на транспорті і став міністром транспорту. І я вважаю, що ця проблема — остаточного розмежування бізнесу і влади — після тієї розв'язки, яку обрав Президент, поки залишається.

      — А чи не є ця політика не лише «візантійською», а й «путінською»? Адже Володимир Путін також час від часу міняє уряди, аби зберегти свій рейтинг.

      — У принципі, тут і «кучмізму» чимало. Бо як би я не ставився до попередніх прем'єрів, але більшість із них постраждали за так зване «створення власного політичного іміджу». І коли я сьогодні чув те саме, тільки замість слова «імідж» був згаданий «політичний піар», це дуже нагадувало цитати з Кучми.

      Насправді ж на парламентських виборах команда Президента може звітувати тільки про те, що зробив уряд. А у нас склалося так, що те саме «оточення» Президента робило все для того, аби дискредитувати уряд, — заважали наводити порядок на ринку нафтопродуктів, працювати по ситуації з м'ясом і цукром...

      Це схоже на те, що, як свідчать записи майора Мельниченка, робилося в кабінеті Кучми: коли до нього приходили певні люди й розповідали про те, як треба щось робити з Прем'єром Ющенком, бо його популярність у народі зростає. І пропонували, наприклад, не допускати, аби до 1 вересня погасили заборгованість iз пенсій, бо це підніме Ющенків рейтинг. Я навіть знаю колишніх радників Кучми, які тепер радять Ющенкові, що не можна, аби були знижені ціни на цукор, бо це додасть популярності Тимошенко.

      — А хто ці радники?

      — Та багато...  Добре, я готовий сказати: ось, наприклад, Олександр Пасхавер — усе життя радив Кучмі, нарадив і про трасти, і про приватизацію... Або радник з аграрної промисловості Леонід Козаченко. Він, звісно, після історії з продажем зерна за кордон і відсидкою в СІЗО врятувався переляком — кримінальну справу проти нього закрили. Але я б на місці Козаченка після такого не ризикнув розповідати Президентові, як правильно продавати зерно...

* * *

      — Це правда, що Юлія Тимошенко на останньому засіданні Кабміну розплакалася?

      — Ні, це просто було дуже емоційне в доброму значенні засідання. Юлія Володимирівна всім подякувала й розповіла про кожного якусь добру історію, навіть про тих, із ким спершу були певні конфлікти.

      У нас узагалі завжди були дуже емоційні засідання. Це чи не перший уряд, в якому всі рішення ухвалювалися в процесі дискусії, іноді досить жорсткої. (До речі, коли засідання вів перший віце-прем'єр Анатолій Кінах, відчувалися вже зовсім інші методи роботи, наче інша епоха...) Ми з Тимошенко могли засідати рекордну кількість часу, але право висловитися мав кожен, і ні в кого не виникало відчуття, що він тут зайвий.

      — Вочевидь, чимало колишніх урядовців, прийнятних для більшості зацікавлених сторін, залишаться на посадах. Або ж прийдуть трохи сторонні люди. Тобто виходить така собі люстрація навпаки — вичищення з Кабміну представників Майдану?

      — Саме так. І для нас, «майданівців», у цьому є і свої позитиви. Поки що з тих публічних людей, які були задіяні у революційному процесі, ми втрачаємо лише Луценка. Може, він до нас іще повернеться... А Філенко, Стецьків, Тимошенко, я, і, очевидно, Зінченко, знову разом. Хоча ми завжди були однією командою, де б не працювали. А коли люди, які прибилися до нашої команди в останні місяці, розповідають про ідеологію, зміст і логіку Майдану, то я вважаю, що це нечесно. Для того щоб політики з'явилися на сцені, довелося стільки «пропахати», аби люди зрозуміли, що від них щось у цій країні залежить. А дехто, вийшовши зі списку «Єдиної України» на революційну сцену, думав, що це так легко, щоб люди прийшли його підтримати...

      Мені здається, що й багато моїх колег по новій владі не зрозуміли, для чого тоді народ вийшов на Майдан: не щоб їх підтримати, чи Ющенка, чи Тимошенко, чи якусь політичну силу, а щоб змінити країну. Тому вони тепер не можуть зрозуміти й того, що треба робити для цих людей. А їх треба слухати і, головне, чути. А не ділити команду на більш відданих і менш відданих і вишиковувати чергу до Президента, в якій навіть дуже поважні у країні люди мають годинами сидіти у приймальні глави держави без можливості кудись передзвонити (на вході до секретаріату Президента у відвідувачів забирають мобільні телефони. — Ред.). Це принижує нашу країну. На жаль, у тому будинку, де колись хотіли зробити музей попереднього режиму (у приміщенні колишньої Адміністрації. — Ред.), поки що не вдалося вiдчутно змінити атмосферу...

* * *

      — Питання від тих, хто голосував не просто за особистість кандидата в президенти, а за команду та спільні принципи: що далі? Виходить, Юлю виштовхали в опозицію, і вона просто змушена буде скористатися цією нішею? Що тепер робити Майдану — розірватися?

      — Питання визначення для деяких міністрів, і не лише їх, постане досить цікаво й гостро. Зрозуміло, що тут є вибір: або йти за Тимошенко, або погоджуватися на певних умовах лишатися в уряді.

      Щодо опозиційності... Ми не будемо антипрезидентською силою. Буде лише конструктивна діяльність. Скажімо, критика конкретних дій тих людей, які залишаться у владі, того стилю, який не відповідатиме стилю Майдану. Хіба сам Президент не обіцяв роз’єднати бізнес і політику? Й ми також будемо виступати за це. Скоріше за все, ми діятимемо як паралельний, або «тіньовий» уряд. І йдеться про те, щоб наша команда на парламентських виборах — із Юлією Тимошенко на чолі списку — здобула перемогу й право знову сформувати уряд народної довіри. Такий уряд, який уже ми вважатимемо найкращим у конкретних умовах. І, я думаю, саме навесні, під час виборів до Верховної Ради, Президент матиме змогу оцінити, як ставляться люди до конкретних політиків.

      — Тобто йдеться про реванш. Загроза якого для винуватців вашої відставки буде помножена на вагу політичної реформи, яка має вступити в силу з нового року...

      — Я говорю про «другий етап Майдану» і маю на увазі, що саме суспільство має дати відповідь, хто саме з політиків відповідає проголошеним ідеалам Майдану. Політична реформа лише підсилює ці акценти. Заодно ця реформа має ліквідувати ту «прокладку», яка досі існувала у стосунках між урядом і Президентом — радники, нашіптувачі, майстри інтриг... І я гадаю, що восени ми шукатимемо взаємовигідні способи співпраці з Президентом із прицілом на наступні вибори.

      — І все ж таки, досі опозиція в новій Україні була дуже слабкою. Тепер у Юлії Тимошенко та її відставленої команди з’являється спокуса посісти цю нішу. Спроможність теж з’являється, мабуть, як і бажання створити власний блок. Але як бути з тим, що досі принципи формування фракції БЮТ у парламенті — за рахунок «грошових мішків» та скомпрометованих за минулої влади осіб — мало чим відрізнялися від принципів формування того ж «Народного союзу «Наша Україна»?

      — Я вважаю, що нинішня фракція у ВР і майбутній виборчий блок — це різні речі. Зрозуміло, що фракцію «надували» штучно, аби здобути додаткові голоси для ухвалення потрібних урядові рішень — по СОТ тощо. Тоді кожен голос був важливий, і Тимошенко, і Терьохін доклали максимум зусиль для переконання парламенту (на відміну від того ж Порошенка, який для ухвалення СОТівського пакета палець об палець не вдарив). Принципи ж формування виборчого списку будуть прозорими, там будуть інші люди, зовсім не обов’язково ті, якi у фракції. Принаймні я наполягатиму на тому, щоб бізнесмени займалися бізнесом, а не йшли у ВР.

      Щодо формату блоку та можливих партнерів, то «Пора» — розглядається, ПРП, УНП — розглядаються, Народний рух — теж. Консультації триватимуть.

* * *

      — Конкретно про ваші плани: це початок виборчої кампанії у штабі Тимошенко? Балотування на мера Києва? Просто колишній Інститут політики?

      — Усі ми (у відставленій команді. — Ред.) матимемо, мабуть, тижневу інтелектуальну, політичну дискусію стосовно стратегії своєї діяльності. Досі ми не розглядали аж таку викінчену можливість самостійного балотування у вигляді блоку Тимошенко. Коли ми говорили про спільний блок з НСНУ, принциповим було те, щоб у блоці не було партії Литвина. Я людина командна, і яке місце за підсумком дискусії мені визначать — політичну роботу, аналітичну, іншу, — тим і займатимуся.

      — І все-таки, є мета — повернутися в цей самий кабінет навесні, після виборів?

      — Серйозних альтернатив є дві: знову стати віце-прем’єром з гуманітарної політики або міським головою Києва. Другу можливість наша команда також активно обговорює. Я ще нічого навіть не робив для Києва, але за рейтингами вже є другим. В Омельченка — 35 відсотків, у мене — 14, у Кличка — 12, у Черновецького — 11. Так що будемо визначатися.

АРГУМЕНТ

      За час діяльності нашого уряду номінальні доходи населення зросли більш як на 40 відсотків, реальні — на 20. Ми десь на 10 відсотків збільшили кількість людей, які сьогодні вже не вважають себе бідними. Тому ми успішний уряд, хоч би що там говорили.

Гуманiтарний вiце-прем’єр пiд час прощального iнтерв’ю.