Екскурсія у криваве сьогодення

03.09.2005
Екскурсія у криваве сьогодення

З цього вiкна викидали трупи заручникiв.

      «Ти була у Беслані?! Вау... Цікаво? Я б теж там хотів (-ла) побувати»... Я там справді була. Все ж недалеко. І реалії політичного сьогодення з кожним роком поповнюють світ новими туристичними мекками — бізнес-центр у Нью-Йорку, «Норд-Ост» на московській Дубровці, метрополітен у Лондоні... Список можна продовжувати. Людям цікаво там побувати, щоб відчути на собі (звісно, у ролі сторонніх спостерігачів, а не безпосередніх учасників) трагедію ХХІ століття та вирок світу за його помилки — тероризм.

 

      На українсько-російському переході мандрівникам-ентузіастам, які вирішили здійснити подорож до Грузії через російський Кавказ, щиро дивуються і сприймають як диваків-екстремалів. Далі йдуть розповіді про кількість убитих, безвісти зниклих, викрадених у рабство людей на території, яка межує з Чеченською Республікою. Інструкція з правил поведінки теж «утішає»: не розходитися, триматися купи, не надто довіряти місцевому населенню (потенційним викрадачам), у жодному випадку не давати їм своїх документів, не фотографувати мешканців, щоб не провокувати...

      Однак обмеження, як виявилося, стосувалися не лише контактів із людьми. Намагаючись сфотографувати красивий вокзал у колись одному з найпопулярніших курортів радянського простору — Кисловодську, що славиться своїми мінеральними водами, — наштовхуєшся на грізний погляд міліціонера: «Заберіть фотоапарат. Це стратегічний об'єкт. Якби у вас три електрички підірвали — ви б мене зрозуміли».

* * *

      Коли прямуєш на південь у напрямку грузинського кордону, картина за вікном дедалі більше пригнічує — бідні села, розбиті дороги, часто знедолені обличчя людей, пости з автоматниками. Холодять серце і вказівники на дорогах із написом «Грозний» — відстань до чеченської столиці скорочується...

      На обрії з'являється величезна споруда, яка нагадує митний міжнародний перехід. «Північно-Осетинська Республіка» — написано згори, а щоб потрапити до неї, у черзі стоять вантажівки. Наскільки тривалий і жорсткий процес контролю на цьому КПП, відчути на собі не вдалося, бо про сприяння в цій поїздці було домовлено таки на вищому рівні. Але при виїзді з Північної Осетії на російсько-грузинському кордоні обшукали «по повній». Водночас складалося враження, що росіяни все це робили не так із метою пересвідчитися, чи немає у нас вибухівки, як просто висловити своє ставлення до «бандерівців» (як від них довелося почути). Також відчувалися певні натяки на потребу хабара. Власне, в потерпілих Беслана досі залишається питання, яким чином на територію Північної Осетії могли проникнути кілька десятків озброєних «до зубів» бойовиків? Хоча й окремі представники влади визнають факти хабарництва, посилаючись при цьому на низький рівень життя. Саме через це правоохоронці — фактично за копійки — можуть пропустити осіб зі зброєю.

* * *

      Двоповерхова будівля у формі літери «П» з хвостиком  доєднаного до неї спортзалу ще до вересня минулого року мала вигляд звичайної школи. Хоча цей навчальний заклад не був таким уже й звичайним — СШ № 1 вважалася найкращою у Беслані, де навчалися найздібніші діти.

      За лічені хвилини 3 вересня 2004 року споруда перетворилася на пам'ятник жорстокому світу та загарбницькiй політицi.

      Від даху у спортзалі лишилися лише металеві конструкції — при яскравому сонці вони кидають тінь на підлогу у формі хрестів. Зовнішні боки стін усієї школи — із червоної цегли — закоптилися від диму, де-не-де залишки скла та рам на вікнах. Усередині стіни повністю пощерблені, у кількох місцях — безліч дірок від куль, зі стелі аж до підлоги звисає частина широкої вентиляційної труби, у підлозі — воронка. По периметру спортзалу — траурні вінки та квіти. Вінок висить і на баскетбольному кошику, біля якого якраз знаходився пульт управління усіх вибухових пристроїв. Під іншим кошиком стоїть парта із залишками свічок та іграшками. Посередині зали — понад десять півторалітрових пляшок із водою, у деяких — живі квіти. Воду носять сюди постійно, символічно — під час триденного утримання заручників діти та дорослі не мали що пити,  доводилося втамовувати спрагу власною сечею.

      Але найбільше вражає, як у цьому приміщенні, розрахованому на заняття для одного шкільного класу, водночас могло поміститися 1200 (!) осіб.

* * *

      На порозі спортзалу візитерів зустрічає літній чоловік із нещасним поглядом. Підходить, голосно, майже криком питає, звідки приїхали. «Ще раз повторіть! Я не чую! У мене після штурму барабанні перетинки лопнули!» — продовжує кричати Завдох Харитонович.

      «Я колишній учасник Сталінградської битви. Тут для мене був другий фронт — гірше від Сталінграда, де я провів 160 днів і ночей. Три дні, проведенi тут, були значно страшнішими. В Сталінграді поряд зі мною діти не гинули!!!» — істерично розповідає чоловік. За його словами, на фронті при браку води він міг розтопити сніг, а тут рятувала лише... сеча. Звісно, що в туалет теж нікого не відпускали, тому «жінки мочилися собі в туфлі, чоловіки — просто в штани».

      Серед усіх заручників було лише двоє фронтовиків. Один із них згорів під час штурму. Завдохові ж удалося вистрибнути з вікна і прихопити із собою ще двох хлопчиків. Але він не відчуває себе героєм; швидше, навпаки — він став свідком убивств багатьох дітей і нічого при цьому не міг удіяти.

      «Просто при мені бойовик убив маленького хлопчика, якому йшов третій рік, і дівчинку-першокласницю... Бойовик підбігає, хапає хлопчика, молода мама плаче. Сумкою зав'язала собі рот, щоб плач не було чути, бо коли зчинявся шум, вони починали стріляти. Кинув хлопчика в куток, шуганув у нього пістолетом, потім вернувся, узяв дівчинку і кинув її в той самий куток...», — розповідає Завдох Харитонович. Побачивши одночасно дві дитячі смерті, чоловік із фронтовим гартом знепритомнів. Привела його до тями восьмирічна дівчинка. «Вчителька побачила мене непритомного, почала питати, у кого є рідина. Підбігла дівчинка-красуня, зняла з себе кофту, помочилася у неї і накапала мені в рот. А потім сказала: «Не бійтеся. Я здорова, можете пити». Ось така вона героїня!» — пригадує Завдох. «Я думав, що пройде час, стане легше. Але чим далі, тим більше перед моїми очима пробігають діти,  як на бігу, їх косили осколки та кулі. Ночами спати не можу...»

      Свої страшні спогади дідусь моментально перебиває емоційними вигуками: «Це все вони, наші правоохоронці й КДБ! З їхньої вини загинула найкраща частина населення Північної Осетії!».

      Фронтовик закидає саме федералам бездарну операцію із визволення заручників. Адже, як він пригадує, бойовики півтори-дві години після того, як усіх загнали у спортзал, «налагоджували своє господарство, розставляли міни, встановлювали пульт». «Я тоді собі думав: невже правоохоронці пропустять цей момент, не увірвуться, допоки терористи ще не готові? В цей момент треба було йти на штурм, пустити сюди димову шашку, а люди би вискакували з вікон», — обурюється чоловік. Під час цих слів у ході інтерв'ю правоохоронці, що перебувають неподалік, помітно почали нервувати.

      Чоловік припиняє говорити, спогади починають душити його зсередини, а в горлі застрягає «комок». Він поволі виходить і, здається, ледь стримується, щоб не втратити свідомості через емоційну «задуху».

* * *

      «Нема кому вірити! Усі наші начальники — продажні шкури! У суді кажуть, що мій брат згорів! Ні, його вбили у перший же день, син каже, що його разом з іншими чоловіками відвели кудись, і він не повернувся!» — нарешті діждався свого слова місцевий житель, який стояв у іншому кінці залу. Дізнавшись, що приїхали з-за кордону туристи, серед яких — журналісти, прибіг, щоб вкотре комусь виплакати своє горе та вкотре прокричати про несправедливість. До чоловіка підійшов міліціонер і щось йому прошепотiв на вухо. Він пару хвилин помовчав. Потім підійшов до візитерів і запитав, чи хочуть вони побачити кімнату, де вбивали всіх чоловіків, які не хотіли виконувати вказівок терористів. Зі спортзалу руїнами коридорів він повів власне в саму школу. На другому поверсі завiв у шкільний клас, стіни якого рясніють слідами від куль та диму. При цьому на одній з них досі висить портрет Маяковського, а на підлозі валяється табличка з цитатою поета: «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин». Очевидно, це був кабінет російсьої мови та літератури. Підлога встелена різноманітним сміттям: залишки стільців, віконних рам, шкільні зошити, журнали...

      Наш «екскурсовод» показує пальцем праворуч: «Саме біля цієї стіни, де висить Маяковський та найбільше дір від куль, розстрілювали чоловіків». Потім чоловік показує пальцем ліворуч, на друге вікно: «А звідси їхні тіла одразу викидали...»

* * *

      Кожен клас тут схожий — руїна, а під ногами — зошити, списані дитячим почерком. Майже всі стіни розмальовані написами «Ми за вами тужимо!», «Ми вас пам'ятаємо», «Я вам відомщу! 92-рік вам раєм здасться. Мурат», «Будьте ви прокляті!», «Ліда, ти вбила наших дітей»...

      Ліда — так звали директорку школи. Родичі загиблих звинувачують у трагедії і її. Дехто — за халатніть, що вона дозволила маловідомим людям проводити перед 1 вересня ремонт у школі. Як розповіли нам жінки в чорному, які досі не знімають траур за своїми дітьми, дуже вірогідно, що основну зброю бойовики заховали у школі за декілька днів перед її захопленням. Жінки припускають, що частина з бойовиків ночувала напередодні у цьому приміщенні, бо коли терористи заганяли усіх до спортзалу, то їм назустріч вибігали їхні спільники. Дехто ж думає, що Ліді бойовики заплатили гроші, і вона свідомо пішла на співпрацю зі злочинцями. Матері, плачучи, можуть говорити годинами — основна суть їхніх слів — правду замовчують! Адже потерпілі заявляють, що загинула така величезна кількість осіб із вини спецназу, який проводив операцію штурму. «Вони стріляли із танків по їдальні, коли там ще були люди!... Вони не хотіли вести переговори з терористами!... Немає певності, що стріляти першими почали не вони, після чого й почався штурм... Найстрашніше, що це все може повторитися. Бо нікому правда не потрібна, бо така їхня філософія — мочити в сортирах!»...

  • Майдан біля Кремля

    Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>

  • Кремлівська «Зміна»

    Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>

  • Потрібні робочі руки

    На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>

  • З голоду не помрете, але паски затягуйте

    Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>