Проводжала мати сина у... ченці

20.08.2005
Проводжала мати сина у... ченці

Отець Арсеній біля Світязької церкви.

      ...У довгій білій сорочці він впав на коліна біля порога у храм і поповз. Ченці покривали його чорними крилами своїх мантій, поки він крок за кроком долав цю тернисту дорогу до Бога. Доповз до єпископа, зупинився...

      — Чого ти прийшов, брате? — запитав єпископ.

      — Хочу житія постницького.

      Десь поруч тихо плакала мама. Сьогодні вона назавжди віддавала свою єдину дитину церкві й Богові. Свого Василька... Люди мліли — стільки їх набилося у храм на цю вечірню. Єпископ кинув ножиці об підлогу церкви — він підняв. Знову кинув. І лиш на третій раз узяв їх із рук ще Василя, який добровільно, без будь-чийого тиску, вручав своє земне життя Всевишньому і служінню Йому. На підлогу падає зістрижене волосся. Він повільно встає з колін. Уже не Василь, а монах Арсеній. Він до останнього не знав, яке ім'я буде в нього. На білу сорочку одягають великий дерев'яний хрест — на знак усмиріння плоті. Це параман. Колись він був масивним залізним хрестом на великому масивному ланцюгу, а на спину ще вішали металеву пластину з відповідним написом. Потім одягли підрясник, рясу, підперезали шкіряним поясом, поверх — чорну мантію, а на голову — клобук.

      От і все. До самого ранку він залишиться у храмі молитися і відправляти свою першу чернечу службу...

 

Дороги назад немає

      Отець Арсеній знімає з голови клобук і показує нам, що ж він символізує.

      — Якщо ось так розгорнути — виходить човен із двома веслами, в якому ченець пливе житейським морем до раю. Якщо перевернути на інший бік — бачимо кришку гробу. На знак того, що як немає вороття з того світу, так і монахові немає вороття до життя світського. А мантія без рукавів символізує те, що в монаха немає рук для гріха. Вибір чернечий безповоротний...

      Він зробив його у 26 років. У березні 2002-го священик Петропавлівської церкви у селі Світязь отець Василь прийняв чернечий постриг. До того він три роки вже правив у цьому храмі, замінивши старого батюшку. Ще у 20 років його висвятили на священика, і він прийняв целібат, тобто дав обітницю не одружуватися. Тоді Василь просто пожалів батьків, які були категорично проти, щоб син ішов у монахи. Вони хотіли, як і всі, діждатися на старості невістку, онуків. Та не тільки батьки були проти, ще якась сила теж стояла на перешкоді його вибору.

        24 червня 1997 року в церкві села Синове мала відбутися моя дияконська хіротонія, тобто мене мали висвятити на священика. 23-го я приїхав у Мильцівський монастир, що по-сусідству, бо там мав переночувати і підготуватися до хіротонії. Почалася вечірня служба, коли раптом стала темна ніч. Щось загуло, почувся дзенькіт розбитого скла. В одну мить усю покрівлю з даху монастиря було зірвано. Лежали повалені з корінням дерева... Так тоді похазяйнував на Волині руйнівний ураган. Висвячення довелося перенести, і воно відбулося 6 липня у Володимир-Волинському кафедральному соборі, — розповідає отець Арсеній. — А в 2002-му, перед моїм постригом, теж відбулися дивні речі. Криниця, що була на території світязької церкви, раптом провалилася в безодню. Потім тріснув один із найбільших дзвонів, а на завершення ще й машина наїхала на новозбудовані церковні ворота. І скажіть, що це звичайний збіг обставин. Не хотіли темні сили допустити, щоб я присвятив своє життя служінню Господу нашому.

      Зрозуміти, що керувало простим поліським хлопцем у його виборі, звичайній людині непросто. Родом отець Арсеній із села Черче Камінь-Каширського району. Село міліціонерів і священиків — так його можна назвати. Бо чимало його вихідців одягли як міліцейські погони, так і священицькі ряси. Кілька черченських дівчат стали черницями. Одна — навіть ігуменею жіночого монастиря у Миколаєві. Це при тому, що в селі після війни не було діючої церкви і люди змушені були ходити в сусідній Хотешів. А це сім кілометрів через річку і по такій вузенькій кладочці, що коли вона вкривалася льодом, доводилося просто повзти по намерзлій дошці, щоб не впасти в Турію. Дехто ходив у Осівці, а це за десять кілометрів. Василька почала водити до церкви бабуня, потім мама з татом. У Хотешеві тоді правив старий священик, отець Іоан, єдина донька якого стала черницею. Власне, саме отець Іоан і став для Василя найбільшим авторитетом і прикладом для наслідування.

      — Уже в класі сьомому я знав, що буду священиком. І саме монахом. Батьки, звичайно, були проти. Так сталося, що я був пізньою дитиною в мами і тата. Дві мої сестрички померли у 10 і 11 років. Потім ще одна дитинка померла. Потім років десять дітей у них не було. І коли вже надії майже не залишалося, мама вимолила у Бога мене, щоб потім йому і віддати...

      — Ось розповідаєте ви, отче, а дехто прочитає і подумає: його ровесники ходили до клубу на танці, закохувалися в дівчат, парубкували, а як йому все це вдалося обминути?

      — У клубі був усього два рази. І то батьки ледве не збожеволіли, бо прийшов пізно, не попередивши, за що й отримав від батька. У клубі мені було просто не цікаво. Я мав уже мету, до якої йшов. Навіть на випускному вечорі не був, тільки на урочистій частині. Після школи відразу вступив у духовну семінарію. На старших курсах наші хлопці пробували навернути мене на «путь істинний». Вони вже зустрічалися з дівчатами і все посилали мене до наших, до семінаристок, щось позичити, щоб я теж із кимось познайомився. Так і сталося. Ми почали зустрічатися, але нічого серйозного в нас не склеїлося. Вона якось сказала, що, напевне, піде в монастир, і я, кажу, точно піду. Після першого курсу влітку я їздив у Почаїв. Жив там у скиті. Семінарію закінчив, але про монастир батьки і слухати не хотіли. Поїхав служити в село Оріхове Ратнівського району. Церква там була недобудована, і правили службу в звичайній маленькій хатині. Дякувати Богу, швидко добудували храми і в Оріховому, і в Залухові, а через деякий час мене послали в Світязь. Водночас закінчив заочно Київську духовну академію. У Світязі відремонтували купол церкви, підновили штукатурку. Про монастир тоді ще не думали.

Монастир — під «охороною» силових структур

      Красуню-церкву на самісінькому березі Світязя з усіх боків обступили нині круті дачі та бази відпочинку, які повиростали в прибережній смузі попри всі закони і заборони. Світязький берег став ласим шматком, який пахнув доларами. І почалися справжні війни за цю заповідну діляночку суші. Біля підніжжя Петропавлівської церкви ще не так давно були городи мешканцiв Свiтязя. Сільська влада запропонувала поділити цю землю між селянами, хай по кілька метрів, але щоб багатьом дісталося «доларове» місце. І тоді церква зібрала сільський схід i попросила у громади дозволу збудувати на цій землі чоловічий монастир. На жоден схід ще не приходило стільки людей, і майже всі одноголосно дали згоду. Так у Світязі почав діяти монастирський скит, тобто філія, Низкиничівського Святоуспенського монастиря, а нині — зареєстрований як самостійний Петропавлівський чоловічий монастир. Можна тільки позаздрити ентузіазму, з яким отець Арсеній та його брати по вірі взялися за будівництво святої обителі. Справа ця недешева — будівництво монастирського корпусу та дитячого притулку при ньому обійдеться в 2 мільйони гривень. На колишньому тюльпановому полі (вирощував місцевий мешканець тут колись тюльпани на продаж) виросли вже стіни майбутнього монастиря. Час від часу ще й досі пробиваються з землі різнокольорові тюльпани.

      — Коли копали фундамент, прийшов чоловік із села допомагати і каже: «Отче, мені років двадцять тому наснилося, що біля нашої церкви копають якісь рови. Старий священик питає, що ми тут робимо, а я кажу: «Тут монастир буде». І ось сон мій збувся, і я копаю рови для монастиря», — згадував отець Арсеній.

      Зібрати такі великі кошти на будівництво непросто. І монастирська братія, взявши «Золоту книгу української еліти», написала тисячу листів відомим діячам України з проханням допомогти. Хоча з цих людей відгукнулося небагато, але 20 тисяч гривень пожервувань надійшло. На велике здивування, відгукнувся навіть заступник міністра внутрішніх справ  Петро Коляда і запросив отця Арсенія на зустріч до Києва. Його друзі та знайомі допомогли трохи коштами, а згодом і сам Петро Васильович приїхав у Світязь вручити подарунки дітям, які оздоровлювалися у православному таборі при монастирі. Щороку близько сорока їх приїздили на Світязь у цей православний табір. Це діти з малозабезпечених і неблагополучних сімей. Тоді Петро Коляда сказав крилату фразу: «Ліпше зараз вкласти кошти у цих дітей, ніж потім витрачати гроші на будівництво тюрем». Якби цю істину усвідомили ще всі наші владці... До речі, цього року табір вперше не прийняв дітей, бо відпочинок на Світязі став дуже дорогим задоволенням, та й турбот на плечі монахів лягає чимало. Призупинилося будівництво монастирського корпусу, і отець Арсеній збирався знову їхати до Києва шукати благодійників. Бо там їх знайти простіше, каже, ніж у нас, на Волині. Хоча він безмежно вдячний керівникові «Луцькавтодору» Юрію Ольховому за наданий для будівництва щебінь, із якого заклали фундамент, ще й залишилося трохи. І всім жителям Свiтязя і Шацька, які допомагали, хто чим міг.

      А в мешканців монастиря, які живуть поки що в простій селянській хаті, збудованій свого часу для священика, виникли при старій ще владі нові проблеми. Їм у сусіди почали набиватися... міліціонери. Колишній начальник волинської міліції Олександр Кміта вирішив збудувати за кілька десятків метрів від стін Петропавлівської церкви міліцейську базу відпочинку. Відома «Феміда інтер» базу тут поруч має, СБУ викупила колишній готель і теж відпочиває неподалік від церковних стін, а чим міліція гірша? Таке сусідство ченців не порадувало, бо занадто вже наблизилася б цивілізація зi всіма її відпочивальними наслідками до церковних стін. Міліція з районним начальством попередньо «обробила» майже всіх сільських депутатів, а отцеві Арсенію порадили на сесії (а він теж депутат Світязької сільради) мовчати, на що він не погодився. Були й погрози із натяками. Та, дякувати Богу, влада помінялася, ті міліцейські начальники з Волині поїхали, а на ласій діляночці ченці просто закопали три хрести. Хай хтось спробує тепер їх викинути...

«Тато не бачив мене у чернечому одязі»

      Усі, хто спілкується з отцем Арсенієм, відзначають його потужну добру ауру, якесь внутрішнє тепло, яким віє від його голосу, погляду, спокійних, неметушливих рухів. Сьогодні у Світязь люди їдуть по допомогу з Києва, Білорусі, Волині, почувши про церкву, в якій замироточила ікона Почаївської Богоматері. Сталося це 27 вересня 2001 року на свято Чесного Хреста. Про випадки зцілення й допомоги свідчать і золоті кульчики, ланцюжки, які люди на знак подяки принесли в дар іконі. Їдуть і до отця Арсенія, який силою молитви й своєї віри теж допомагає в складних ситуаціях. У селі пам'ятають випадок, коли під час весілля раптом стало зле нареченій. Викликали сільську медичку, вона нічого не змогла зробити. Тоді наречений взяв молоду на руки і поніс до хати, де живуть монахи.

      — Чую, хтось стукає. Відкриваю двері — переляканий молодий, а на руках у нього — наречена без свідомості. Ми їх вінчали того дня у нашій церкві. Я сам злякався, руки трясуться, шукаю молитви, які треба. Поклали її, я почав читати. Бачу, синюшність поволі зникає, трішки порожевіла, ніби спить. Несіть додому, кажу, а вранці до церкви ще прийдете. Молода спала до світанку, а коли прокинулася — нічого не пам'ятала, що з нею було. Родичі казали, що як прийшли додому, то всі дерева в саду були перев'язані чорними стрічками, а за хлівом — розстелене чорне покривало, на якому хрест. Колись цей хлопець зустрічався з іншою дівчиною, щось у них там не вийшло, і вони розійшлися. І вона сказала: «Ти ще мене згадаєш». От, напевне, й нагадала у такий спосіб. Світ зараз став жорстоким, і люди теж. Чорних справ багато роблять. І тільки справжня віра та молитва можуть цьому протистояти.

      — А ви читаєте спеціальні молитви?

      — Ті молитви — то велика духовна робота, я до них ще не доріс. Я читаю звичайні водосвятні молитви, але вони мають не меншу силу.

      ...Ось так і живуть вони своєю поки що невеликою монастирською сім'єю: п'ятеро священиків і один послушник.

      «Цікаво, а купаються вони в Світязі чи ні?» — подумалося мені.

      — Вода сьогодні чудова. Скупайтеся. Бути на Світязі і в таку спеку не покупатися — гріх, — ніби почувши нашу розмову, радить отець Ніфонт.

      Він — земляк отця Арсенія із сусіднього села Острівок — ходив із ним в одну школу. Ну, а як же спокуса, дівчата засмаглі в красивих купальниках? Кажуть, що ченці просто скромно відводять погляд убік. А купаються в місцях безлюдних і коли немає ще нікого у воді. І вони живі люди. Це нам з кіно та книжок чернець уявляється таким собі самітником із суворим поглядом і незворушним виразом обличчя. Отець Арсеній геть розвіяв цей образ.

      — А батьки ваші як, змирилися? — запитую у нього на прощання.

      — Тата вже немає. Він так і не побачив мене в чернечому одязі. Помер на Великдень, коли ніс хоругву, як обходили з хресним ходом довкола церкви перед освяченням паски. Це сталося невдовзі після того, як мене постригли в ченці. Я тоді правив першу Великодню чернечу службу в Світязі. До речі, батьки дали-таки письмову згоду на мій постриг, бо без цього, навіть якщо повнолітній, у ченці не висвятять. А мама живе в селі сама. Як є можливість, провідую її...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>