Сам собі не суддя

30.10.2003

      Прийняття Цивільно-процесуального кодексу є необхідною передумовою для нормального, цивілізованого життя суспільства. Це те, що дозволить чіткіше визначити правові стосунки між громадянином і державою, громадянином і громадянином, тобто це той документ, який з нормотворчих законів є чи не найголовнішим. Зараз можна стверджувати одне: новий Цивільно-процесуальний кодекс є нагальною потребою. Але й те, що його проект, який нині розглядається, не є абсолютно узгодженим з новими реаліями, також відповідає дійсності. Тож поспішати з прийняттям нового ЦПК нам, попри все, не потрібно.

      Половину шляху на його покращення вже пройдено, я б навіть сказав, що й більше пройдено, але приймати документ, готовий хай навіть на сімдесят відсотків, не варто. Слід доопрацювати його, довести до пуття. Бо, пам'ятаючи про те, які саме положення опинилися в Цивільно-процесуальному кодексі, винесеному на перше читання, — якісь надзвичайно відразливі, неприйнятні та незрозумілі норми, тепер краще зайвий раз подути на холодне, ніж знову обпектися окропом. І це навіть за умови, що йдеться про майже позитивний законопроект (яким він став наразі), адже прийняття кодексу буде насправді політичним рішенням.

      На перше читання Цивільно-процесуального кодексу був винесений законопроект, щодо якого депутати знали лише те, що цей документ нам потрібен. А що там написано на його восьмистах сторінках — це нікому не було як слід відомо, бо ніхто, власне, ті вісімсот сторінок й не читав. Після того, однак, як у пресі піднявся шум з приводу цього кодексу, до нього поставилися ретельніше і багато що в ньому покращили, але, на мою думку, він і зараз іще не готовий остаточно до розгляду в сесійній залі.

      На доопрацювання чекає такий, скажімо, момент, який є актуальним і для кримінального, і для цивільного судочинства. Зараз, коли суддя веде процес, а я, приміром, як сторона в цьому процесі вважаю, що суддя є зацікавленою особою (а я маю цілковите право на вимогу щодо усунення судді, якщо засідання ведеться ним неправомірно) і заявляю йому відвід, то вирішує питання відводу той же таки суддя. Це робиться ним просто на місці: «Я, мовляв, сам із собою порадився і постановив, що відводу не буде...» В кримінальному процесі суддя у таких випадках має звертатися до голови суду, і той вирішує, відводити суддю чи ні. Подібні моменти слід привести у відповідність, відкоригувати як належить, але цього зроблено не було.

      Мною була запропонована норма, згідно з якою, зокрема, питання про відвід судді вирішують інші судді за відсутності того, кому заявлено відвід. При рівній кількості голосів, поданих за відвід і проти нього, суддя вважається відведеним. Ніякий інший підхід не забезпечить відомий принцип судочинства: nemo esse debet judex in propria causa — ніхто не може бути об'єктивним суддею у своїй справі. Тільки так можна унеможливити порушення права сторін на об'єктивність судочинства, на дотримання рівних прав усіх учасників процесу. Так само має бути забезпеченим і право на відвід прокурора, секретаря судового засідання, експерта чи навіть перекладача, задіяного у процесі. Подібні питання має розв'язувати суд.

      Я розумію, що немає межі досконалості. Але так само немає межі й людській глупоті, то ж зараз примушувати народних депутатів прискорювати процес прийняття кодексу є абсолютно непотрібним. І жодні кивання головою на Європу, на європейські стандарти не повинні визначати написання Цивільно-процесуального кодексу, бо ніхто в Європі не хоче, щоб Україна створювала нові закони швидко, але щоб ці закони виходили поганими. Сила бажань не повинна домінувати над логікою законотворчості. То ж не треба поспішати із законопроектами як такими, треба поспішати з їх якістю.

Андрій ШКІЛЬ,

голова парламентського підкомітету
 з питань підготовки законопроектів.

  • Кодекс честі?

    Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс. >>

  • Скопенко проти «УМа»

    Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
    У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля. >>

  • Опозиція в законі?

    В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими». >>

  • Про депутатський імунодефіцит,

    Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)... >>

  • Хроніка відкушених вух

    «УМ» вирішила дослідити, наскільки поширеним є непарламентське спілкування між депутатами в інших країнах світу, а також віднайти приклади запровадження чогось на зразок внутрішньої поліції у стінах законодавчого органу. З’ясувати вдалося наступне. Випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під традиційно наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під Кримінальне законодавство. У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту. >>

  • ЗМІїборці

    Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду. >>