Кодекси нарощують м'язи

30.10.2003
Кодекси нарощують м'язи

На книжкову полицю скоро стане ще один оновлений кодекс — Цивiльно-процесуальний. За твердженням авторiв, вiн має багато що покращити в українському судочинствi.

      Загалом в українському праві чомусь не містяться дефініції найважливіших понять. Таких, приміром, як «закон» чи «кодекс». Мабуть, вважається, що подібні речі, як-то кажуть, носяться у повітрі і є зрозумілими для будь-кого. Однак чи не з цього починаються усі правові проблеми нашого суспільства? Невігластво ще нікому не додало ваги чи впевненості, натомість примножило питання, залишені без відповіді. Отже, що таке кодекс? За загальноприйнятим тлумаченням, це збірка законів. Серед останніх розрізняють кримінальний, цивільний та адміністративний кодекси. Коли ж назва кодексу нарощується ще й словом «процесуальний», це означає, що в ньому йтиметься про те, яким чином до пересічного громадянина застосовуватимуть норми першої групи кодексів. Проте зрозумілим є те, що Цивільно-процесуальний кодекс розглядає механізми правовідносин у цивільному процесі — всі моменти, пов'язані з подачею позовної заяви, з формуванням доказової бази, з оскарженням рішення суду першої інстанції тощо. Один із групи творців нового ЦПК, колишній Генеральний прокурор України Віктор Шишкін коментує для «УМ» роботу над кодексом. Пройшовши стадію другого читання у Верховній Раді, ЦПК нині готується до третього читання. У кодексі, що має бути прийнятим на вимогу Ради Європи, є чимало позитивних новацій — принаймні так стверджує Віктор Шишкін.

 

Де пройде межа цивільних правовідносин

      «Наша група була створена для того, аби доробити варіант Цивільно-процесуального кодексу, представлений Кабінетом Міністрів, — говорить Шишкін. — Найбільш значима новація, яку запроваджує новий ЦПК, пов'язана з наступним. Сьогодні в цивільному процесі здійснюються три форми провадження — позовне провадження (за назвою видно, що це торкається системи позовів), провадження, яке випливає з адміністративно-правових відносин та окреме провадження (тут немає предмета суперечки, предмета позову, а йдеться, приміром, про визнання людини недієздатною тощо). За новим проектом ЦПК лишається два види провадження — позовне та окреме. Третє вилучається, бо за новим законом «Про судоустрій» у нас буде окрема ланка судів — адміністративні суди, які будуть керуватися Адміністративно-процесуальним кодексом та розв'язувати проблеми адміністративних правовідносин. Це, так би мовити, — з глобального...

      Оскільки Цивільно-процесуальний кодекс виявляється тісно зрощеним з Адміністративно-процесуальним, введення в дію ЦПК та АПК має бути синхронізованим. Адже нині цілий пласт, цілий блок правовідносин вилучається з Цивільно-процесуального кодексу та вводиться до складу Адміністративно-процесуального. Без цього блоку запустити новий ЦПК буде неможливо. Тому невідомо, коли ЦПК пройде у Верховній Раді у третьому читанні, але «запускатися» у дію він повинен у будь-якому разі одночасно з АПК».

Як отримати свої гроші через «судовий наказ»

      З менш «глобальних» речей Віктор Шишкін виділяє введення нової форми діяльності суду, що має назву «судовий наказ». Ця форма запозичена нами з переважної більшості європейських країн, говорить він. Застосовуватиметься вона тоді, коли справа буде торкатися відносно безсумнівних правовідносин сторін. Іншими словами, коли учасники цивільного процесу фактично не вступатимуть у суперечку один з одним та будуть згодні виконати свої зобов'язання, однак таке виконання виявиться можливим лише за рішенням суду.

      Щоб зрозумілішим стало те, про що йдеться, уявимо собі таку ситуацію. Приміром, Міністерство освіти має заборгованість перед вчителями. Вчителі, втомлені довготривалим «голодним пайком», на який їх прирікає рідне відомство, готові подати на останнє до суду. Але в Міністерстві освіти такий крок тільки вітають. Бо просто-таки прагнуть того, аби на них склали позов. І це зовсім не блюзнірство, адже представники міністерства всією душею були б раді розрахуватися з освітянами, але для цього їм треба витягнути відповідні кошти з держбюджету. Щоб зробити це, Міністерству освіти й необхідне судове рішення. Маючи на руках таке рішення, міністерство зможе погасити заборгованість. Тому, будучи відповідачем, воно не заперечує постати перед судом і не має найменшого наміру оскаржувати складений проти нього позов. Коли сторони проявляють подібну одностайність, i виникає потреба в судовому наказі, бо проводити судовий процес у повному його обсязі, витрачати на нього час, гроші і кошти є в даному випадку абсолютно нераціональним.

      Візьмемо інший приклад — аліменти. Суперечка сторін при розв'язанні проблеми аліментів так само виключається, тому що законом чітко визначено, яку суму мусить щомісячно сплачувати батько дитини своїй екс-дружині на утримання неповнолітнього сина чи доньки. Отже, жодних оскаржень тут бути не може. Відтак навіщо відкривати судове провадження? Набагато простіше і доцільніше застосувати судовий наказ, яким одна зі сторін буде зобов'язана сплачувати аліменти. «Така схема багато що спрощує — не треба очікувати судового засідання, сплачувати державне мито за позов, взагалі не треба займатися провадженням. Якщо ж, попри все, виникає таки суперечка навколо справи, то тоді замість судового наказу відкривається звичайне провадження. Ми запитували суддів Верховного Суду, яка частина справ сьогодні реально може перейти в судовий наказ, — нам сказали, що приблизно від 7 до 10 відсотків — достатня кількість, як бачимо», — зауважує Віктор Шишкін.

Депутатів-сумісників тепер не буде, зате з'являться народні засідателі

      А ще «ми чіткіше відпрацювали поняття позову, — каже Шишкін. — Просунулися в напрямку завершення справи за відсутності сторони. І навіть вийшли на таке поняття, як заочне рішення, чого раніше не було. Воно діятиме тоді, коли особа в цивільному процесі в принципі визнає себе винною, але в будь-який спосіб намагається уникнути явки до суду. Приміром, наші депутати-сумісники: вони просто не з'являються на судове засідання, і суд змушений раз по раз відкладати справу, нічого не вирішуючи. Положення нового ЦПК дисциплінують — у разі другої неявки людини суд починає розглядати справу заочно, якщо є докази того, що людину було вчасно поінформовано про судове засідання».

      Якщо деякі справи і розглядатимуться заочно, тобто за відсутності відповідача, то на інших судових засіданнях, навпаки, буде присутня ціла група людей — народні засідателі. Шишкін називає це «поверненням участі народу в цивільному процесі», додаючи, що невизначеним лишається те, яка категорія осіб братиме участь у процесі як народні засідателі. Колись, за радянських часів, згори приходила «рознарядка» на народних засідателів. Місцевий райком партії зазвичай встановлював, який відсоток серед них мають репрезентувати люди певної статі та певного віку, який відсоток повинні становити комсомольці, комуністи чи безпартійні. Тобто партійні бонзи спиралися на ознаки, які жодного відношення не мали до розуміння судочинства.

      «Не хотів би, — говорить Віктор Шишкін, — щоб ми поверталися до старої системи. На Заході люди, аналогічні нашим засідателям, є фактично галузевими помічниками судді. Там, якщо розглядаються справи комерційні, — в засідателі підбирають відповідних фахівців, якщо справи, пов'язані з трудовим законодавством — представникiв профспілок тощо... Слід ще додати, що не по всьому полі цивільного процесу діятимуть народні засідателі — приміром, їх будуть залучати до справ про встановлення батьківства чи про визнання особи недієздатною. Тобто там, де, окрім фахових знань, потрібен ще й життєвий досвід. Інститут же присяжних у цивільному законодавстві, на відміну від кримінального, не передбачений».

Хочеш судитися — сам шукай докази

      Феміда радянського зразка вважала своєю функцією «встановлення істини у справі». Українська Феміда виявилася не такою зарозумілою, поклавши собі за обов'язок «розв'язувати суперечку сторін», бо істина — то надто абстрактне і аж ніяк не юридичне поняття. У цивільному ж процесі коло дій судді звужене до оцінки доказової бази, представленої обома сторонами. Тобто справа судді «маленька», а якщо це не надто коректне висловлювання, то скажімо так: справа судді дуже конкретна — вислухати позивача та відповідача і винести свій вердикт. Тому весь клопіт відносно доказової бази лягає безпосередньо на учасників процесу. Суддя у збирання доказів не втручається, він може лише надати свою допомогу в їх отриманні.

      «У новому ЦПК закріплюється таке положення: якщо людина своєчасно не надала суду свої докази, то надалі можна вважати, що їх узагалі немає. Оперувати віднайденими в невстановлені строки доказами в апеляційній інстанції вже не можна — бо, якщо тобі було надане право своєчасно їх представити, але ти цим правом не скористався та ухилився від нормального судового розгляду, — отримуй тепер своє і не нарікай на законодавство, — попереджає Шишкін. — Подібна норма є і в законодавстві інших країн. У нас же постійно намагаються заявляти, що ось — був же доказ, але суд (такий-сякий!) його не врахував...

      Суд у цивільному процесі не повинен ані витребувати, ані шукати докази. Ми запровадили пасивну форму поведінки суду. Суддя нині займається оцінкою доказової бази, а створювати її — то справа сторін. Суддя може лише в окремих випадках допомогти людині отримати потрібні їй докази. Не знайти їх, а саме отримати. Скажімо, якщо йдеться про комерційну або банківську таємницю — вона може бути розкрита, як відомо, лише на вимогу суду. Якщо доказ пов'язаний з тим чи іншим банківським рахунком, позивач або відповідач пише до суду відповідну заяву, де просить посприяти в отриманні комерційної інформації. Якщо ж сторона навмисно не з'являлася у суді чи не подбала своєчасно про свої докази — потім їх уже не розглядатиме апеляційна інстанція. Таким чином применшується судова тяганина», — підсумовує Шишкін.

      І, до речі, про апеляційну інстанцію у цивільному процесі. «Ми змінили систему подачі апеляцій. Якщо зараз суддя може вертіти тією апеляцією як циган сонцем, тобто або взагалі не приймати її до розгляду, або тягнути з розглядом, то тепер усе буде інакше. Скарга подаватиметься безпосередньо до апеляційного суду, і суддя, який виніс рішення у першій інстанції, буде позбавлений можливості маніпулювати справою».

Тайм-аут для вдосконалення майже досконалого

      Співбесідник «УМ» згадує і про деякі недопрацьовані сторони свого дітища. І робить це дуже вчасно, бо з розмови, яка точиться навколо ЦПК, уже починає випливати, що новий Цивільно-процесуальний кодекс є якоюсь ідеальною субстанцією. Передусім, зазначає Шишкін, нерозв'язаною лишається проблема відводу судді. Хто і як буде вирішувати питання усунення служителя Феміди від участі у процесі, якщо якась зі сторін заявить судді про свою недовіру та вимагатиме його заміни? Наразі це питання лишається відкритим. «Ми взяли поки що тайм-аут», — говорить Шишкін. Пауза потрібна для доопрацювання цього та інших моментів перед винесенням законопроекту на третє читання.

      Крім цього, додає він, ми «вже сумніваємося у нормі, згідно з якою подача позовної заяви може бути відкладена. Якщо позивач, наприклад, звертається до суду з позовом, але говорить, що сьогодні він не має заяви як такої, має, скажімо, лише якісь чернетки, заяву ж він піднесе протягом найближчих днів. При цьому позивач просить суд уже сьогодні накласти арешт на майно чи банківський рахунок відповідача, аби той не встиг щось із ними «нахімічити». На перший погляд, це правильно — дати людині час і не дозволити комусь приховати своє майно або гроші. Але подивимося на це з іншого боку: а якщо позивач зловживатиме даною йому відстрочкою та протягом кількох місяців не приноситиме заяву? А на рахунках відповідача весь цей час так і лежатиме арешт? А якщо вся ця справа виявиться затіяною лише заради того, щоб поквитатися зі своїм фінансовим конкурентом?». Словом, групі, яка трудиться над ЦПК, є що вдосконалювати. І це добре, коли має місце відчуття незадоволення. Бо вже одним кодексом — Кримінально-процесуальним — ми відправили Європу в нокаут.

  • Кодекс честі?

    Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс. >>

  • Скопенко проти «УМа»

    Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
    У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля. >>

  • Опозиція в законі?

    В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими». >>

  • Про депутатський імунодефіцит,

    Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)... >>

  • Хроніка відкушених вух

    «УМ» вирішила дослідити, наскільки поширеним є непарламентське спілкування між депутатами в інших країнах світу, а також віднайти приклади запровадження чогось на зразок внутрішньої поліції у стінах законодавчого органу. З’ясувати вдалося наступне. Випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під традиційно наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під Кримінальне законодавство. У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту. >>

  • ЗМІїборці

    Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду. >>