Висновок про те, що ціна нерухомості в Києві за кілька останніх років сягнула захмарних висот, а кляті квартири все одно продовжують дорожчати, — правильний висновок. Що з того людині, яка живе в найманому помешканні? А ось що: а) продовжувати чекати манни небесної (приміром, у вигляді спадку багатого родича, виграшу джекпота в лотерею, обвалу цін на ринку житла); б) щось кудись потроху відкладати, орієнтуватися на кредит, перетворюватися на скупого лицаря-аскета й таки спробувати в перспективі придбати омріяні квадратні метри. Є ще, звісно, третій варіант, «в» — задовольнятися чужими кутками аж до пенсії, а тоді купити помешкання тисячі за три «у. о.» в депресивній, хоча й мальовничій провінції. Але це — для слабких духом. Тому ваші покірні слуги обрали варіант «б». Міркували тверезо: багатих родичів немає, а джекпот хоч і реальніший від перспектив цінового обвалу та квартирного «комунізму», однак чекати його можна до тієї самої пенсії. А спробувати купити житлоплощу за 50 тисяч доларів варто вже хоча б через те, що післязавтра така сама коштуватиме всі 75 тисяч. Зрештою, якщо вважаєш місячний заробіток трохи вищим від середнього і знаєш, де можна позичити, чому б і не спробувати?
Отак — із вигідної позики знайомих i друзiв та деяких заощаджень, своїх і батьківських — і утворився наш «стартовий капітал» у півсотні тисяч доларів.
Не поспішайте заздрити. Це значна сума для купівлі даху над головою... лише на перший погляд людини, далекої від київських реалій. Як виявилося на практиці, аби придбати прийнятну двокімнатну квартиру не в чорта на болоті, зараз замало навіть 60 тисяч.
...Купівля, зрештою, таки відбулася — за вистраждані 65 із гаком «штук». Розповісти ж ми хочемо не про те, як допозичали й перепозичали цю суму, аби віддавати впродовж довгих років. А про те, які митарства перед придбанням оселі чекають людину навіть із такими грішми. Можливо, рубрика «Випробувано на собі» допоможе іншим «мрійникам» та «новачкам».
50 тисяч і зруйнована мрія про центр
Отже, тисяч спочатку було 50. Нам тоді здавалося — чимало. Жити хотілося у звичному центрі, а навпроти батьківського будинку на Черепановій горі (звідси рукою подати до верхнього поля Республіканського стадіону) якраз вигнали більш ніж наполовину сучасну «свічку» «Київміськбуду». «Саморекламний» щит на паркані, весело дивлячись на вулицю Анрі Барбюса, сповіщав (та й досі сповіщає) про те, що з приводу купівлі квартир у цьому будинку слід звертатися за таким-то телефоном у банк «Аркада». Ця фінансово-кредитна установа створена, вважай, суто під «Київміськбуд» — структуру з 50-річним досвідом та не менш крутою репутацією. Принаймні про це свідчить «ювілейна» реклама фірми. Однак ми маємо деякі підстави сумніватися, принаймні в чесності реклами. Бо дівчина за вказаним телефоном на прохання розповісти про ціни на квартири в будинку на Барбюса повідомила: на жаль, вони помешкання в цій новобудові ще не продають. Тим часом комерційні оголошення в численних спеціалізованих газетах, журналах та інтернет-сайтах свідчили: житлоплоща у «нашій» «свічці» вже повним ходом продається, причому коштує значно дорожче, аніж мала б коштувати у фірми-забудовника. Скажімо, однокімнатна площею 80 кв. м — 120 тис. доларів! А ми ж хочемо двокімнатну...
Тут необхідні кілька поточних пояснень. По-перше, не дивуйтеся метражу — в сучасних українських «хмарочосах» на «території» не економлять. Це для «хрущовки» загальна площа двокімнатної 50 кв. м — суперрозмах. А в нинішніх новобудовах навіть однокімнатну квартиру площею 50 кв. м знайти неможливо. Ну не хочуть проектувальники й будівничі розуміти, що прості люди, які націлюються на помешкання з двома кімнатами, воліли б не розташовувати в хаті футбольне поле, а були б задоволені площею близько 60 квадратів. Так і досить просторо, і економніше, і вигідніше. Проте на самому початку пошуку квартири довелося затямити: про власні вигоди покупцевi потрібно забути, бо над усе на цьому ринку — вигоди забудовників, продавців, посередників, перекупників та перепродувачів.
По-друге — якраз ці самі перепродувачі. Вони роблять «вторинним» ринок навіть того житла, що лише починає будуватися, і продають «хати», ясна річ, значно дорожче, аніж забудовники. Автори цих рядків так і не дізналися, скільки на першому етапі продажу коштує квадратний метр у першому будинку з тих, що так і не стали «нашими». Бо, виходить, забудовники почепили рекламний щит лише для «понту», а насправді «свічку» на престижному Печерську «роздерибанили» ще до початку офіційного продажу. Власне, реалізація осель на вул. Барбюса «для мас» так в «Аркаді» й не почалася, зате ті, хто встиг і виявився «ближчим до тіла», непогано заробили на перепродажі цих самих квартир через агенції нерухомості. Навар на кожній оселі — щонайменше кілька десятків тисяч доларів. А скільки виходить на всьому будинку?
Зауважимо, що ближче до центру та в самому центрі столиці будується купа інших будинків, але ціни на квартири там зна-а-ачно вищі, ніж наші скромні нагромадження. Перепродана «свічка» на Барбюса — чи не найдешевша з них. І вдома, й на роботі ми пообкладалися товстими часописами на кшталт «Вестник недвижимости», «СТОличная недвижимость», «Мир квартир», «Aviso», «Недвижимость — комфорт», «Янус — нерухомість» тощо, а з уміщених там рекламок випливало: для нормальної квартири на Печерську гарна ціна — 250 тисяч «зелених» і більше.
Попрощавшись із мрією придбати дві нові кімнати порівняно недалеко від батьків, ми звернули увагу на «вторинний ринок» (старіші квартири).
Телефонна гра в «Доміно»
Для початку з’ясовуємо по сусідах та оголошеннях пропозиції в батьківському будинку. Хорошу двокімнатну подруга із сім’єю купила тут за 28 тисяч, але — чотири роки тому... Тепер у 27-річній цегляній 9-поверхівці на Барбюса, 5-б найменша однокімнатна коштує 68 тисяч. Мда, «прольот». І це, врахуйте, при тому, що збоку нависає новітній житлокомплекс для «крутеликів», від будівництва якого зелені навколо різко поменшало, а на стінах батьківського будинку поглибилися тріщини...
Продзвонюємо за рекламними об’явами категорію «не нові одно- і двокімнатні на Печерську до 50 тисяч доларів». Ще одне відкриття: ті об’яви — переважно туфта. Номери телефонів, указані біля пропозицій конкретних квартир, хіба що в одному випадку з десятка можуть вивести на безпосереднього продавця саме цієї квартири. Причому йдеться про представника агенції нерухомості. Бо, як з’ясувалося, власні квартири зараз ніхто самотужки не продає — навіть якби хотів, агенти-посередники задовбуть пропозиціями про вигідніший і спокійніший продаж.
Номер телефону в рекламці, як правило, належить агенції нерухомості і вказаний для того, щоб ви, подзвонивши, просто «вступили в гру» — потрапили на диспетчера. Той вислухає ваші питання й побажання, розповість про вказану квартиру лише те, що надруковано в газеті-журналі чи на інтернет-сайті, запише вже ваші номери телефонів і пообіцяє, що вам перетелефонують за кілька хвилин. У крутіших агенціях використовують інтонації так, як учив великий Карнегі, і дзвонять звідти, в середньому, за кілька годин. У гірших «біля апарата» сидять відверті дурепи. Таких, чесно кажучи, більшість, тож дратуватися ми почали вже на другий день телефонних «передзвонів». Із таких — гірших — агентств телефонують у найкращому випадку через кілька днів... А врахуйте, що в нашій справі важливою є кожна година, бо вже на ранок помічена квартирка може подорожчати на тисячу «баксів».
Апогеєм маразму став дзвінок з агенції «Доміно», який пролунав... через два з половиною місяці після першого контакту: «Алло! Ви жильйо єщо подисківаєтє ілі уже купілі? Да?! Ну што же, поздравляю». Ми, слава Богу, купили. Через півтора місяця після початку пошуків. А щодо АН «Доміно», яке щедро розсипало по ЗМІ свої пропозиції, то вказаний під кожним оголошенням номер (230-88-88) виявився телефоном «бабушки — божого одуванчика», яка навіть нічого не розповідала й не обіцяла, а просто питала, як нас знайти. Мабуть, «доміношникам» сподобався спосіб складного «контакту» між Шараповим і Анею, показаний у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна».
А «студіо» — це такий переспів Хрущова
Опускаючи кілька днів, зауважимо, що рівно за 50 тис. дол. вдалося «видзвонити» двокімнатну «хрущовку» у Тверському тупику (це між інститутом Поплавського й Палацом «Україна») i так звану трикімнатну на Подолi. «Під перепланування — просто клас!» — обіцяв у другому випадку чоловік-посередник із невказаного агентства (перший «клоповник» площею 47 кв. м ми вiдкинули, щойно зайшли у дверi). «Ціна — 52 тисячі, ну, вкладете ще «штук» 15 — і буде просто цукерка», — продовжував заохочувати рiелтер. Пропозиції зробити там «студіо», об’єднавши кухню з кімнатою, насторожили, тим паче, якщо «добре вдарити по перегородці між кімнатами ногою — вона й завалиться». Виїжджаємо на мiсце.
У квартирі на Набережно-Луговій із вікнами на портові крани й дорогу з пожвавленим рухом, як виявилося, недавно померла баба. Продають це житло дві дочки. Чому не можуть продати вже півтора місяця — зрозуміло: через невідповідність якостi квартири заявленій ціні.
О 17.30 ми вже шості, хто переглядає це помешкання за сьогодні. Комірчина з унітазом розташована впритул до вхідних дверей, ванної кімнати як такої немає взагалі — сяка-така ванна стоїть... у кухні, заміняючи собою і раковину для миття посуду. Як у цій зеленуватій посудині купалися люди — збагнути важко. Зате тепла є — її забезпечує допотопна за нинішніми мірками газова колонка з пальником, що нависає над ванною. Планування незручне, якимись суцільними виступами, балкон — ну дуже мізерний, стеля — рукою подати, тріщини, пліснява... Увічливо відмовившись, ми виходимо й на вулиці починаємо дихати глибше. Через два тижні за оголошеннями бачимо, що власники цієї квартири вирішили погодитися на нижчу ціну: «50 тис. (торг)».
Цей самий «торг», з’ясуємо пізніше, означає мінімум 200 — максимум 500 доларів знижки.
А наразі з’ясовуємо: «хрущовки» — не для нас. Як, мабуть, і «вторинний ринок» узагалі. Не хочеться жити там, де хтось уже жив і помирав, де потрібно величезні гроші вкладати у знищення слідів життєдіяльності попередніх мешканців. Ми ж не орендуємо — купуємо для себе!
Від «трьошки» і вище
Не лише в журналах-газетах, а і в столичному метро зараз багато реклами від десятків, якщо не сотень, фірм-забудовників. Новобудов по Києву натикано — як грибів після дощу. Звертаємо увагу на оголошення щодо нових помешкань на Лівому березі. Для початку — комплекс із трьох будинків на вулиці Окіпної, що біля метро «Лівобережна». Звідси має бути красивий вид на Правий берег, Лавру тощо. «Купуйте житловий комплекс «Придніпровський»!» — закликають тисячі реклам. Але що ми чуємо від дівчини, яка за вказаним телефоном будівельної фірми розповідає про чинні пропозиції фірми «Кепітал ріел істейт»? За ціною близько 1000 дол./м2 вже давно ані одно-, ані двокімнатних квартир немає. Власне, їх у першого продавця нема ні за якою ціною, є лише три-, чотири- й п’ятикімнатні. «Одно-» й «дво-» на Окіпної перепродують уже зовсім «ліві» агенції. Значно дорожче.
«А що ви хотіли? — прояснює картину «телефоністка». — Однокімнатні квартири в таких будинках, як правило, продані вже тоді, коли будмайданчик лише обноситься парканом (додамо з погляду вже досвідчених «пошуковців» нового житла — нерідко буває й так, що на місці потенційного будівництва ще не тільки немає паркану, а й досі стоять будинки приватного сектору, мешканці яких категорично відмовляються відселятись. А власники майбутніх квартир у багатоповерхівці, «під яку» коли-небудь повинні зруйнувати ці хатки, хапаються за серце, повідомляючи один одному на інтернет-форумах про будівництво, що «дідусь іще тримається» й розчистити місце під будмайданчик не дає). На етапі котловану розбирають «двушки». Та й «трьошки» у забудовників розходяться ще задовго до того, коли будинок доходить до даху».
Перевіряємо ще на кількох схожих прикладах — народжуються чергові невтішні висновки. Цього разу — основоположні, щодо того, чому ж у нас так неухильно й негуманно дорожчає житло.
А чому взагалі в Києві так житло дорожчає?
Річ у тім, що нерухомість виявилася значно вигіднішим полем для вкладання коштів, аніж будь-які банки. У банку вам пообіцяють 10 відсотків річних у валюті. Вкладете 40 тисяч доларів — матимете за рік 44 тисячі. А якщо ці самі 40 тисяч інвестувати в проектовану новобудову, то за рік, коли будинок навіть ще не буде зданий, матимете щонайменше 70 «штук». Відчуваєте різницю в наварі? Прогоріти фактично неможливо, хіба будівництво трохи затримається. Але «відстрочки» — як і зростання вартості оселі на 30 тисяч — чекати необов’язково. Бо впродовж одного року одну й ту саму квартиру можна встигнути продати кілька разів. Щомісяця такі «помешкання» — власне, не житло, а лише намальовані на папері плани, — в залежності від різних чинників дорожчають на 3—5 тис. доларів. Право власності можуть по черзі набувати різні люди й фірми, бажаючі різної суми вигоди. Є ж, скажімо, така чудова річ, як «договір переуступки» (здійсненої інвестиції). «Торговці повітрям» — саме так можна назвати людей, які купують ще не збудовані квартири, аби продати їх трохи пізніше і дорожче також ще не зданими в експлуатацію.
Чим більше ми дзвонили по фірмах, тим частіше чули запитання: «А ви для себе? Не на продаж?» (мається на увазі — купуємо квартиру). Авжеж, складається враження, що на цьому ринку більше працюють брокери, посередники, простіше кажучи — спекулянти. І ринок київської нерухомості нагадує майже безпрограшну фінансову «піраміду», значно надійнішу від «МММ». Будинки будуються, мерiя звітує про здані квадратні метри, «Київміськбуд» чіпляє на груди зірочки, у нього з’являються все нові й нові потужні конкуренти. При цьому важко збагнути, чи справді люди в столиці спроможні купувати таке дороге житло, чи ж ідеться передусім про гру лихварів, які бачать у нових квартирах лише еквівалент вартості, що постійно збільшується.
Є така думка, що рано чи пізно ціни таки зупиняться або ж і впадуть, бо коло людей, спроможних вкладати в нерухомість величезні кошти, — все ж не безмежне. Однак про це говорять уже не перший рік, і вже не перший рік ціни рвуться в небо. Знайомі кажуть, що в Києві квартири вже дорожчі, ніж у Парижі, але ще дешевші, ніж у Москві, тож простір для зростання є. І фахівці-ріелтори прогнозують лише подальше подорожчання. В тому числi й у зв’язку з новими податками.
Досить сказати, що кілька квартир, які нам сподобалися, «зірвалися» лише через те, що їхнi нинішні власники «призупинили продаж», аби дочекатися вигіднішої ціни. Ці — більші — гроші були потрібні «торговцям повітрям» для того, щоб мати змогу «проінвестувати» інші новобудови, на ранішій стадії.
Додаткові зауваження. Додаткові позичання. Додаткові «обломи»
До речі, ще одне зауваження.
Навіть на інтернет-сайтах із продажу квартир, що вважаються найкрутішими (на кшталт www.blagovest.kiev.ua та www.domik.net), не кажучи вже про газетні варіанти оголошень, дуже багато таких «заморожених» пропозицій. А також уже давно проданих. Так що, побачивши рекламу із низькуватою ціною, не розкочуйте надмірно губу — це не розпродаж, купити таку квартиру неможливо. Перевірено на собі...
Шукаємо й розчаровуємося далi.
Через три тижні поневірянь у нас уже було 63 тисячі — ми позичили «додаткову» суму, побачивши, що з «півсотнею» у це «дике поле» годі й потикатися. Час спливав, і ми вже стали «учасниками» реального зростання квартирних цін на дві тисячі доларів, а то й більше. Ринок почало лихоманити ще й через падіння курсу долара. Додаткову накрутку забезпечують «інвестори», які вклали у «повітря» певний доларовий еквівалент, розраховують на нього з відповідними відсотками й жодним чином не приймають втрат у зв’язку з посиленням гривні. А ми ховаємо за сімома замками пачки «зелених». Що називається, не мала баба клопоту... За збереження грошей невкраденими переживаємо не менше, аніж за їх знецінення.
Троєщину не хочемо й дивитися (до метро звідти — майже як до Москви рачки, до роботи, відповідно, ще далі й довше), хоча апетити, звісно, від Печерська й центру вже знизилися в бік чогось реальнішого, а отже, й менш привабливого з точки зору уродженки самого «серця» столиці. Щоправда, перед тим, як ми звернули погляд у бік гористої (із нашої точки зору — безперечний позитив), «краєвидної», досить наближеної до центру і при всьому цьому «божеської» в плані ціни Татарки, довелося зіштовхнутися з іще одним «обломом». Досить приваблива квартира на площі Львівській (це неподалiк Софiї!) насправдi виявилася «прописаною» на вулицi Львiвськiй (аж по-пiд Святошином). Ще один розтиражований «ляп» рiелторiв.
Українці на Татарці, або Мінуси Нагірної проповіді
Укотре зітхнувши й «незлим, тихим» пом'янувши всіх брокерів і агентства, разом узятих, несподівано натрапляємо на привабливу пропозицію від забудовника. Передзвонивши за вказаним телефоном, переконуємося: справді, у будинку на вулиці Нагірній, що неподалік Лук'янівського ринку (це, власне, і є Татарка) залишилася одна-єдина двокімнатна квартира на десятому поверсі. Раніше ми вже «закидали вудку» в той бік, але симпатичний, судячи з проекту, дім неподалік, на Отто Шмідта, обіцяли здати аж у другому кварталі наступного року. Тобто, виходячи з реалій, раніше кінця 2006-го розраховувати на квартиру в ньому не було сенсу. Досі ж не помічена нами Нагірна, обіцяє забудовник, «здається» у ІІІ кварталі 2005-го, тобто чекати треба майже на рік менше.
Ледве дочекавшись ранку (і як такий ласий шматочок ще досі не відхопили?), мчимо на Нагірну — офіс продавців розташований у сусідньому з новобудовою приміщенні — якомусь інституті. Принагідно переконуємося: каркас будинку вже вигнаний майже повністю, тобто темпи будівництва фактично не розходяться з рекламними обіцянками. Мила дівчина показує план уже фактично нашої квартири (знову під 70 кв. м) й підраховує загальну вартість. Гм. 76 тисяч — це, м'яко кажучи, значно більше, ніж ми сподівалися зі вказаної в пропозиції ціни. Але ж як заманливо новосілля справляти зовсім скоро, новобудова, до Хрещатика навіть пішки можна дійти... Вирішено: впадемо на коліна перед усіма можливими кредиторами, але таки розшукаємо потрібну суму! Тим паче що повністю її треба виплатити тільки тоді, коли будинок уже збудують.
Умовивши дівчину «притримати» наше ймовірне придбання до наступного робочого дня, беремо візитку відсутнього на той момент директора фірми, з яким, власне, і треба укладати угоду про купівлю-продаж, і замислюємося над тим, де ж таки взяти гроші. Сама візитка оптимізму не додає: хто ж не пам'ятає розумного вислову капітана Врунгеля щодо яхти, яку «як назвете, так вона і попливе». Прізвище директора — Бідний. А в інтернеті читали, що в іншої будівельної фірми були величезні проблеми, бо прізвище її шефа — Долгов...
Уже в метро, розгорнувши план «хатини», чухаємо потилиці. Всяке бачили, але щоб у двокімнатній квартирі, аби потрапити зі спальні до вбиральні (двері якої виходять у хол), треба було пройти через вітальню й кухню! Нема слів... Переконавшись, що з огляду на розташування «несучих» стін, тобто таких, що не підлягають руйнуванню, виправити цей оригінальний хід архітекторської думки неможливо, розхолоджуємося й зітхаємо з полегшенням. Та ну її. Додаткових 10 тисяч знайти б усе одно не вдалося...
Уже згодом ми дізналися, наскільки мультяшний капітан мав рацію: ТОВ «Спецбудресурс» на чолі з Анатолієм Бідним «будує» дім на Нагірній уже бозна відколи, і в тому «напівготовому» вигляді, яким застали його ми, цей довгобуд без жодних змін і ворушіння на будмайданчику стоїть уже кілька років.
«Вічні» хмарочоси Троєщини
Пошук поновлюється, а грошики наші тим часом знецінюються дедалі більше... З розпачу навіть повертаємося до категорично відкинутої раніше Троєщини. Точніше, лише до одного будівельного комплексу: розхвалених рекламою «Дніпровських веж». Місце, звісно, не найкраще, але безпрецедентні 35-поверхові висотки (а ми хочемо квартиру якраз повище) обіцяють не лише казковий краєвид на Дніпро й правий берег, а й суперціну. 75-метрове помешкання з дуже симпатичним плануванням — близько 65 тисяч «у.о.», і в наявності у «первісного» продавця є й одно-, і двокімнатні. На якийсь час ми навіть змирилися з тим, що доведеться жити на нелюбому масиві, але...
З «вежами» теж нічого не склалося. Цей привабливий проект виявився унікальним іще й своєю довгобудністю: навіть три вже фактично збудованих (загалом висоток шість) будинки «заморозили» через невідповідність їхньої висотності наявним стандартам будівництва, техніки пожежної безпеки тощо. І коли щасливі власники квартир у перших 35-поверхівках України вселяться у свої нові помешкання, наразі не наважиться сказати ніхто.
Діти виконроба Шмідта — вороги Надії й Шурика
Опустивши ще з десяток «віртуальних» (телефонних та інтернетних) розчарувань, розповімо про головний у плані наближення до позитивного результату квартирної мороки етап пошуків. Збагнувши, що у фінансовому плані реальне новосілля протягом кількох місяців-півроку нам усе одно на світить, ваші покірні слуги зрештою переконалися: оптимальним варіантом з огляду на поєднання бажаних і можливих насправді вимог до нашого ймовірного життя є квартира саме в тому будинку на Отто Шмідта, який раніше був так непередбачливо відкинутий. На той час, коли у замучених пошуками й турботою про заховані гроші журналістів «УМ» визріло рішення зупинитися на цьому варіанті, квартири на Шмідта вже подорожчали на кілька тисяч. Але в пропозиціях від, як вважається, одного з найавторитетніших у цій галузі агентства нерухомості «Благовіст» нашу увагу привернула просто «цукерочка»: дві кімнати на 18-му поверсі (загалом у проекті трисекційного дому їх 24), житлова площа — майже 70 квадратних метрів, і все це добро, та ще й iз надзвичайно привабливим плануванням, коштує 62 тис. доларiв. Люб'язний молодий чоловік з агенції, який назвався Олександром, пояснив, що такий трикутний архітектурний варіант називається «самольотом», і дуже щиро запросив приходити в офіс «Благовіста» — мовляв, цю квартиру можна придбати «от хоч зараз», але треба все обговорити при особистій зустрічі.
Окрилені надією — на те, що ми справді можемо придбати квартиру, та ще й протягом якоїсь доби-двох, — летимо в агенцію. Там нас зустрічає вже знайомий Шурик, який старанно намагається вимовляти українські слова, і його безпосередня начальниця — «провідний спеціаліст сету Д» Надія. Після кількох хвилин спілкування з їхніми широченними «американськими» посмішками подумалося, що і Карнегі, й лідери так званих харизматичних церков повинні кусати лікті від заздрощів. Запевнивши нас, що із власником жаданої квартири все обумовлено і наступного дня її можна купувати, брокери оголосили ціну своїх послуг — «Благовіст» бере за посередництво 5 відсотків від суми угоди, тобто в нашому випадку трохи більше 3 тисяч доларів. Власне, ми вже, звісно, знали, що, купуючи квартиру через агентство-брокера, доведеться розстатися із 3-5 (залежно від умов конкретної агенції) додатковими відсотками її вартості (так званими комiсiйними).
Розпрощавшись із нашими новими помічниками в реалізації мрії про власне житло, «мимохідь» підкинуту пропозицію «начхати на Шмідта й звернути увагу на значно дешевшу нову квартиру по вулиці Лаврухіна» (Троєщина) сприймаємо як жарт.
Наступного ранку люб'язний Шурик зателефонував і повідомив, що придбати житло того ж дня, попри домовленість, не вдасться: у господаря змінилися плани, й він на кілька днів кудись поїхав. Але завдаток, який у випадку успішного проведення «операції», перетвориться на агентські відсотки, все одно можна й варто принести «вже сьогодні», аби «забронювати» за собою цю ласу квартирну пропозицію. Звісно, якщо, не приведи Господи, щось зірветься, гроші нам одразу ж повернуть. У відповідному договорі, який підписуємо з Надією, навіть дата вказана: агенція повинна продати нам помешкання протягом трьох днів або віддати завдаток.
Настрій уже, звісно, гірший, тому згадку про «чудову квартиру на Лаврухіна» сприймаємо зі значно меншим гумором і вдруге чемно пояснюємо, що Троєщина нас не цікавить. Наступні кілька днів минають у зловісному очікуванні. Новини від Олександра щодня дедалі більше насторожують: ось «наш» продавець переніс продаж із ранку на вечір, потім — на завтра, потім — іще на наступний день... Явно чекає вигiднiшої цiни. Але посередники запевняють, що просто затримався на вiдпочинку в Криму. Ну і, звісно, «а ви обдумали нашу вигідну пропозицію на Лаврухіна»? При цьому будь-яку особисту зацікавленість у продажу цієї вже ненависної нам «пропозиції» брокер відкидає: мовляв, це всього лише турбота про наші ж інтереси. Враховуючи, що все це відбувається на тлі щоденних запитань батьків та інших кредиторів, чи купили ми нарешті квартиру, на яку з таким «авралом» ще кілька тижнів тому збирали гроші, «Благовіст» нам не подобається все більше.
Тому, надибавши в одній із газет з оголошеннями про продаж нерухомості на ту саму квартиру, якої з таким нетерпінням чекаємо (нічого дивного в тому, що один і той же об'єкт продають кілька агенцій, немає), але з іншими телефонами посередників, вирішуємо подзвонити і «для цікавості» запитати, чи не продадуть її нам в іншому місці швидше.
Здивуванню брокера Вікторії, яка, як з'ясувалося, теж працює в «Благовісті», але в іншій філії, немає меж. Виявляється, «нашу» квартиру має право продавати тільки вона, бо їй цю справу доручив знайомий особисто власник! А Надія з Олександром, виходить, просто морочили нам голову?! Зате тепер зрозуміла їхня пристрасть до Лаврухіна — по тому будинку, очевидно, «профільними» продавцями є саме вони. Принагідно люб'язна Віка пояснює, що особливо розраховувати на обрану нами квартиру за вказану вартість не варто, оскільки продавець справдi її «приберігає».
Звісно, ми, обурені цим фактом, одразу телефонуємо «шанувальникам вулиці Лаврухіна» й просимо повернути наш завдаток. Але, от біда, Надія саме зараз десь у від'їзді, а Олександр без неї нашими грішми не розпоряджається. Домовляємося «на завтра», але в серці з'являється неприємний холодок. «Завтра» з Надією поспілкуватися не вдається — дуже заклопотана. Доводиться через Олександра призначити процес повернення свого завдатку на ранок наступного дня. Саме тут телефонує Вікторія й повідомляє, що у продажу з'явилася ще краща квартира аналогічної цінності в тому ж будинку, але в іншій секції: 19-й поверх, а головне, на відміну від «нашого», це помешкання здається з первісним устаткуванням у вигляді ламінату й поштукатурених стін, тільки ціна на тисячу доларів дорожча. Чи ми її беремо?! Тремтячим голосом домовляємося на завтрашній вечір і... слізно просимо знайомих позичити нам іще «штуку» у.о.
А на ранок — усе всередині обривається. Бо виявляється, що... завдаток дівчина з промовистим ім’ям Надія нам повернути ще не може. Мовляв, ми якось «не так» про це просили, і гроші не замовили в банку. Вони, виходить, цю «зелену» готівку в банк кладуть!
Наступного дня із боєм, скандалом і ледве що не істериками свої 3 тисячі ми таки отримали. (До речi, Вiка сказала, що завдаток брати зовсiм не обов’язково!) Але придбати квартиру-лялечку на 19-му поверсі вже не могли — за ті 12 годин, на які довелося перенести зустріч із її господарем, він устиг передумати...
Нарешті купівля. За умови «відкату»
Але квартиру ми таки купили. Завдяки тій же Вікторії, яка так перейнялася нашими митарствами й недобросовісною поведінкою своїх колег з іншої філії «рідної» фірми, що навіть «скинула» свій посередницький відсоток (з п’яти до трьох). Оскільки на той час — а минуло ще кілька днів — наших додатково знецінених миттєвим падінням курсу долара коштів на придбання двокімнатної в будинку на Шмідта вже не вистачало.
Те помешкання, у якому нам, дай Боже, зрештою колись доведеться жити, має значно гірше планування й розташування відносно сторін світу, але воно нарешті наше. Хоча це теж іще не факт, бо процедура придбання викликала сумніви навіть у юриста того ж «Благовіста», однак ми наважилися піти на цей ризик, аби не перетворити свою «купу доларів», із яких на той час уже треба було віддавати перший транш кредиту, на ще дешевше сміття.
Продавець — фізична особа, а не фірма. Такий собі пан Ц., брат депутата Київради. Виявляється, цей Ц. придбав собі в будинку, до якого має безпосереднє відношення як один із керівників компанії-забудовника, цілий поверх і потроху розпродає його, аби мати гроші на «кишенькові витрати». Квартиру в непересічного господаря із виглядом «нового українця» ми купили за 64 тисячі, хоча могли запросто й за 62. Чому могли? Бо додатковим посередником при укладанні угоди був такий собі Валентин — дружбан пана Ц., при цьому не позбавлений корупційної жилки. Перед походом до нотаріуса він дав зрозуміти «нашій» Вікторії, що із «заявлених» в оголошенні 64 170 доларів він має «неофіційно» забрати 2 170 собі. Ну це такий «відкат» (біс його знає, чому саме такі цифри, — може, саме стільки путівка на Канари коштує). А в договорі про купівлю-продаж, за словами Валентина, слід записати 62 тисячі й нічого, окрім цього, панові Ц. не говорити.
Що маємо чинити? Ми вже знесилені постійною «накрученістю», нас уже нудить від цього ринку нерухомості та його вовчих законів. Мусимо ставати учасниками корупційної схеми, інакше власного житла так і не придбаємо. Вікторія — фарбована білявка з формами із «Плейбою» — везе нас на своїй машинці до нотаріуса, який виявляється «особистим» нотаріусом фірми пана Ц. Це насторожує, але обурюватися вже немає сил і часу. Угоду оформлюємо впродовж хвилин сорока. І... що знову виявляється? Ніхто чомусь не сказав, що приватному нотаріусу слід заплатити за роботу суму, що становить 1 відсоток від розміру купівлі! Тобто — 620 доларів. Еге ж, для них це копійки. А для нас... Вишкрібаємо із закапелків останнє. Від серця відриваємо. Віка, блін, мовчить, зачарована колективом продавців (із паном Ц., крім Валентина, прийшли ще двоє колег-партнерів). Вони базікають про розваги по-багатому, про нові тенденції на ринку нерухомості... Ми ж — на голках.
Але ось нарешті в нас обидві копії красивого голографічного договору. Адресу має лише будинок, який існує наразі тільки у вигляді фундаменту, та й то не всього. А квартиру на одному папірці з печаткою засвідчує лише її план на 17-му поверсі, обведений рожевим маркером. Номеру в квартири немає.
І в нас уже — нарешті! — немає цих пекучих семи пачок доларів. Навіть сфотографувати їх на пам’ять не здогадалися... Вони — вже у пана Ц., старанно перераховані наслиненими пальцями. Продавець одразу при нас дерибанить пачки з колегами-партнерами й домовляється на вечір піти в такий-то кабак дивитися Лігу чемпіонів. Там явно залишиться пара тисяч із наших 62-х.
Усі разом спускаємося сходами на вулицю. А що ж «відкатник» Валентин? Він, видно, дуже непокоїться, що ми можемо й не дати заанонсовані 2 170. Відриваючись від пана Ц. та двох його напарників, Валик крадькома спиняється на сходовому майданчику: «Ну?!». Тримай, гад. Але не 2 170, а рівно 2 000. Май хоч краплю совісті! Погоджується. Не рахуючи, дріботить слідом за дружбанами...
Допоки, Юліє Володимирівно?!
Так закінчилася наша, сповнена розчарувань, історія з купівлею квартири й почалася інша історія — очікування цієї самої квартири, вже в житловому вигляді. Поки що ми ходили на Отто Шмідта двічі. Там будівельна фірма «БІК» уже жене другий поверх, хоча знаючі люди кажуть, що будинок насправді здадуть не в ІІ кварталі 2006-го, а десь на початку 2007-го. Почекаємо. Не закінчилися б у «БІКа» гроші, як буває у деяких його «колег». А для цього «Б
