Кращого місця, ніж садиба професійного гончара, для Музею гончарного мистецтва годі й шукати. Тож коли чотири роки тому закінчився життєвий шлях кераміста-віртуоза, заслуженого майстра народної творчості Олексія Луцишина, ідея з'явилась ніби сама по собі. Спочатку провели переговори з сином гончара, який успадкував садибу, потім у місцевий бюджет заклали кошти для того, щоб викупити будинок і прибудинкові споруди, відтак розгорнулись будівельні та опоряджувальні роботи. І ось наприкінці липня Музей гончарного мистецтва імені Луцишина (він діє як підрозділ Вiнницького обласного художнього музею) прийняв перших відвідувачів.

Світлана Поваляєва, автор книжки «Замість крові», яку наприкінці минулого року видала львівська «Кальварія», худенька дівчина з ледь помітними зморшками досвіду в куточках очей, емоційно коментує моє запитання, в якому я намагаюся дізнатися, навіщо люди йшли від так званого «цивільного» життя, що шукали в неформальстві, чому зважувалися пробувати наркотики? «Б...во все це, а не пошук своєї самості», — каже вона, додаючи, що так звані «діти квітів» інерційні, ліниві й часто жахливо депресивні. Ті, для кого неформальство не було юнацьким максималізмом, хто жив відповідно до неписаного статусу Системи, хто пірнув у це і дістався до дна, зараз виглядають не краще, ніж ті самі бомжі, свободою яких вони колись наївно захоплювалися, а звичаї зневажали...