І що ж у них замість крові?

10.08.2005
І  що ж у них замість крові?

      Світлана Поваляєва, автор книжки «Замість крові», яку наприкінці минулого року видала львівська «Кальварія», худенька дівчина з ледь помітними зморшками досвіду в куточках очей, емоційно коментує моє запитання, в якому я намагаюся дізнатися, навіщо люди йшли від так званого «цивільного» життя, що шукали в неформальстві, чому зважувалися пробувати наркотики? «Б...во все це, а не пошук своєї самості», — каже вона, додаючи, що так звані «діти квітів» інерційні, ліниві й часто жахливо депресивні. Ті, для кого неформальство не було юнацьким максималізмом, хто жив відповідно до неписаного статусу Системи, хто пірнув у це і дістався до дна, зараз виглядають не краще, ніж ті самі бомжі, свободою яких вони колись наївно захоплювалися, а звичаї зневажали... 

      Книжка Поваляєвої спричиняє відчуття таке ж,  як і надривно-тонкий епізод із глючного фільму «Страх і ненависть у Лас-Вегасі» — це коли один із героїв-наркоманів згадує легендарні 60-ті й каже приблизно таке: «Тоді здавалося, що достатньо проголосити своїм принципом свободу і пацифізм, роздягатися перед спрутенілою (слово Поваляєвої) поліцією, малювати на щоках квіти, танцювати і кричати на мітингах, малювати все, що прийде в голову, співати про все на світі, і життя позбавиться людожерських обов'язків, наповниться радістю і не буде цієї конаючої одноманітності...» Але дивна річ, щастя не прийшло; все, що вони отримали, — це все та сама одноманітність, але з іншим відтінком: не дім—сім'я—робота—хобі, а вмазка—підвисання—пошук дози... тощо. Найкращі з них померли першими, декому вдалося «зістрибнути» з усього цього та повернутися в «цивільний» світ, дехто писав справді непогані картини, чи пісні, чи оповідання, але в комерційному світі їм важко було пробитися, та й не заради слави чи грошей вони заглядали в себе... Хоча заради чого ж?

      Відкрита львівською тусовкою журналу «Четвер» Поваляєва пише про Київ. Той, який він був на початку 90-х, коли Хрещатик ще не став пішохідним на вихідні, коли на Майдані не було «бетмена», «баби на фалосі» та «усіляких теплиць», коли на БЖ збиралися хіпі покурити трави, прогуляти пари, випити портвейну, в «трубі» тусувалися «піонери» (нічого спільного з юними ленінцями), а на «Зеленці» — сатаністи і панки. Ви дізнаєтеся про старі дворики та підворітні, покинуті будинки «Мертвого міста», Замкову і Щекавицю, гуртожитки і потяги метро. Це таємниці міста й одночасно його фантом, бо де зараз концерти Сквозняка на Андріївському, де дешеві кав'ярні, в які можна було просто зайти погрітися? Тепер у Києві іноземні гості гуляють просторими алеями підземного супермаркету, де влітку працює кондиціонер, а взимку тепло, де не можна курити, хіба в захмарно дорогезній кав'ярні, в якій кава коштує  20 гривень. Постсовкове місто старих інтелігентів стає поступово містом молодих нуворишів. Перше, де було місце для хлопчиків і дівчаток, які гралися у свободу, справжність, які шукали любов, а знаходили секс, видається мені живішим і симпатичнішим.

      Так, наркомани — вони жахливі, краще триматися від них подалі, якщо не дуже подобаються психоделічні експерименти, якщо не звик жити, не рахуючи не те що годин, а й днів, тижнів, а інколи і місяців. Зрозуміло, що при цьому — жодної кар'єри (виняток становить хіба золота молодь, представники якої мають надто багато грошей, щоб купувати і пробувати ще й таку дорогу гидоту); а інтимні стосунки (я про душевне) стають... кому не до цього, в кого немає жодного власного простору, а тому й жодного інтиму, а в головного героя цього роману все ніби є, все ніби можна і можливо, але Вона то не погоджується розділити його наркомансько-божевільне життя (в буквальному сенсі цього слова, є тут, до речі, і цікаві нариси про київську «дурку»), або вже з іншим, або він випав із «дискурсу» на... два роки, або вона поїхала кудись автостопом.

      Попри те, що лірики, романтики, сантиментів, метафор у книжці напрочуд мало, натомість багато «тєлєг» про різні дивні речі та незвичні ситуації, повно ненормативної лексики та майже всуціль сленг, є яскравий до декадансу натуралізм, описи алкогольних, постнаркотичних, нібито любовних сцен і станів, це книга також про болісно-тонке, втрачене через таке життя (чи, можливо, саме завдяки такому життю?) кохання. Написана книжка від імені чоловіка, які взагалі не надто схильні до епітетів та ласкавих словечок, особливо такі, як цей, особливо з таким життям... Але з того, як болить під лопаткою, як хочеться і собі кудись так само поїхати без грошей, без знайомих, але з ним/нею, з того, як зачіпає досить грубуватий перелік місць, де вони займалися коханням, з нав'язливих візій Дреда (це головний ліричний герой) щодо Джанніс (це вже вона), ти розумієш, що це — про справжнє.

      Але — не вийшло, не зрослося: загублені діти загубленого покоління, і сумно від того, і так хочеться, щоб хоча б у когось вийшло те, про що мріялося, мабуть, не одному поколінню ще до 60-х і до 20-х минулого століття. Щоб яскраво, завжди весело і красиво, без жодних претензій і зобов'язань, без порнухи і бруду, без примусу і зрад, без розуміння, що буде далі, але по-максимуму, щоб вірила, але нічого не питала, не вимагала, не напрягала своїми внутрішніми чи зовнішніми проблемами, щоб і на санчатах покататися, і не возити їх... А так виходить тільки згори, і то ненадовго.

      Навіть Іздрик у передньому слові зі здивуванням відзначив, що це — попри все — історія про любов. Справжню. Але нездійснену, бо... А, чого б то, справді?..

      Згадалося, що в книзі «Любити живих», написанiй Максом Розумним та Андрієм Кокотюхою, розповідається про характерний епізод: один поважний діаспорянин, побачивши у віршах Сергія Жадана «непричесану» лексику, спеціально знайшов у словнику слово «полюції», зробив ксерокопію, підкреслив червоним олівцем та «просвітив» Жадана, пропонуючи задуматися, чи варто в українській поезії використовувати такі слова.

      Поваляєву цей чоловік точно не читав (би). І не варто тим це робити, кому «не піде» книжка. Зрештою вона не для членів СПУ (за рідкісним винятком), не для «гопніков» (бо надто складна фразеологія і сюжет якось розмитий, і розповідь перестрибує часто з одного на інше). Це також не «лякалка» і не «заманювання» в тенета ні субкультури, ні наркожиття. Швидше, для тих, кому нестерпно цікаве життя в усіх його проявах, хто вміє співпереживати і має фантазію, хто був серед них, чи хотів прийти, чи вчасно зупинився, чи... Для маргіналів, словом.

      А замість крові в них «біле», розламані ілюзії, втрачене кохання, усвідомлення, що «колишніх наркоманів не буває», спогади і безліч імен-поганял, за якими окремі історії...