Чимала полонина Нижня, що під горою Добушанка, за Австрії і Польщі належала дідові Марії Корчук. Без таких зазвичай розташованих далеко від населених пунктів пасовищ (у Західній Європі їх називають альпійськими луками) існування горян стало б, як кажуть гуцули, геть прикрим. Вони живуть в оточенні чудових краєвидів, але в малопридатному для ведення сільського господарства середовищі. Бог подарував красу, але вочевидь недодав грунтів. Тому тут кожен клаптик більш-менш родючої землі — особлива цінність. Кмітливі горяни придумали косу з коротким кіссям, що ледь сягає пояса, і вправно кладуть покоси на схилах крутизною близько 45 градусів. «Це справді так, — підтверджує Марія Федорівна, — бо живемо ж у скалі».
Співрозмовницю ми зустріли з граблями і вилами на невеликій, схожій на припічок сіножаті: праворуч — гора, ліворуч — стрімка річечка Черник. Ми не бачили сховане за лісом обійстя Корчуків. Збитий з пантелику отим «живемо у скалі», кореспондент «УМ», не зрозумівши образний вислів, спершу подумав, що ця родина збудувала оселю в якійсь скельній ніші. Нічого подібного: їхня традиційного зразка дерев'яна хата, вкрита гонтою, стоїть на пагорбі, з якого відкривається краєвид на вершини теж з незвичними назвами — Левурда, Садки, Штовпи, Гуковані та Полянський. Отже, жити в скалі — жити серед гір.