— Починалося все давним-давно, і витоки студійного руху варто шукати з часів Мейєрхольда й Станіславського, — каже Кирило Кашліков. — Коли великі стаціонарні театри стали потихеньку вичерпувати свій ресурс — почали виникати студії. Вони бувають різними: студія як реалізація певної ідеї — таких в Україні було дуже багато у дев'яності роки, — і студія, прообразом якої стали ідеї Мейєрхольда і Станіславського, тобто конкретна студія для конкретного театру. Враховуючи творчі та моральні критерії, підбирається колектив молоді. І за певний час — у нас в положенні це зафіксовано як 5—6 років — ця молодь або ж вбирає в себе все те, що їй пропонується, і вливається в постійну трупу театру, або ж, не витримуючи конкуренції, залишає студію.
— Скільки акторів за десять років підготувала ваша студія і скільки з них залишилися в трупі Російської драми?
— У нас за десять років через студію пройшло 62 людини. З них дванадцять перейшли в трупу театру. Багато хто пішов... Є люди, які пішли в інші театри, наші випускники працюють у Віктюка, в театрах України. У стаціонарних театрах працювати доволі складно. Тому що коли саме актор «вистрілить» — це одному Богу відомо. Краща роль може бути зіграна і в 40-50 років, а може — і в двадцять. Кому як поталанить. І студія наша в 1995 році була створена для того, щоб спробувати максимально забезпечити плавний акторський перехід з покоління в покоління. Створити такі творчі умови, щоб театр не тіпало, якщо колись у якомусь поколінні виникають «дірки». Для того, щоб театр працював на сто відсотків, треба щоб у кожному поколінні трупи було 5—7 потужних акторів.
— Невже були такі складні кадрові проблеми в трупі, яка сьогодні — одна з найчисельніших в Україні?
— Був час, коли середнє покоління, від 35 до 45 років, у нашому театрі представляло лише троє людей. А це саме те акторське покоління, яке має «тягнути» увесь репертуар, так що можете собі уявити пікантність ситуації. У 1994—95 роках до театру набирали багато акторів. За два-три роки трупа була сформована, а потім ліміт закінчився — існує таке поняття, як штатний розклад. І тоді для того, щоб існував резерв, була створена студія. Всі покоління у нашій трупі сформовані, але щорічні прослуховування, звісно, існують. Для молоді шлях — лише в студію, а коли приходять актори середнього і старшого покоління, то, якщо керівництво вважає, що такі актори потрібні театрові, вони зараховуються в трупу. За десять років я жодного разу не пошкодував, що наш театр має свою студію. Адже коли приходить молодий актор — на рік його вистачає. Він фонтанує ідеями, завалює всіх самостійними показами, а потім минає час — і людина змінюється. Знати про це наперед зовсім не зайве.
— Чи маєте ви претензії до творчого процесу студії? Що можна було б вдосконалити?
— Як говорять театральні корифеї, найскладніше — це будні. Кілька років тому студія просто вирувала: ми реально не встигали опрацьовувати той шалений потік ідей і задумок. Сьогодні є сенс говорити про інерцію мислення. Коли здається, що все зрозуміло... Тренінг у нашій студії складається з 15—20 вправ, техніка мови — з тридцяти вправ. До речі, у деяких студійців зараз, на жаль, узагалі зникає iнтерес до самого процесу репетицій. Але це, як на мене, від неосвіченості.
— Ваше покоління відрізняється від покоління тих, хто сьогодні навчається в студії Театру імені Лесі Українки?
— Коли ми починали і «брали професію до рук» — нам було цікаво. Ми могли тренінгами займатися до години ночі. А зараз я вже після години тренінгу бачу, що частина людей переймається цим процесом, а частина займається тому, що він є обов'язковим. А це ж не інститут, це театр. Це твоє життя. Ти сам сюди прийшов, ти сам обрав цей шлях. Коли я бачу, що людині нецікаво — то починаю пред'являти претензії собі. Я ж брав цю людину. Можливо, я не зміг відкрити для нього радість творчості? Хоча я наче все пояснюю правильно... І викладачі в нас першокласні. Техніку мови викладає Любов Підлісна, педагог нашого театрального інституту. Танець — балетмейстер Наталія Бурлака.
— Ви говорите, що студійці мусять опанувати мову театру. А чи можна у зв'язку з цим стверджувати, що ваші випускники — малоуніверсальні? Як вони приживаються в інших колективах, де існують зовсім інші правила і, можливо, пріоритети?
— На Заході вже давно всю класику ставлять як сучасну п'єсу. Там є монолітний стрижень, а коли сюди накласти ще й події сучасності, то виходить змістовний варіант. А сучасна п'єса ставиться як класична: у будь-якій, навіть кухонній суперечці, вишукуються глибинні мотиви. Тоді вистава матиме вагу і цікаву трактовку. А оскільки час нині стрімкий, швидкості космічні, то молоді люди не бачать внутрішньої потреби копати глибше. А наші тренінги базуються на тому, щоб бачити партнера, а не просто потрясати повітря своїм шматком тексту. І це досить складно. І в нашому театрі не приживаються люди, які внутрішньо не можуть це прийняти. Їм здається, що це непотрібно, що театр мусить бути іншим. Але вони досить легко приживаються в інших театральних колективах. І це нормально — театри ж відрізняються один від одного. Наша сила, як на мене, в тому, що ми точно передаємо глибину проблеми. Це стиль Російської драми. Комусь для того, щоб зрозуміти, що це не його, потрібен рік, а комусь шість років. Коли ж доводиться прощатися зі студійцями, вони вважають, що їм не дали можливості розкритися.
— А наскільки болісною чи дискомфортною для молодого актора є сама процедура переходу з театру в театр?
— Акторська міграція — явище досить поширене. І якщо людина має талант, є особистістю, то вона зможе працювати у будь-якому колективі. Коли, звичайно, свої сили спрямує на театр, а не на себе. Навіть такі великі актори, як Юрський, Фрейндліх, Борисов, Джигарханян переходили з театру в театр. Актору ж, який ще не відбувся, потрапити з одного колективу в інший взагалі досить складно. Щороку наш театральний інститут випускає по два-три курси молодих акторів, дві третини з яких хочуть залишитися в Києві. Тобто акторів багато, а попиту на них майже немає. Оголошень «Терміново запрошуємо на роботу молодих акторів» ви сьогодні не побачите. Кудись потрапити можуть лише кращі з кращих. Хоча тут є ще один нюанс: людина може бути надзвичайно талановита, але вона не змогла себе подати. Навіть на тих же показах шансів відкритися дуже мало.
— Кого зi студійців, які зуміли себе подати і органічно влилися у трупу Російської драми, ви б назвали у першу чергу?
— Віктора Семирозуменка, він є випускником першого набору студії, Ольгу Когут, що зараз задіяна в багатьох виставах, Євгена Лунченка, який уже вийшов на моно-спектакль і збирає аншлаги на виставі «Олександр Вертинський. Бал Господній...» Роман Семісал, Наталя Шевченко, Роман Тріфонов... Сьогодні наш театр без цих акторів уже навіть складно уявити.
Кирило Кашліков. Заслужений артист України. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Навчався у народного артиста України Аркадія Гашинського, потім — у народного артиста України Михайла Рєзнiковича. У Театрі імені Лесі Українки — з 1993 року. Грає у виставах «№13 (Шалена ніч, або Одруження Пігдена)», «Надто одружений таксист», «Дерева помирають стоячи», «І все це було... І все це буде...», «Пані міністерша», «Помста по-італійськи», «Школа скандалу», «Тойбелє та її демон».
Колишню Арку дружби народів у Києві Міністерство культури України визнало такою, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих памʼяток України. Монумент втратив статус памʼятки історії і тепер його можна демонтувати. >>
Пункт закону про медіа, який посилює вимоги щодо використання державної мови в ефірах українськомовних програм набере чинності 17 липня. Він допускатиме іноземні мови на телебаченні лише у вигляді окремих слів чи виразів. >>
У Львові завершився архітектурний конкурс на проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці Іллі Мечникова. Переможцями стала команда архітекторів з Хмельницького — Віктор Голубєв та Дмитро Райфшнайдер. Конкурс тривав три місяці. >>
Нарешті у кінотеатрах з 9 травня можна подивитися художній фільм «Будинок «Слово». >>
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
У Черкаському обласному музеї «Кобзаря» тамтешня колекція мистецької шевченкіани збагатилася ще однією картиною — портретом Тараса Шевченка. >>
