Роман Вірастюк: Справді, я повернувся майже з того світу

14.07.2005
Роман Вірастюк: Справді, я повернувся майже з того світу

Колишній штовхальник ядра та «Фея» Ірина — щаслива пара.

      Тут одне з двох: або Івано-Франківськ з усіма його 240 тисячами мешканців — надто оригінальне місто, або Роман та Ірина Вірастюки — вельми скромні люди. Поясню своє здивування: коли ми з відомим у всьому спортивному світі метальником ядра, екс-капітаном легкоатлетичної збірної України домовилися про зустріч рівно опівдні у салоні краси «Фея», господаркою якого є його дружина, то завжди пунктуальний власкор «УМ», на сто відсотків упевнений, що такий престижний салон має бути в центрі міста, таки вскочив у халепу. Я запитував перехожих, заходив майже у всі перукарні, що розташовані в радіусі півкілометра від міської ратуші, і ніхто не міг пояснити, куди мені йти, аби потрапити у «Фею». Зрештою, напрямок руху вдалося встановити лише у розташованому на Валах салоні краси «Панна». Там чітко спрямували на протилежну, північну, сторону від ратуші, аж у кінець вулиці Бельведерської, і ці координати, спасибі «паннам», виявилися точними.

      Вам ще не зрозуміла глибина мого здивування? Поясню конкретніше: пані Ірина — не тільки дружина Романа Вірастюка, вона — срібний і бронзовий призер двох косметичних чемпіонатів Європи з нарощування нігтів, минулорічна віце-пані та пані «Елегантність» України. Володарка стількох титулів не просто власниця салону краси — вона там працює, тобто приймає клієнток, котрі можуть потрапити в її крісло просто з вулиці.

      Тепер скажіть мені, будь ласка, як іванофранківчанкам можна не знати, де розташована «Фея»? Мені ще пощастило. Поводивши містом, фортуна таки всміхнулася: я встиг зупинити «дев'ятку» Романа Вірастюка, котрий, не дочекавшись кореспондента, вже збирався їхати у своїх справах.

      Вибачившись за запізнення, починаю розмову з найголовнішого: «Як здоров'я?».

 

Велике серце — великі проблеми

      — Дякую, — відповів співрозмовник, — почуваюся вже значно краще. Після операції лікарі сказали, що не можна форсувати процес одужання, розрахований на чотири місяці. Зараз ще відчуваю втому. Піднімаюся до мами на п'ятий поверх, а здається, що на сотий. Але в цілому стан здоров'я непоганий, навіть тиск нормалізувався. Щоправда, мені прописали таблетки, які питиму до кінця життя — одну зранку, другу ввечері. Але щоб жити — це не клопіт.

      — Що з вами тоді, у квітні, трапилося?

      — 20 числа я відсвяткував свій 37-й день народження, а наступного дня біля дверей ось цієї кав'ярні (сидимо на літній терасі на початку вулиці Бельведерської. — Авт.) мені стало зле — відчув у грудях жар, забракло повітря. Дав Бог розуму зателефонувати своєму кардіологу, бо якби викликав «швидку допомогу», то до Львова, мабуть, уже не довезли б. Там у шпиталі досвідчені професори пропонували відкласти операцію до ранку, але молодий, хоча вже відомий хірург Олександр Бабляк наполіг робити її негайно. І це врятувало мені життя. Операція тривала з 11-ї вечора до 8-ї ранку. Вже на операційному столі, як пояснили згодом, луснув останній шар аорти. Якби це сталося в реанімобілі, смерть настала б через 2 секунди. Мені просто пощастило.

      — Ви не потрапляли, як розповідають ті, хто побував на межі життя і смерті, в темний тунель зі світлом наприкінці?

      — Ні. Якщо чесно, то не пам'ятаю навіть, як мене везли до Львова. Останній спогад: потихеньку сповзаю донизу по стіні кав'ярні й дуже хвилююся, аби перехожі не подумали, що п'яний. Лише на сьомий чи восьмий день у реанімації відкрив очі й не міг зрозуміти, де перебуваю.

      — Це сталося тому, що ви різко кинули тренування?

      — Воно все склалося докупи. За 25 років професійного спорту серце, яке називають «спортивним», стало дуже велике — гіпертрофія конкретна. Воно тиснуло на легені, і я ніби ніколи не міг насититися киснем. Крім того, мав спадково високий тиск навіть без особливих навантажень.

      Наш івано-франківський лікар-кардіолог Сергій Краснопольський, обстеживши ще напередодні Афінської олімпіади мою серцево-судинну систему, сказав, аби різко не кидав тренування. Я і не збирався. Однак після Олімпійських ігор у нас відбувалася помаранчева революція, в якій я також брав скромну участь — і в Івано-Франківську, і в Києві. Потім почалася епопея з призначенням мене на посаду начальника обласного управління у справах молоді й спорту. Все це вибило з колії.

«Намагатимуся створити спортсменам умови, про які мріяв сам»

      — Чим вас спокусило чиновницьке крісло?

      — Не було жодних спокус. Більше того, я мав цікаві пропозиції від телеканалів «1+1» та НТН щодо створення авторської спортивної програми, однак тренери і спортсмени Прикарпаття побачили в мені людину, здатну кардинально поліпшити стан справ у місцевому спорті, і я дав згоду.

      — І яким був цей стан до вашого приходу в облдержадміністрацію?

      — Я не хотів би зараз давати публічні оцінки та заглиблюватися у психологію спортивних функціонерів, проте можу впевнено сказати: давно вже пора зрозуміти (як це заведено у всьому світі), що не спортсмени їм служать, а навпаки — вони спортсменам. Коли я прийшов на посаду начальника і побачив суми грошей, якi виділяють щомісячно для розвитку спорту, то пережив легкий шок. Справді, куди витрачали ці кошти, якщо їх не бачили ні тренери, ні спортсмени? Я сам входив до спортивної еліти і мав би помітити фінансову підтримку під час підготовки до Олімпійських ігор. Мої колеги — також.

      — Вони десь «розчинялися» по дорозі до спортсменів чи що?

      — Ні, не «розчинялися», а розкрадалися, якщо називати речі своїми іменами.

      — Що зміниться з вашим приходом на посаду спортивного начальника?

      — Якщо говорити концептуально, то я намагатимуся створити спортсменам Прикарпаття такі умови, яких не мав сам і про які мріяв. Передусім, вважаю, необхідно підтримати місцеві спортивні школи з давніми традиціями. Візьмемо для прикладу спорткомплекс «Олімп», який спеціалізувався на вільній і класичній боротьбі. Тепер там залишився лише один килим, зате з'явилися ринг і батути. Така універсалізація призвела до того, що з Івано-Франківська виїжджають тренери борців, почала занепадати ще недавно сильна школа. Це дуже погана тенденція, адже, щоб створити авторитетну спортивну школу, потрібнi час і фахівці високого рівня, а щоб зруйнувати, достатньо одного непродуманого рішення.

      Я хочу повернути в Івано-Франківськ заслуженого тренера України Ігоря Адамовича Барну, котрий підготував чемпіона Європи Василя Федоришина. Тренери такого рівня, вважаю, повинні бути забезпечені всім, а йому навіть не дали гарантовано обіцяну квартиру.

      Нова влада, на мій погляд, повинна раціональніше визначати пріоритети бюджетних витрат. Ось для нашого управління заплановано придбати два нові легковики. А гімнасти плачуть, що в них поламані бруси, немає покриття. Якщо фінуправління не буде проти, ми на 70 «автомобільних» тисяч гривень закупимо гімнастам спортивні снаряди, бо профільні зали в них модернізували ще напередодні Московської олімпіади.

Від Багамів до Карпат — один крок. Малореальний

      — Ви зробили вибір на користь кар'єри чиновника, а ваш брат Василь продовжує підкоряти світ як один з найсильніших чоловіків планети. Недавно по телебаченню показували останній чемпіонат світу на Багамах, де українці на чолі з Василем у фіналі перемогли британців, тобто вдруге поспіль підтвердили, що їхній команді нині на Землі немає рівних.

      — Василь продовжує виступати, бо він на 6 років молодший за мене. Телеверсію чемпіонату в нас показали із значним запізненням. Я вже давно знав результат, але все одно цікаво було подивитися картинку й отримати задоволення від того, що представники нашої нації — найсильніші на планеті.

      Через три місяці відбудеться вже цьогорічний командний чемпіонат світу, і Прикарпаття, на моє глибоке переконання, мало чудові шанси прийняти його в себе. Раніше ці змагання стабільно відбувалися на Багамах, проте торік там сталося стихійне лихо, й організатори почали шукати інше, спокійніше місце. У нас був солідний козир, бо Вася — не тільки командний, а й індивідуальний чемпіон світу. Для Івано-Франківщини — це супервізитка, спроможна заохотити сотні туристів з Німеччини, Швеції, Польщі, які не можуть поїхати аж на Багами, але охоче навідалися б у Карпати. Якщо провести це на високому рівні — з етнічним колоритом, трембітами, то тут чемпіонат можна було б зробити традиційним, розвинути інфраструктуру.

      — Здогадуюся, що для реалізації цього проекту не знайшлося коштів.

      — Я дуже жалкую, що ця ідея не знайшла підтримки. Хоча невеликий шанс ще залишається. Ми через міського голову Івано-Франківська Зіновія Шкутяка передали віце-прем'єрові Миколі Томенку лист з обгрунтованими пропозиціями. Бюджет змагань — один мільйон гривень. За обумовленим статутом, передусім треба забезпечити призові командам (за 1-ше місце — 20 тисяч доларів, за 2-ге — 15 тисяч і за 3-тє — 10 тисяч). Упевнений, що завдяки телетрансляції на 200 країн світу спонсорські гроші знайшлися б без проблем. На жаль, не можу цим зайнятися безпосередньо, бо перебуваю на лікарняному. Якщо ж до 1 серпня ми встигнемо дати письмові гарантії президентові міжнародної федерації, то ще можна розраховувати на успіх.

      — За сприятливих обставин чемпіонат відбувався б у Карпатах?

      — Так, майданчик для змагань можна вибрати між двома горами, і його підготовка майже не потребує затрат. Глядачі спостерігали б за діями команд, сидячи просто на пагорбах. Попередні чемпіонати проходили ж на багамських пляжах. І ми, штовхальники ядра, на Олімпіаді в Афінах змагалися на старому, порослому травою стадіоні в місті Олімпія, не відчуваючи дискомфорту.

Козарлюгами не народжуються

      — Брати Вірастюки, як і брати Клички, у світі асоціюються з могутністю українців. Це у вас генетично? Представники старшого покоління вашого роду теж відзначалися великою силою і міцною статурою?

      — Я б не сказав. Хіба що прадід Матвій був високий і кремезний. Наша мама має зріст 164 сантиметри, батько — 174 сантиметри.

      — То це тренування зробили вас такими козарлюгами?

      — Знаєте, в дитинстві я був худенький і кволий — ніяк не міг набрати вагу. З братом вийшло навпаки — він був кругленький, як більярдна куля. А в шостому класі в нього просто зупинився ріст на позначці 154 сантиметри. Він почав наполегливо шукати рекомендації щодо того, як підрости. І знайшов. У Бердичеві працював тренер Лонський, котрий виробив власну систему стимулювання росту — підстрибування до гілляк, висіння на перекладині тощо.

      І Василь так цим захопився, що за наступний рік підріс на цілих 26 сантиметрів. У це важко вірилося. Бачите, тепер він на 6 сантиметрів вищий за мене.

      — А хто важчий?

      — До операції я важив 142 кілограми, нині — 115. Василь має вагу 155 кілограмів.

      — Ви в дитинстві не з'ясовували, хто сильніший? Чи, як брати Клички, дали батькам слово, що не змагатиметеся один з одним?

      — Ви знаєте жартівливу відповідь на запитання, чому Клички стали такими талановитими боксерами?

      — Ні.

      — Бо в дитинстві їм на двох купували одну іграшку.

      — А вам що — дві?

      — Ні, у нас було по-іншому. Я дуже любив і люблю Василя. Якщо у дитинстві він заслуговував від батька покарання паском, то я підставляв свою руку, аби йому менше діставалося; якщо мені дарували іграшку, а вона подобалася Василеві, то з моєї ініціативи вона відразу переходила до нього.

Західноукраїнська краса і в Донецьку цінується

      — Такі принципи шанують і ваші діти?

      — Маю двох синів. Від першого шлюбу (тоді я одружився дуже рано, у 19-річному віці) — Романа, котрий захоплюється різними видами спорту: плаванням, штовханням ядра й особливо баскетболом. Він грає в юнацькій баскетбольній лізі і в 13 років має для цього виду спорту добротні фізичні дані: зріст 190 сантиметрів і носить взуття 47-го розміру.

      Молодшому, нашому з Іриною, Іванові — 5 років. Він, як на свій вік, дуже вправно ліпить з пластиліну та глини. Мабуть, піде в художню школу.

      — Ваша нинішня дружина великим спортом не займалася, однак також знає смак великих перемог.

      — Ірина — економіст за освітою, але з дитинства захоплюється перукарською справою. У неї зачісками обмальовані мало не всі шкільні зошити. «Фею» вона відкрила ще до нашого знайомства, переобладнавши під салон краси власну 3-кімнатну квартиру. Згодом досконало оволоділа технологією нарощування штучних нігтів, що мають натуральний вигляд, і в 2002 році стала бронзовим, а 2003-му — срібним призером чемпіонатів Європи.

      — Чи не важче було їй, представниці Західної України, здобувати визнання торік на конкурсі краси в Донецьку?

      — Конкурс у Донецьку справді — неординарне явище, адже він відбувався у грудні, напередодні третього туру президентських виборів. Однак був дуже добре організований, без жодного натяку на політику, і відзначався об'єктивністю.

      — Щодо цьогорічних родинних успіхів, то найбільшим, мабуть, була перемога над підступною недугою.

      — Дуже дякую Богові за подаровану можливість ще пожити. Я пообіцяв хірургові, що відтепер святкуватиму два дні народження: 20 квітня — в Івано-Франківську, 22 квітня — у Львові. Воно справді так є — повернувся майже з того світу.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>