Республіка Куряж

05.07.2005
Республіка Куряж

Усе, що залишилося вiд монастиря. (Фото В'ячеслава ЛИТВИНОВА.)

      Залізні двері Куряжської колонії загуркотіли наче грім. Ти ще не знаєш, який за ними світ, але вже тут, на межі, через цей вбивчий гуркіт мимоволі прощаєшся з надією. Чому юних правопорушників збирають для організованого перевиховання саме за такою брамою, дилетанту сказати важко. Напевне, в цьому є якщо не глибокий сенс, то принаймні якась певна «галузева» доцільність. Але чомусь все одно здається, що, якби двері у те інше життя відчинялися тихіше, згадана вище надія на цьому порозі можливо з'являлася б, а не зникала...

 

Сусідство ідеалів

      Коли майже вісімдесят років тому Антон Макаренко після емоційної розмови із завідуючим губернським відділом народної освіти відкрив у Куряжському монастирі колонію для малолітніх правопорушників, ченців там уже не було. Їх звідти викурила ще Катерина II, полюючи за багатими слобідськими землями. Проте енергетику намоленого місця не змогли розвіяти ні час, ні свідоме плюндрування христових істин, ні дивне засилля культових атрибутів радянської епохи.

      Дві ідеології на одному шматку землі співіснують тут і досі. Причому у формі просто-таки неймовірного сусідства. За алеєю героїв-комсомольців, яку доповнюють автор незламного Павки Корчагіна та перший земний космонавт, завмерли в «досаасівському» бойовому протистоянні два хрестоматійних будівники комунізму. А поруч добротний двоповерховий особняк, який, незважаючи на очевидну відсутність культових хрестів та бань, чомусь називають Георгіївською церквою і храмом Петра та Павла. Це і є соборний «уламок» Божої обителі, де на стінах уже відтворили церковні розписи, а місце олтаря все ще займає величезне панно епохи соцреалізму. На ньому замість Христа і святих красується на повний зріст Максим Горький.

      Приїзд до Куряжа пролетарського письменника в 1928 році як тоді, так і тепер називають рідкісним історичним везінням. Ще унікальнішим дарунком долі тут прийнято вважати роботу педагога Макаренка. Його виховні традиції разом із збудованими на його честь пам'ятниками в Куряжі такі ж святі речі, як і стіни не вбитого часом монастиря. Ще зовсім недавно перевагу віддавали педагогу, тепер усе більше схиляються до віри. За великим же рахунком обидва виховних еталони слугують одній меті — навчають хлопців віддавати, а не красти у широкому розумінні цього слова. Виходить далеко не в усіх. Але й старається кожен по-різному.

Перший раз у перший клас

      За радянських часів у Куряжській колонії одночасно направляли на путь істинний щонайменше тисячу чоловік. Сьогодні тут перевиховують менше трьохсот хлопців. Чому лави колоністів так різко зменшилися, якщо статистична амплітуда злочинності різко пішла вгору, сказати важко. Неофіційна ж версія доволі цікава. Вихованці цього закладу, наприклад, переконані, що переважну більшість їхніх товаришів по нещастю просто відкупили батьки. У тих же, хто сюди потрапив, — з батьком-матір'ю, як правило, дуже серйозні проблеми. Ті або п'ють, не переймаючись долею дітей, або вже й самі десь далеко за гратами. Як наслідок, хлопцям довелося самостійно влаштовувати себе в житті. І мабуть, не така вже й велика їхня провина в тому, що вийшло це не зовсім пристойно.

      Наразі в колонії дуже мало підлітків та юнаків, які скоїли тяжкі злочини. Переважна більшість вихованців — розбишаки або дрібні крадії. «Проблеми в наших хлопців такі ж, як у їхніх однолітків на волі, — каже психолог закладу Тетяна Несторенко. — Різниця лише в тому, що цим дітям дорослі не допомогли впоратися з негараздами вчасно. Не всі, але багато хто з них після тривалих бесід щиро зізнаються: якби з нами бодай один раз хтось поговорив так відверто, можливо ми і не накоїли б дурниць». У свою чергу, секретар Харківської духовної семінарії отець Петро, який теж бере активну участь у вихованні колоністів, переконаний, що багатьох із них було б доречно просто добряче відлупцювати за провину. Позбавлення ж волі у компанії з більш досвідченими правопорушниками нерідко приносить більше шкоди, ніж користі.

      І все ж як би там не було, але саме в колонії для багатьох хлопців життя починається з нуля, якщо за точку відліку брати знайомі всім ознаки цивілізації. Скажімо, багато хто з них вперше бере до рук зубну щітку і вчиться користуватися душем та виделкою. Переважна більшість теперішніх колоністів рідко бачили телевізор, ніколи не слухали музику, не читали книжок, не писали листи, не грали у футбол і взагалі не вчилися в школі. Перший раз у перший клас тут нерідко йдуть уже цілком дорослі парубки, в яких ось-ось почнуть пробиватися вуса. «Переважна більшість їх була дуже занедбана, дика і зовсім не пристосована для виконання «соцвохівської» мрії, — писав вісімдесят років тому про куряжських колоністів Антон Макаренко. — Не пристосована до тієї особливої творчості, яка нібито робить дитяче мислення дуже близьким за своїм типом до мислення наукового». Це ж треба було історії так повторитися знову! Схоже, якийсь її дуже важливий урок лишився нами не пройденим. Вихователі закладу розповідають, що за радянських часів до Куряжа привозили не менш проблемних хлопців, але серед них ніколи не було зовсім безграмотних дітей. Тобто читати, писати і рахувати вміли всі без винятку підлітки (окрім хіба що циганів), навіть якщо їхнє дитинство минало десь на віддаленому від цивілізації хуторі.

      Але ось що дивно: як тільки колоністи долають в собі могутню лінь і починають вчитися, у них прокидається сила-силенна найрізноманітніших талантів і невпинне бажання якнайшвидше наздогнати втрачене. Вони залюбки малюють, беруть участь у художній самодіяльності і спортивних змаганнях, грають у ляльковому театрі і навіть вишивають хрестиком! До речі, бесіди з психологом, навчання в школі і гуртківська творчість тепер у Куряжі становлять основу виховної системи. Раніше так не було. Хлопців перевиховували в основному працею. На території колонії й досі стоїть приміщення справжнісінького ливарного цеху, а в кожному харківському будинку і понині працюють куряжські насоси, що качають на поверхи холодну та гарячу воду. «Бувало, зустріну колоніста, який запізнився на роботу, — пригадує колишній начальник колонії Микола Захаров, — і кажу йому: «Ледар ти нещасний, подивися біля прохідної вже п'ять вантажівок вишикувалося, щоб забрати нашу продукцію, а тебе десь лиха носить». У нього одразу ж сльози на очах бринять. «Більше не буду», — каїться, і біжить до цеху. Насправді ми робили державної ваги справу, виховуючи справжній робітничий клас. Хлопці виходили на волю із затребуваною на виробництві професією. Тоді ми дуже вболівали за державу, кожен намагався бути в суспільстві корисним».

      Сьогодні хлопців більше спонукають не скільки до колективістської самопожертви, стільки до пошуку самих себе. Їм читають етику, естетику, Закон Божий, годинами поспіль розповідають про іншу життєву мораль і сподіваються, що все це не марно. «На наших підопічних треба дивитися не як на злочинців, а як на дітей, що скоїли у своєму житті помилку, — каже Тетяна Несторенко. — Першопричина їхніх проблем криється в тому, що в ранньому дитинстві батьки недодали їм тепла і любові». Найчастіше хлопці біжать до психолога за порадою тоді, коли довго не отримують з дому листів або коли їх тривалий час не відвідують родичі. Дивна річ, згідно з інструкцією, рідні можуть приїздити до колонії фактично щомісяця, але більшість не їде і крапка. Чому? Не мають часу, грошей, бажання, потреби. У всіх ніби все по-різному, але водночас до болю однаково.

Утік? Вік волі не бачити

      Під замком у Куряжі підопічних не тримали хіба що за часів Антона Макаренка. Це він міг стукнути кулаком, відправляючи невиправний контингент на всі чотири боки. Тепер із цим дуже суворо. Вихователі змогли пригадати фактично лише два випадки, коли хлопцям таки пощастило вислизнути з-під пильного ока вартових. Перша НП сталася у жовтні 75 року, друга — на початку нинішнього. До речі, історія тридцятилітньої давності вже встигла стати свого роду класикою жанру. Її переповідають тут як сюжет зі шкільного підручника або один із розділів захопливого бестселера. А все завдяки нетиповому вчинку тодішнього начальника колонії Миколи Захарова. Він після безрезультатного пошуку двох утікачів вирішив послати на підмогу правоохоронцям 120 своїх колоністів і 60 дорослих зеків, що на той час будували вищезгаданий ливарний цех. Ось так узяв і випустив усіх на свій страх і ризик ловити своїх же товаришів по неволі. «Усі 120 моїх вихованців були засуджені на великі терміни за скоєння тяжких злочинів — вбивства, згвалтування, розбій, — пригадує Микола Федорович. — Але на той час вони вже пройшли «переломку» і були моїми найпершими помічниками, лідерами, активістами. Я навіть не мав сумніву, що всі повернуться назад».

      Втікачі видали себе у досить типовий спосіб. Спочатку викрали автомобіль і їхали ним доти, доки у баці був бензин. А потім пограбували магазин, прихопивши із собою класичний споживчий «кошик» малолітніх злочинців: цукерки, шоколад, цигарки і пляшку коньяку. Словом, ще діти, але з дорослими потребами. Знайшли їх у лісовому курені по слідах, залишених на першому осінньому снігу. Тікали хлопці до Туреччини з шаленим планом у амбітних головах. Там мріяли накрасти грошей , одружитися з тамтешніми красунями і зажити султанським життям. Натомість отримали ще довші терміни за втечу і більш суворий режим відсидки.

      Цього року колонію покинуло вже троє, але в менш кіношний спосіб. Підбурив своїх однокашників на безглуздий вчинок хлопець, який через свою невиправну поведінку таки випросив у вихователів на горіхи. Страх перед майбутнім покаранням змусив його шукати порятунку за парканом виправного закладу. Але, як не дивно, на свободі втікач теж не проявив себе з героїчного боку, оскільки того ж дня попросився біля прохідної назад, прикриваючи на обличчі великого синця. Двох його товаришів правоохоронці шукали кілька днів, після чого всі троє були переправлені до іншої зони відбувати покарання тепер уже за подвійну провину. Життя цих хлопців чомусь нагадує хиткий місток через глибоку прірву: один невірний рух — і від усталеного життя залишається тільки щемливий спогад.

«Не кожен може знайти себе»

      Тетяна Несторенко каже, що «за кожним вихованцем колонії стоїть дуже яскрава доля, але в чорних фарбах, надмірно строката і контрастна». Саме тому виділити когось із загалу доволі складно. І все ж винятки з цього дивного правила таки трапляються. Запам'ятався, наприклад, 16-річний підліток, який за п'ятнадцять хвилин убив усю свою родину: батька, мачуху, її доньку і власного брата. Причина не зовсім типова як для теперішнього часу: глава сімейства ( до речі, співробітник військкомату) був надто суворий у вихованні дітей. Скажімо, за найменшу провину міг добряче відлупцювати або зачинити неслухнянця в холодному льосі. Того разу батько не пускав хлопця на проводи друга в армію. Той не послухався, за що й перепало на горіхи. Реакція покараного була просто неймовірною. У стані психологічного афекту він узяв батьківський пістолет і монотонно по черзі застрелив усіх своїх домочадців. Як наслідок — більше десяти років в'язниці і вже наперед понівечена доля.

      Ще один колоніст здивував психолога своїм тривалим, але доволі наполегливим пошуком себе самого. Спочатку він запам'ятався як артист-самородок: коли співав під гітару, ніхто не міг стримати сльози. Можливо, саме тому всі вихователі були переконані, що якраз із ним на волі буде все гаразд. Але невдовзі після звільнення він знову накоїв лиха і вдруге потрапив за грати.

      Від зворушливого співака дуже довго не було листів. Коли ж таки написав, то вразив різкою зміною свого світогляду. Наприклад, хлопець щиро зізнавався, що йому було соромно писати людям, сподівання яких не виправдав на свободі. Тепер же в нього все по-іншому. Він глибоко вивчає Закон Божий і готує себе до духовної практики. Тепер листи пише досить часто, причому в стилі біблійних послань рівноапостольного Павла. « У духовному житті закони діють, як у природі, органіці, — каже ще один духовний наставник куряжських колоністів отець Віктор. — Дерево ж не симетричне. Так і хлопці. Один виправляється просто на очах. Інший зачаївся, має вигляд людини, що розкаялася, а насправді живе старим багажем та намірами. А що тут вдієш, ми багато років пробули без церкви. Без Бога ж ця проблема не вирішується взагалі».

      Щодо духовної практики Куряж — місце знатне. Під стінами вцілілого Преображенського монастиря і досі зберігаються підземні ходи, які з'єднують це дивовижне місце з Холодногірським храмом Харкова. Цим тунелем до вищезгаданої церкви монахи щовесни переносили для загального поклоніння чудодійну ікону Озорянської Божої Матері. Образ служив губернському центру довгих півроку, а восени з почесним хресним ходом повертався знову до Куряжської святої обителі. На відродження її, що вже заплановано адміністрацією колонії і Харківською єпархією, покладають велику надію. Тут звісно ж ніхто не розраховує на те, що всі малолітні правопорушники після відродження церкви дружно пострижуться у ченці і враз стануть праведниками. Але чомусь саме церковній частині історії тепер приділяють найбільшу увагу. Мабуть, лише вона може подарувати надію хлопцевi, за яким так грізно зачиняються двері в нібито нове життя.