Кавказький бранець

      Тільки в 1998 році Яків Рись із Зінькова Полтавської області дізнався, що Радянський Союз розпався, а Україна стала незалежною державою. Зникнувши з дому 37-річним чоловіком у повному розквіті сил, назад він повернувся, по суті, стариком. Але всі дев'ять років, доки Яків перебував у рабстві, він надійно ховав у шкарпетках зароблені півтори тисячі рублів. І коли посол України в Грузії порадив їх викинути, обурився: «Півтори тисячі рублів, по-вашому, не гроші?».

      Яків Андрійович розповідає просто неймовірні речі. Може, після його розповіді родичі багатьох українців, які зникли безвісти, хоча б знатимуть, де, можливо, спочиває прах близьких їм людей. Тому що Яків не знав нi прізвищ, ні адрес Віті з Дніпропетровська, Толі з Харкова і багатьох інших хлопців, котрi загинули при спробі втекти з рабства сванів (свани — один із п'яти народів, які проживають у Грузії. — Авт.). А деякі наші земляки, упевнений Яків Рись, яким дивом удалося вирватися з пекла, досі залишаються в горах Грузії безправним бидлом і терплять скотське ставлення до себе хазяїв.

«Мене вдома і чекати перестали, і «поховати» встигли»

      Мама колишнього раба, Марфа Василівна, журиться, що Яша єдиний серед її дiтей — трьох синів і двох дочок — такий невдаха. Вищої освіти, на відміну від інших дітей, не здобув, сімейне життя в нього не склалося — з дружиною розлучився через рік після весілля, а дорослий син і не знає, напевно, нічого про свого батька. Без зайвих слів зрозуміло, що жінка пишається наймолодшим Андрієм — прекрасним лікарем, і Гришею, який працює на київському авіазаводі імені Антонова. І не ким-небудь, а головним інженером!

      — Літак «Мрія» був виготовлений під його керівництвом, — хвалиться Марфа Василівна. — І назву він теж придумав. Знаєте, як вийшло? Йому доручили дати назву новому літаку. От він, розповідав, сидів і міркував. Тоді ж президентом Радянського Союзу був Михайло Горбачов. Гриша взяв першу букву від імені — «М», а поруч поставив першу букву імені його дружини Раїси — «Р». Потім додав до них «І Я», тобто, Михайло, Рая і я. От так народилася назва відомого транспортного літака. О, він із дитинства був у нас найрозумнішим в окрузі.

      — Мамо, до чого тут твої талановиті сини? — перебиває бабусю Яків. — Кореспонденту цікавий я — такий, як є. І чого тут так багато зайвого розповідати.

      — Та чого там! Буду говорити усе, як є, — між матір'ю і сином назріває конфлікт. — Як повернувся додому, так за всіляку роботу в дворі хапався, слухняним був. А потім почав випивати, я поки в лікарні була, кіз продав... Вітер у голові, та й тільки.

      Зник Яків із Зінькова теж, можна сказати, по-вітряному: нікому не сказав, куди і навіщо їде. Після відпустки розрахувався з хлібокомбінатом, де працював на підсобних роботах — і як у воду канув.

      — Я і раніше їхав на заробітки, в основному на лісорозробки, а на цей раз друзі порадили відправитися на збір урожаю цитрусових у Грузію. Розповідали, мовляв, можна добре заробити. Думав, напишу листа додому, як влаштуюся. Але якось не вийшло, — пояснює свій вчинок мій співрозмовник. — Розраховував: попрацюю кілька місяців, а там повернуся додому, так одружуся — була тут у мене співмешканка. У грудні 1988 року виїхав, так тільки 2 березня 1998-го повернувся. За цей час мене тут і чекати перестали, і «поховали».

«Міліція продала мене в рабство за двадцять літрів самогону»

      А події розгорталися от як. Улаштувався Яків на роботу за угодою у радгосп поблизу Зугдіді — це в Західній Грузії. Три місяці збирав мандарини. Платили на той час там дуже добре. Загалом, коли наш герой збирався додому, у нього в кишені лежало півтори тисячі радянських карбованців, та ще на додачу мав 600 кілограмів мандарин. Тільки от проблема: як їх вивезти на залізничну станцію? Почав Яків транспорт шукати, і поки шукав, зупинилися потяги — у країні почалися сум'яття, абхазці протестували проти входження до складу Грузії, під гарячу руку біженці перекрили і шляхи на залізничному вузлі Зугдіді... Настав кінець Яшиним мандаринам! А сам він опинився заручником політичної ситуації у країні.

      Що робити? Сезон збору цитрусових закінчився, тому Яків Рись підрядився будувати будинки. У Зугдіді тоді багато українців перебували в такому ж становищі, як і він. І міліція стала наводити порядок серед заробітчан.

      — Нас хапали просто на вулицях міста тільки тому, що в нас була слов'янська зовнішність, заштовхували у «воронок» нібито з метою встановлення особистості, тримали у спецприймальнику, а далі вивозили звідти по одному, — згадує Яків. — Одного разу мене теж доставили в спецприймальник. Через п'ятнадцять діб викликають: «Сідай у машину!». Я сів у легковик, ну, думаю, яка честь! Виходить, думаю, розібралися, відвезуть, де взяли. Тільки, дивлюся, щось довго везуть і чомусь у гори. У долині, де було якесь поселення, зупинилися. Це була уже Сванія, Північна Грузія, село Ецери Містицького району. Тут мене міліція й залишила одному заможному хазяїну. А він за це виніс правоохоронцям двадцять літрів араки — самогону з груш і яблук. От такою була ціна раба.

      Спочатку, щоправда, Яків не розумів, в яке лихо потрапив. Співробітники міліції пояснили йому, що він, мовляв, буде тут у безпеці, та ще й грошей заробить, а через місяць-другий, коли обстановка в країні стабілізується, зможе виїхати на батьківщину. Яків погодився.

      Глава родини — Іламаз Гурчані — визначив для прибулого місце проживання — на сіннику, в корівнику. Але, насамперед, визначив коло обов'язків. Він тримав тринадцять корів, шістнадцять робочих биків і тридцять свиней. От за цим величезним господарством і повинен був доглядати Яків: годувати тварин, прибирати після них. Крім цього — вирощувати картоплю, косити сіно, заготовляти дрова на зиму. Умів Яків і корів доїти, та не зізнався, інакше і цю роботу ще б накинули на нього. Про оплату йшлося. Для підтримки фізичних сил господарі тільки двічі на день — рано вранці й пізно ввечері — годували кавказького бранця мамалигою з невеликою порцією лобіо (вареною товченою квасолею з перцем). І чим далі, тим жорсткіше поводилися зі своїм рабом. Яків знав, що і на сусідів його господарів теж працюють українці і росіяни — бачив їх, коли виганяв корів на пасовище. Іноді вдавалося запитати, звідки вони, не більше, тому що їм заборонялося збиратися разом.

      Проте примудрився Яків навіть коханку завести. Її звали Люба, була вона з-під Воронежа. Жінка розповідала, що відпочивала по путівці в санаторії, як тут почалося безладдя. У неї вдома залишилися чоловік і дитина. Років два Люба з Яшею зустрічалися крадькома в лісі, поки їхні корови паслися. Ці короткі зустрічі були для них єдиною відрадою у безрадісному існуванні. Разом мріяли, як утечуть з рабства. Та не судилося разом. Після четвертої спроби втечі Люби свани зв'язали їй руки-ноги і живцем кинули в гірську річку, розповiдає Якiв.

«Поки ноги тримають, буду тікати на Батьківщину»

      — Я теж мав на той час пару невдалих втеч, — продовжує Якiв Андрійович. — Лихо було в тім, що ми, росіяни й українці, не знали місцевості. А в горах одна дорога. Помітить господар, що немає тебе, подивиться в бінокль і, поки обійдеш гору, він уже верхи на коні перепиняє тобі шлях. Били нещадно після таких утеч, і ногами, і батогами. Причому не тільки господарі, а й сусіди. Я вже тоді трохи розумів по-їхньому. «Бийте, тільки не зробіть з нього каліку, — говорив месникам мій господар. — Він добре розбирається в сільському господарстві й мені ще потрібний». А після четвертої втечі мене затримала міліція, повернула назад. Причому не безкоштовно, а вимагали від хазяїна двадцять літрів вина. Того разу мене били особливо жорстоко і, посадивши на ланцюг, як собаку, кинули на півтора тижня в яму. Я довго ще після цього ходив зігнутим — так у мене все боліло. Але заявив хазяїну: «Поки ноги тримають, буду тікати, буду рватися на Батьківщину». «Нікуди ти не дінешся!» — презирливо кинув той. Я не був упевнений, що мені вдасться вирватися з того пекла. Думав тільки, будь що буде.

      На щастя, Яків народився міцним. У дитинстві його за силу і невисокий зріст Котигорошком називали. Досі не знає, що таке хворіти. А занедужати в рабстві означало вмерти. Незважаючи на те, що вісім зим (а зими в горах сирі, сніжні й дуже довгі) проходив у гумових чоботях і рваній фуфайці, Яків навіть не застудився. Говорить, що купання в гірських струмках і річках, навіть узимку, тільки загартовували його. Видно, Бог беріг. І послав йому за терпіння трохи удачі.

      — Якось я побачив на господарському столі, що стояв у дворі, атлас автомобільних доріг Радянського Союзу, — згадує Яків Андрійович. — Обернувся — нікого. Я тоді швиденько вирвав сторінки, де позначалися дороги Грузії, і засунув їх у чобіт. А вночі, звіривши з картою, рушив у бік Зугдіді. Йшов по горах, намагаючись триматися поблизу дороги. Як тільки починало світати, ховався в кущах, а сутеніло — знову йшов. Їжі iз собою ніякої не прихопив, пив тільки воду, що текла струмками з гір, та тютюн палив. І так протримався сім із половиною діб, пройшовши кілометрів 150—200.

      Лише один раз у дорозі Яків не на жарт злякався. Він уже відійшов десь із кілометр від своєї схованки, коли попереду на серпантині побачив світло автомобільних фар. Бігти назад було марно — його все одно помітили б. Звернути з дороги теж неможливо: з одного боку — стрімка скеля, а з іншого — глибока ущелина, кілометра три вниз. І над цим урвищем одне тоненьке деревце росте. Яків не був упевнений, що воно його витримає, але вже краще було звалитися разом у прiрву, ніж знову повертатися в рабство. І він ризикнув зависнути на деревi над ущелиною. На щастя, деревце виявилося таким же міцним, як і сам Яків.

«Український посол попросив поставити дату на моїх свідченнях, а я не знав, нi який день надворі, нi навіть місяць і рік»

      Яків направлявся в Абхазію, де жив його армійський друг, і звідки він знав дорогу додому. Минув уже Зугдіді, до Абхазії залишалося рукою дістати, коли йому вночі зустрілася якась людина. Яків вийняв прихоплену з собою про всяк випадок сокиру. Втрачати йому було нічого.

      — Стій, брате, навіщо гарячкуєш? — звернувся до нього невідомий. Слово за словом, розговорилися, і Яків розповів, звідки і куди він йде. А грузин, хороша людина, повідав йому, що в його країні стався розкол, і в Абхазію йому краще не ходити, тому що тамтешній народ налаштований проти росіян. Порадив добиратися в Тбілісі, шукати російське посольство, підказав, як можна скоротити шлях.

      — Грузини — народ добрий, у Тбілісі мене ніхто не чiпав, незважаючи на мій вигляд, — розповідає Яків Андрійович. — А от у російському посольстві зі мною обійшлися досить холодно, добре хоч підказали, де шукати українське. Зате тут я відчув себе вже як удома. Тут же й довідався, що Радянський Союз розпався, і Україна стала державою. Посол України, вислухавши мою розповідь, відразу зв'язався з Києвом і з Зіньковом. Коли розмовляв із нашою міліцією, закривши долонею слухавку, прошепотів мені: «Там тебе вже «поховали». А потім повідомив голосно: «Отож безвісти зниклий Яків Андрійович Рись перебуває зараз у мене».

      У посольстві записали мою розповідь і дали папери на підпис. Я прочитав і сиджу, не знаючи, що робити далі. «А яку дату ставити?» — запитав. «Що, не знаєш, який сьогодні день?» — поцікавився посол. «І місяця не знаю, і року», — відповів я. І тоді тільки я почув, що за вікном 26 лютого 1998 року. Виходить, майже десять років пройшло, як я виїхав із Зінькова. Багато. Але мені здавалося, що набагато більше.

      Наприкінці розмови посол запитав, чи є в мене радянські рублi. І коли я вийняв свої заощадження, розсміявся: «Викинь їх, це вже не гроші». «Як, півтори тисячі карбованцiв, по-вашому, не гроші?» — обурився я. «Так вони давно не ходять, в Україні своя валюта — гривні».

      Єдиним місцем, куди вдалося Якову прилаштувати зароблену давно суму, виявилася урна. І розстався він із грошима без жалю. Головне, він був на волі, а це дорожче за будь-який капітал.

      — У посольстві мене почастували салом із хлібом, напоїли чаєм. Я вже, було, забув смак сала. А спав я в посольській машині, як справжній пан. Лише три дні треба було посольству, щоб владнати якісь формальності і відправити мене додому, — продовжує розповідь Яків Андрійович. — Мені вручили квиток на літак до Донецька, що коштував 230 доларів, і дали ще 20, щоб міг добратися звідти додому.

«Поки відгодувала сина, двадцять цапенят зарізала»

      — Пам'ятаю, зайшов до мене Андрійко і говорить: «Мамо, чекай незабаром Якова, тільки що до міліції зателефонували й повідомили, що він знайшовся в Грузії, живий і здоровий», — знову підключається до розмови Марфа Василівна. — Я не повірила. Спочатку, як син зник, заявила в міліцію, і продовжувала шукати його сама. Не думала, що знайду живим. Мені все здавалося, що його убили чи втопили. Бувало, почую де-небудь трупний запах — йду туди. А там кішка чи собака здохлі. А то якось повертаюся додому, а біля річки зібралася група людей і щось розглядає на землі. Все, думаю, витягли мого Якова. Йти туди — ноги підкошуються. У жаху ж очі великі — ввижається мені людське тіло, точно, як Яша. Ледве допленталася. Дивлюся, а то невід із рибою. Іншим разом на узліссі побачила закривавлену куртку — і відразу в міліцію. Виявилося, місцеві хлопці перевернулися в човні, і, витягаючи, подряпалися. А через деякий час наснився сон. Начебто говорять мені: «Ти скрізь шукаєш сина і не знаєш, що він у льосі». Я прокинулася — друга година ночі. Не гаячи ні секунди, вийшла надвір. Відкриваю ляду в ямку, свічу туди ліхтариком — нікого. Ми говорили пізніше з Яшею, і дійшли висновку, що приблизно в цей час він дійсно був у ямі на ланцюзі. От і не вір снам. 

      До ворожок ходила. Говорили: живий твій син, перебуває серед чужих людей, але повернеться додому. Чекала я, чекала, та й віру втратила. Адже ворожки теж помиляються.

      І от якось вийшла Марфа Василівна надвір — дивиться, якийсь старець відчиняє хвіртку. Яків — не Яків. Такий худий, аж чорний, одна шкіра на ньому, весь у зморшках, згорблений, кульгавий. Якби не Андрійкове попередження, не впізнала б відразу. Начебто з того світу повернувся.

      — Відразу не могла його нагодувати, — посміхається мати. — Не повірите, от у цю велику залізну миску насипала йому їжу, він усе з'їдав, і я бачила, що залишався голодним. Добре, у мене тоді цапенята були. Я їх різала і годувала ними цього блудного сина. Яків з'їв їх двадцять, поки сил набрався...

      53-річний Яків Андрійович винувато посміхається майже беззубим ротом. І опускає додолу свої блакитні очі із застиглим у них дитячим виразом, як дитина, що завинила.