— Пане Петре, після одужання ви сказали під час прес-конференції, що тепер працюватимете не по 16, а по 12 годин на добу. Це вимога лікарів? Чи нагальних проблем в області все ж стало менше?
— Напруга не спала. Ми, як кажуть шахтарі, підняли лише верхній пласт того занепаду, який панував на Львівщині протягом останніх років. І зараз цю роботу потрібно переводити в системну практичну площину.
Щодо медиків, то вони, дійсно, рекомендували обмежити кількість робочих годин. Тому частину кореспонденції забираю тепер на вихідні додому і працюю з нею у вільнішому режимі. Та, незважаючи на всі обмеження, робочий день становить 14—15 годин. На превеликий жаль, на сьогодні в мене так багато роботи, що відпочинок — велика розкіш.
Ми змогли поки що лише надламати стару систему, а не зламати її повністю.«Кучмізм» і, особливо, «медведчукізм», як більш витончена форма корупційності влади, виявились явищами надто вже вкоріненими на Львівщині. І якщо ми доволі успішно провели кадрові зміни на рівні районів та структур обласного підпорядкування, то у реформуванні управлінь подвійного підпорядкування грузнемо в болоті бюрократичного спротиву.
На майбутній зустрічі Президента з головами держадміністрацій доповідатиму та домагатимусь наведення порядку у питанні кадрових призначень управлінь подвійного підпорядкування. Президент мусить знати правду про бюрократичний спротив, а люди, котрі були з нами під час помаранчевої революції і повірили нам, повинні відчути, що зміни на краще відбуваються динамічно.
— Що вважаєте найважливішим із того, що вдалося зробити упродовж перших місяців керівництва областю?
— Хоча позитивних зрушень загалом немало, найголовніше, все ж, — вдало проведена посівна. Попри паливну кризу, ми знайшли механізм компенсації селянам різниці цін на пальне за рахунок внутрішніх резервів, не звертаючись по допомогу до уряду. Те ж саме можна сказати і про надходження до бюджету. Коли я на початку року став головою обласної адміністрації, виробництво в області не додавало 10 відсотків до запланованого. Нині в нас — плюс 1,3 відсотка. Здавалося б, небагато. Однак, у грошовому еквіваленті це значна сума. Ми підрахували, що при таких темпах росту виробництва область повинна отримати додатково в цьому році майже 540 мільйонів гривень до бюджету. Де ж ці гроші були минулого року? Ділилися між корумпованими податківцями з клану Медведчуків та окремими бізнесменами.
Або візьмемо нашу митницю. Там теж у «тінь» щороку йшло півмільярда гривень. А тепер лише за квітень ми збільшили надходження від митниці на 220 відсотків. При таких щомісячних обсягах це становитиме за рік ті самі півмільярда гривень. Тільки тепер вони потраплять до бюджету, а не в кишені «тіньовикам» від влади і бізнесу.
Більше мільярда гривень на рік недоотримував бюджет за рахунок так званого «повітряного ПДВ», який незаконним шляхом повертався окремим провладним комерційним структурам. Ще 300 мільйонів гривень було втрачено через навмисне доведення до банкрутства державних підприємств області, а 200 мільйонів гривень — завдяки махінаціям із продажем та орендою землі. Тобто щорічна сума втрат бюджетних коштів в областi становила 2,5 мільярда гривень! А це якраз і є консолідований річний обласний бюджет. Тому відповідь на питання, як нам вдалося успішно провести посівну, наростити динаміку виробництва і збалансувати, — проста: ми перекрили канали розкрадання бюджетних коштів. І вже цього вистачило, щоб подолати кризу.
— До речі, про землю. Нещодавно депутати Трускавецької міської ради надіслали Прем’єр-міністру Юлії Тимошенко звернення, у якому стверджують, що внаслідок ініційованих нею перевірок правомірності виділення в цій курортній зоні земельних ділянок там зменшились надходження до міського бюджету, загальмовані урядові програми розвитку курорту, від нього відвертаються потенційні інвестори...
— Земельний «альтруїзм» депутатів Трускавецької міськради мене взагалі шокував. Уявіть собі: 160 гектарів курортних земель разом із прісним озером віддають у довготермінову оренду з правом суборенди англійській фірмі, солідність і платоспроможність якої навіть не перевірена відповідними контролюючими органами. До того ж фірмі надається 49 відсотків акцій місцевого водоканалу! За що? За те, що ця фірма колись удосконалить систему водопостачання курортополіса! То чи не краще вигідно продати ці землі і на виручені кошти зробити сучасний водогін, якого курорт дійсно давно потребує? Адже за діючого там нині режиму подачі води в санаторії по кілька годин на добу відомий курорт ризикує залишитись без заможних відвідувачів, а отже, і без левової частки доходів. Як тоді розвиватись?
За нашими підрахунками, через цю сумнівну оборудку курорт втратив 160 мільйонів гривень, які міг би вкласти реальний інвестор. До того ж, обраний на конкурсній основі, як це і робиться в цивілізованому світі.
— Які пріоритети визначила обласна влада в подальшій своїй діяльності?
— Спочатку ми будемо й надалі відпрацьовувати методику багатоканального фінансування області. Бо, якщо відверто, Львівщина завше недоотримувала з державного бюджету. Абсолютно переконаний у тому, що за попередньої влади це робилося свідомо, аби «поставити на місце» надто незалежний регіон і його вільнодумних краян. Адже, з розрахунку на душу населення, східні регіони раніше фінансувались з держбюджету в 6—8 разів більше, ніж західні. Це доконаний факт, і про нього необхідно говорити вголос. За планами «кучмістів» наші люди мали або масово виїжджати за кордон на заробітки, або голосувати за «піражок». Саме про це я збирався говорити у прямому ефірі під час президентських виборів із головою Луганської облдержадміністрації Єфремовим, коли почалася хвиля в ЗМІ, ніби східні області годують усю державу, а самі майже нічого з бюджету не отримують. На жаль, не вийшло — в останню хвилину Єфремов відмовився від телемосту.
Так ось: за рахунок додаткових каналів фінансування ми плануємо наповнити обласний бюджет ще на 500 мільйонів гривень. Яким чином? Для прикладу: 8,5 мільйона євро на розбудову Рава-Руської митниці, які на незворотній основі дає міжнародна програма ТАСІС. Далі — 150 мільйонів гривень готові витратити на соціальну інфраструктуру (включно зі школами і дитсадками) такі корпорації, що працюють на Львівщині, як «Укрнафта» і «Нафтогаз України». 50 мільйонів гривень буде отримано на відбудову історичної частини Львова. За рахунок внутрішніх резервів будемо будувати індустріальні майданчики в області для потенційних інвесторів. Аби іноземні інвестори не перекуповували їх втридорога у посередників, а йшли до влади і платили громаді у місцеву скарбницю. Депутатською групою обласної ради такі надходження обраховані в межах 100 мільйонів гривень щорічно. І це далеко не межа. Адже уже зараз в області ведуть бізнес відомі у світі фірми, інвестиційний портфель регіону інтенсивно поповнюється. Це й пропозиції від корпорацій «Сіменс» та «Бош», австрійських фірм, які займаються туристично-відпочинковим бізнесом... Особисто я працюю нині над проектом інвестицій у наші шахти, якими зацікавилися як поляки, так і донецькі підприємці з «Індустріального союзу Донбасу», а також із німецькими компаніями щодо добудови Добротвірської ТЕС-2.
— Петре Михайловичу, як ви ставитесь до рішень уряду про згортання діяльності спеціальних економічних зон? Чи не лякає потенційних інвесторів регіону можлива ліквідація Яворівської СЕЗ?
— У Яворові вже пройшли перевірки, порушень там практично не виявлено. Більшість інвесторів справно платять податки, створено багато робочих місць. Проте рішення уряду поширюється на всі економічні зони. Як на мене, потрібно шукати ту золоту серединку, яка задовольнила б і державу, і наших бізнес-партнерів.
— Ви неодноразово говорили, що господарювання старої влади в області було позначене розкраданням майна, великим дефіцитом бюджету, зниженням темпів виробництва. А влада — це, насамперед, перші керівники. Як ви вважаєте, ваші попередники повинні відповідати за свої «діяння»?
— Повинні, звичайно. Проте я хотів би пояснити деякі «особливості» львівської влади за часів Кучми. Тільки-но Львівську обласну податкову адміністрацію очолив молодший брат Віктора Медведчука — Сергій, реальна влада з кабінетів облдержадміністрації перейшла до рук цього чиновника. Я не намагаюсь захищати моїх попередників, але знаю, що будь-який прояв самостійності з боку голови обласної адміністрації карався тоді зняттям з роботи. Так було з Сенчуком, якого після конфлікту з Медведчуком-молодшим відправили на треті ролі в посольство України в Болгарії. Схожа ситуація була із Янківим, а повторне «губернаторство» Гладія закінчилося «почесним» місцем у списку провладного блоку на виборах до Верховної Ради. Звісно, ці люди могли самі написати заяви й піти, грюкнувши дверима. Та далеко не всі на таке здатні. А ось такі можновладці, як Сергій Медведчук, тодішній начальник Західної регіональної митниці Тарас Козак, начальник УМВС у Львівській області Олег Сало, котрі безпосередньо причетні до багатьох зловживань, перешкоджання волевиявленню громадян під час президентських виборів, повинні бути покарані по справедливості. Тільки проблема полягає в тому, що розпорядження були усні, а не письмові з підписами.
— Громадські організації підприємців знову звертаються до уряду зі скаргами на хабарництво та незадовільний стан справ із розмитненням вантажів на західному кордоні, зокрема в Шегинях та Рава-Руській. Чи має обласна влада конкретні пропозиції, як вирішити цю «стару-нову» проблему?
— Ми знаємо, як змінити ситуацію, але на це потрібен певний час. Те, що на митницях, як і в податковій, в інших державних установах повинні працювати порядні фахівці, переважно молоді, не зіпсовані корупцією, — це одне. Не менш важливий фактор — умови роботи і матеріальне забезпечення таких службовців. Ну не може чиновник, який має справу з великими матеріальними цінностями, отримувати малу зарплату і ходити в стоптаних черевиках. І, звісно, за такими структурами повен бути постійний контроль: з боку громадськості, влади, підрозділів внутрішньої безпеки, вас, журналістів.
Запросили нас якось на польську митницю продемонструвати систему візуального стеження за роботою митників. Побачили ми на моніторі з польського боку і Шегині, і Рава-Руську. А у нас — скільки не говорили про необхідність технічного переобладнання митниць на західному кордоні держави, а віз і нині там. Та й кому це було потрібно за старої влади, яка сама сприяла ввезенню в країну контрабанди? Я, на той час керівник обласного штабу «Нашої України», у минулому році сам був свідком, як через одну з західних митниць до нас ввозили десятки тонн товарів, які декларували як нібито чорно-білі телевізори, бо на них мито мізерне.
Звичайно, потрібні й єдине митне вікно, і єдина декларація, але докорінно змінити систему можна, лише підготувавши нові кадри і обладнавши митниці за останніми вимогами часу.
— Зараз ніби нарешті почала вирішуватись багаторічна проблема з упорядкуванням на Личаківському кладовищі у Львові так званого «Цвинтаря орлят», де поховані польські вояки, і, відповідно, поховань українських вояків у Польщі. Як вдається досягти компромісу у цій болючій для обох сторін темі?
— Як на мене, то головною причиною неузгодження сторін була, передусім, відсутність будь-яких протоколів цих перемовин. Були просто розмови, від яких, зрозуміло, один крок до перекручень і фальсифікацій. До того ж із нашого боку не було єдиної, чітко визначеної переговорної структури. То виступав Держкомітет із будівництва та архітектури України, то Львівська міськрада, то ще хтось. А поляків від самого початку переговорів і дотепер представляє уповноважений, пан Анжей Пшевозняк, який володіє повним обсягом інформації на цю тему.
На щастя, у цей процес втрутився наш Президент. Нині визначено, хто з українського боку веде переговори, кожна зустріч сторін протоколюється. Систематично відбуваються наради у держсекретаря Олександра Зінченка, досягнуто кілька узгоджених рішень. Кінцевим документом буде указ Президента про впорядкування поховань іноземних вояків на наших територіях і перепоховання в Україні останків національних героїв, які зараз у Польщі та інших країнах Європи. Визначено навіть терміни: червень—липень цього року. Віктор Ющенко взяв це під свій особистий контроль.
— Як ви оцінюєте дії нової опозиції, зокрема ті, котрі вона називає «боротьбою з політичними переслідуваннями»?
— Я оцінюю їх однозначно, бо дуже добре знаю, що творили представники нинішньої опозиції за старої влади. Зокрема, на виборах мера Мукачева та на президентських виборах минулоріч. Зараз ми бачимо цинічні спроби перевести увагу суспільства з їхніх злочинних дій, які зараз розслідують органи правопорядку, на популістські розпатякування про переслідування політичних опонентів.
Те, що під час виборів міського голови Мукачева медведчуківські молодчики били нас, депутатів-«нашоукраїнців», — дрібниці у порівнянні з тим, що виробляли бандити сумнозвісного Паульо, підпорядковані Різаку, під час президентської кампанії в Ужгороді. Вони покалічили близько сорока наших агітаторів-студентів; били їх між ноги, стріляли з автоматів над головами, по-звірячому знущалися... Такого не пробачать організаторам і виконавцям цих злочинів ні нова влада, ні батьки дітей, ні будь-яка нормальна людина.
Щодо «політичних переслідувань» на Львівщині, то наведу хоча б такий приклад. Мені відомо, скільки комерційних структур від СДПУ(о) ведуть у Львові великий бізнес, зокрема, в будівництві. Але їх не перевіряють щотижня контролюючі органи, як це було раніше з підприємцями, що симпатизували «Нашій Україні», ніхто не заважає їм працювати, якщо вони діють у межах закону. А ті, хто його порушив, чи то раніше, чи тепер, обов’язково будуть відповідати. Це потрібно для всіх людей, аби вони знали, що зло буде покаране. А для нинішніх можновладців — особливо. Щоб у них навіть думки не було, що можна порушити закон.
В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>
Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>
22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>
Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>
Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>
Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>
