Гусари грошей не беруть?

Спочатку було слово...

      Павлоградці — народ честолюбний. І за історію свого промислового міста постояти вміють. Але досі на все місто не існувало жодного символа, втіленого у скульптурі, — візитної картки чи, як модно тепер висловлюватися, бренда. Тож на різні буклети, плакати, проспекти досі «тулили» одну-єдину пристойну пам'ятку — церкву Голубицького.

      У пошуках виходу навіть згадали Чижика-Пижика. Окрім того, що «на Фонтанці горілку пив», інших заслуг у нього катма, а бач — удостоївся пам'ятника у самому перенасиченому монументальними витворами Санкт-Петербурзі. Та й хіба тільки він? Ті ж літературні чи «кіношні» персонажі для скількох міст стали символами: Русалочка — в Копенгагені, Остап Бендер — у Одесі, Паніковський — у Києві...

      Зрештою, у таких пошуках павлоградці зачепилися справді за одне слово, мовлене у відомому фільмі Ельдара Рязанова «Гусарська балада». Його знаменитий персонаж поручик Ржевський тільки й сказав переодягнутій ним же Шурочці: «Мундир на вас, я бачу, павлоградський...». Звідси й висновок далекосяжний. Значить, служив поручик Ржевський офіцером Павлоградського гусарського полку. Хоча прямим текстом ніде про це не сказано — не названо ані частину, ані підрозділ...

      Та й обізнаність «кіношних» костюмерів у кольорах комірців, ківерів чи ментиків навряд чи може здатися незаперечною. Дехто навіть доводить, що та ж Шурочка, яка в бажанні довести Ржевському своє «не ликом шита» вступила до одного з ним полку і самовіддано боролася у спільному партизанському загоні, мундир і взагалі носила... сумський. Щодо цього  наводять аргумент просто «залізний»: сказано все ж «павлоградський», а не «охтирський» чи «миргородський». Отож і сперечатися нічого.

Рік народження Ржевського... 1940-й

      Не дивуйтеся, бо так воно і є. Гусарський поручик Дмитро Ржевський з'явився на світ у п'єсі Олександра Гладкова «Давним-давно», датованій 1940 роком. Сам сюжет драматург запозичив із «Записок» Надії Дурової, «кавалерист-дівиці», яка у 23-річному віці покинула чоловіка і, перевдягнувшись представником сильної статі, записалася в улани у нестримному бажанні воювати з Наполеоном. Під прізвищем Александров брала участь у битві при Фрідланді, Бородіно, закордонному поході російської армії, один час навіть була ординарцем у самого Кутузова, нагороджена солдатським Георгіївським хрестом. Отримавши чин офіцера, перевелася в гусари.

      Уперше мемуари Дурової опублікував у своєму «Современнике» Олександр Сергійович Пушкін. З п'єси ж Гладкова постає вже образ Шурочки Азарової, заочно обвінчаної з поручиком Ржевським.

      Фільм «Гусарська балада» Ельдар Рязанов зняв у 1962 році. Саме у ньому дебютувала Лариса Голубкіна в оточенні іменитих Ігоря Ільїнського, Юрія Яковлєва, Миколи Крючкова... Поручик Ржевський постає з фільму хлопцем бравим — натхненно і на шаблях рубається, і співає куплети... У виконанні Юрія Яковлєва його гусарська хвацькість навіть здається дещо перебільшеною, не зовсім реальною в поєднанні з дотепністю невиправного гульвіси. Проте блискуче акторське втілення образу спричинило продовження слави поручика у новій іпостасі — героя анекдотів, зазвичай малопристойних. Вочевидь народна мудрість побачила у нього щось «на лобі написане». 

Поки німці думали, павлоградці купили

      За великим рахунком, не один населений пункт міг би претендувати на лаври «батьківщини поручика Ржевського». Адже більшість гусарських полків, які брали участь у війні 1812 року, носили імена українських міст. Павлоградський — один з них. Але саме у цьому місті благородну ідею, як кажуть, вхопили за вуха, запаморочені солодкою перспективою мати такий неповторний бренд, візитну картку в особі поручика Ржевського.

      Отож у Павлограді взялися за справу рішуче. У місцевій пресі з'явилися публікації на підтримку ідеї увічнення образу поручика, одну з яких розмістили на сайті «Павлоградские новости». Резонанс виявився неабияким: буквально з усіх кінців колишнього Радянського Союзу посипалися відгуки. Але один вразив особливо. У ньому повідомлялося щось неймовірне: виявляється, пам'ятник поручику вже створено. «Завдяки моєму другові, фізику Геннадію Фокову, колишньому мешканцеві вашого міста, я дізнався про ідею поставити пам'ятник вашому землякові — поручику Ржевському, — повідомлялося в одному з листів, адресованому в Павлоград. — Не знаю, чи волею долі, чи провидінням Божим, але рік тому я створив пам'ятник поручику Ржевському. Я, скульптор Жбанов Володимир Іванович, мешканець Білорусі, міста Мінська. Понад шість років займаюся тільки парковою скульптурою. З гордістю можу похвалитися: мої роботи прикрашають найцентральніші місця білоруської столиці. Пропоную розглянути мою пропозицію. Пам'ятник уже повністю готовий, відлитий з бронзи і стоїть на заводі. Важить він майже тонну. Чесно кажучи, вже є і покупці, німці, готові заплатити за нього 25 тисяч євро. Але, прочитавши вашу статтю, я готовий віддати його Павлограду майже за собівартістю — за 18 тисяч доларів. Повірте, це зовсім небагато. У Москві, наприклад, такі пам'ятники коштують удвічі дорожче».

      Можна здогадатися, який фурор справила ця звістка в Павлограді. У місті оголосили про збір коштів для придбання скульптури. Однак і тут виникла, певною мірою, непередбачена колізія на тему «святе місце порожнім не буває». Адже чи не найближче таку ідею сприйняло до серця керівництво науково-виробничого об'єднання «Павлоградський хімічний завод», щодо якого час від часу збурюються пристрасті на тему здійснюваної тут утилізації пального ядерних ракет. Очевидно, вгамувати їх вирішили саме таким чином. Отож справу в довгу шухляду не відкладали і пам'ятник поручику Ржевському вже встановили біля... заводської прохідної. Причому його відкриття приурочили до 1 квітня. Звісно, жарти жартами, але тепер у Павлограді чимдалі розгортаються дискусії стосовно перехопленої заводчанами ініціативи. Пам'ятник біля прохідної підприємства все ж не сприймається за символ загальноміського значення. Щоправда, керівництво хімзаводу від такої ідеї не відхрещується і не виключає можливості того, що в перспективі передасть свого поручика Павлограду. При цьому кивають на керівництво міста, від якого, мовляв, усе й залежить.

      Тут варто зважити ще на одну деталь. Сама скульптурна композиція передбачає частину весільного ритуалу в тому розумінні, що наречений приводить свою обраницю на оглядини до поручика, фігура якого виконана з бронзи в натуральну величину. До цього місця навіть передбачали паломництво молодят. Поки що подібного не відбувається: не в останню чергу через те, що не кожен сприймає поручика біля заводської прохідної. А з іншого боку, пам'ятник потихеньку обростає легендами — дехто сюди приходить з тим, щоб доторкнутися до різних частин тіла улюбленця жінок. Мовляв, якщо потримаєшся за вуса Ржевського, то й наречений буде з вусами, за погони — військовим, а за чоловічу «гідність» — обов'язково завагітнієш.

АНЕКДОТИ ПРО РЖЕВСЬКОГО

      — Ржевський, а чи може жінка бути поручиком?

      — Ні, тільки під поручиком.

* * *

      — Поручику, ви граєте на гітарі?

      — Граю.

      — А на роялі?

      — Звичайно, граю.

      — А на барабані?

      — І на барабані теж!

      — А на арфі, поручику?

      — Ні, на арфі ні: карти крізь струни провалюються...

* * *

      Поручик Ржевський танцює на балу з Наташею Ростовою.

      — Поручику, як від вас тхне — йдіть зніміть шкарпетки!!!

      Через хвилину поручик повертається до Наташі.

      — Поручику, від вас усе той же запах, ви зняли шкарпетки?

      — Аякже, — сказав поручик Ржевський і витягнув їх із-за пазухи.