Кримські татари, Коцюбинський і Муратов

      Дуже часто репортери, які займаються усім і нічим, помітно згущують фарби в жанрі оплакування вітчизняного кінематографа. Бо якщо грошей, високотехнологічних студій, продюсерів, дистриб'юторів, державної політики, спеціалістів у багатьох галузях і нема, то документальне і анімаційне кіно, кінофестивалі, перевірені часом майстри і талановиті початківці, амбіції, хороші телепрограми і статті є, ще є приватні капітали і фанати кіно. Втім для широких мас кіно — це завжди ігрові повнометражні фільми, в кінотеатрах, на касетах, DVD, по телевізору, і в цьому ракурсі справді зеро. Днями в Будинку кіно вiдбулася рiдкiсна подiя — презентація нового художнього фільму Олександра Муратова «Татарський триптих». 21 квітня Олександр Ігорович відзначив 70-річний ювілей, але оскільки без бенкету в Спілці — значить непомітно для громадськості. До дня народження режисер зробив собі два подарунки — «майже автобіографічний роман-есей» «Розчахнута брама», виданий київським «Фактом», і фільм про три любовні історії на кримськотатарському матеріалі «Татарський триптих».

      Олександр Ігорович Муратов — досвідчений кінорежисер із хорошою професійною школою (ВДІК, режисерська майстерня Сергія Герасимова) і життєвою(факти знайдете в «Розчахнутій брамі»), тому він уміє заявити такий матеріал, зарізати який у державного чиновника не підніметься рука. От, до прикладу, «Татарський триптих». За циклом кримськотатарських оповідань Михайла Коцюбинського. Класика? Хороша література? Звичайно. А кримськотатарська тема хіба не важлива сьогодні в державі? Архіважлива. Отже, Олександр Муратов отримав держзамовлення на картину від Міністерства культури, підтримку від кримськотатарського Меджлісу і поїхав минулого літа в Крим знімати кіно. Що вийшло? Яскраве і барвисте кіно в стилі наїв, фольклорно-етнографічні замальовки з життя і побуту кримських татар. Сюжети Михайла Коцюбинського складністю і заплутаністю не відрізнялися: ось молода татарська дівчина, закохана у чоловіка, який не подобається її старорежимному батьку своїми антитурецькими настроями, змушена виходити заміж за недолугого нелюба. Ось весільний обряд. Ось дівчина гірко плаче на сімейному ложі і мріє про коханого. Друга новела «На каменi» розповідає про молоду жінку, яка закохалася в грецького красеня, що привозить сіль у їхнє село. За мить кохання вона готова ризикувати життям, а зрештою, й поплатитися — чоловік з односельчанами наздоганяє Фатьму з коханцем, вбиває чужинця, а дівчина добровільно летить із прірви сторч головою. Тільки два тіла в яскравих нових костюмах виразно плавають у морі під скелею. А герой новели «Під мінаретом» мусить вибирати між коханням і мистецтвом, бо Міріам (відома кримськотатарська співачка Ельзара Баталова) поставила ультиматум — або я, або вистава, що висміює фальш мусульманських священиків, бо якщо правовірний батько побачить цю виставу — не бути їм у парі. Сидить хлопець на скелі і думу думає, проблему вибору вирішує.

      Фільм справляє неоднозначне враження. З одного боку, вдало дібрані актори і типажі( у картині багато непрофесійних акторів), і, як завжди, у Муратова, красиві жінки. Красива натура і любовна операторська робота (Володимир Басс). Художник усе вивірив, трохи тільки перебрав із декоративністю. Правильна, доречна музика. Екранізація новел Коцюбинського зроблена абсолютно відсторонено, без будь-яких авторських «вкладень» Муратова, ніякої «отсебятины». З другого боку, зараз так ніхто не знімає, в цьому кіно присутня певна режисерська старомодність, почерк і стиль 60—70-х. Але найпарадоксальніше, що і деяка декоративність, і авторська відстороненість від сюжетів Коцюбинського, і пейзажні красивості, і відсутність надривної психологічності створюють відсторонено-споглядальну естетику, малозрозумілий чужий екзотичний світ, якому співчуваєш не на національних чи політичних засадах, а на людських і приватних.

      «Татарський триптих» — це не те кіно, яке я люблю, але воно заслуговує на увагу критики і час глядачів. Цей фільм, який не претендує на шедевральність, на голову вищий від того, що я спостерігаю в останні роки в українському ігровому кіно. І якщо без упереджень до персоналій — пильнішого художнього розбору з боку вітчизняних кінокритиків.