Наша армія нас угробить?

18.10.2003
Наша армія нас угробить?

Євген Марчук «списує» армiйськi прорахунки на попередникiв. (УНІАН.)

      Безконтрольність, нехлюйство і порушення дисципліни в Збройних силах України, на думку міністра оборони Євгена Марчука, — головні причини пожежі на військових складах у Артемівську, а відсутність жертв — щаслива випадковість.

      Як повідомляла «УМ», саме на Донеччині з вини майора і двох прапорщиків, які різали на металобрухт рейки від під'їзних залізничних колій до сховищ зброї, минулої п'ятниці спалахнув порох і почали вибухати та злітати в повітря боєприпаси, зокрема й ракети системи «Град». У результаті — паралізоване життя цілого міста, поранена 16-річна Тетяна Гармаш і страх для всієї країни, що аналогічні військові частини і склади можуть будь-якої миті вибухнути в іншому місці, адже потенційних «бойових точок» понатикувано, як грибів, біля кожного більш-менш великого міста і дуже багатьох сіл.

      Добре, що хоч після жахливого артемівського артобстрілу в Кабінеті Міністрів провели спеціальну нараду і звернули увагу на стан українського війська. І непогано, що Марчуку вистачило сміливості визнати те, що і військовим, і цивільним зрозуміло давно: в українській армії панує нехлюйство. Та варто звернути увагу, як він по-гебістськи мудро витримав паузу і заговорив про події в Артемівську аж на четвертий день, коли напруга спала, а міністр із надзвичайних ситуацій Григорій Рева задовольнив цікавість журналістів. У вівторок Євгену Кириловичу було легко говорити, що «спрацювало те, що накопичувалося роками», що «це зробили військові, котрі вважали, що все пройде безкарно», закидаючи камінець у город своїх попередників. Водночас він переконаний, що недостатнє фінансування армії ніяк не пов'язане з цією подією. Хоча важко уявити, як офіцери, які отимують від держави солідну зарплату і їздять на куплених за власні кошти, а не подарованих добрим дядьком-спонсором джипах, організовують пиляння рейок на металобрухт, руйнуючи рідну військову частину. Мабуть, до такого принизливого стану їх таки хтось довів. А оскільки армія у нас (поки що?) — «організація» державна, то за її як матеріальний, так і моральний стан відповідальний не хто інший, як державна влада, до якої має щастя тривалий час належати і Євген Марчук.

Останній попереджувальний вибух

      Перед Артемівськом був скандал із найбільшим у Європі полігоном сухопутних військ під Яворовом, де приблизно 400 мешканців Верблян та інших прилеглих сіл раптово захворіли на грип. Євген Марчук категорично заперечив причетність до епідемії військових навчань «Щит миру-2003», які українці в рамках співпраці з НАТО проводили спільно з італійцями. Водночас люди і досі залишаються переконаними, що на полігоні використовували якусь хімічну зброю і саме це призвело до спалаху хвороби. Запідозрити, що італійські війська привезли, усупереч міжнародним конвенціям, на навчання до України небезпечну для людей «хімію», складно. А от наші випадково — з необережності чи незнання — використати щось таке цілком могли. Так чи інакше масовість верблянської пошесті спонукає до певних сумнівів, які цілком міг би розсіяти Євген Марчук, детально пояснивши, з огляду на масштаби розголосу, чому саме і використовуючи яку зброю, вчилися миротворці на Яворівському полігоні. Але він цього не зробив. Чомусь. Отож зарано вірити на слово і робити висновок, що армійці невинні.

      Яворівському «грипу» передував вибух на складі металобрухту в Броварах, у результаті якого тяжко поранило чотирьох чоловіків. Виявилося, що там розпилювали навчальну ракету, в якій залишилися порохові шашки. Військові також відмежовуються від цього випадку, оскільки небезпечна зброя належала третім організаціям. Але, скажіть, чи могла ракета потрапити в треті руки без посередництва захисників Вітчизни? А якщо потрапила, то чому? Ще раніше була Скнилівська трагедія, де під час святкового військового авіашоу загинуло кілька десятків і поранено сотні глядачів, були навчання на чорноморському узбережжі, під час яких збили російський ТУ-154 і вбили всіх пасажирів, був інший випадок у Броварах, коли прострелили житловий будинок, був величезний скандал із захороненням ракети з залишками гептилового палива під Болеславчиком на Миколаївщині, де захворіли понад 150 селян. Усе це — ланки одного ланцюжка, страхітлива ілюстрація до картини про професіоналізм, обороноздатність і безпечність для мирного населення нашого рідного війська.

      Кожен новий вибуховий скандал, який стає надбанням громадськості, «глушить» собою інший. Сьогодні в Міноборони і МінНС говорять не так про Яворів чи Бровари, як про безпечність і належну охорону військових складів. Так, на артемівські вибухи відгукнулися в іншому кінці України — на Чернігівщині. Ічня-2 може бабахнути значно гучніше, ніж Артемівськ, повідомив журналістам Юрій Федоров, начальник управління з питань надзвичайних ситуацій Чернігівської облдержадміністрації. У військових сховищах неподалік райцентру Ічня боєприпаси зберігаються з часів Великої Вітчизняної війни, отож міненесівці запропонували військовим провести ревізію складів та знешкодити зайве на випадок, «якщо поруч також почнуться «зварювальні роботи».

      Ще 10 років тому в Ічні створили українсько-американське підприємство зі знешкодження зайвої зброї, але воно чомусь не працює, тому боєприпаси лежать, чекають свого часу. Коментуючи проблему для чернігівського власкора «УМ», полковник Юрій Кузьмич, голова прес-центру Північного оперативного командування «втішив»: «Боєприпаси часів війни зберігаються на більшості військових складів України. Ічня-2 тут — не виняток. Це насправді один з найбільших складів на Чернігівщині, однак питань з приводу його безпеки для населення поки не виникало». Після трагедії Міністерство оборони видало розпорядження про підсилення охорони та безпеки військових об'єктів. У чернігівській прес-службі переконують, що це — достатня гарантія наведення ладу зі зберіганням озброєння. Хоча обізнані з реальним станом справ у війську схильні в цьому сумніватися.

Яворiвськi навчання: вiйськовi кажуть, що безпечнi... (Фото УНІАН.)

Полінебезпека віє з полігонів

      Тим часом яворівська історія, навпаки, не стала приводом проінспектувати наші полігони. А дарма. Адже, окрім Яворова, Україна має ще 50 територій для стрільбищ та військових навчань з абсолютно невизначеною долею. Тобто на кожну область в середньому припадає по два полігони. Збудовані більш як півстоліття тому, всі вони перейшли нам у спадок від радянської армії. Якщо раніше військове керівництво використовувало полігони за призначенням, то нині ці об'єкти перетворилися на тягар не лише для вітчизняних Збройних сил. «Україна не має коштів, аби утримувати такий «подарунок» ні у війську, ні в народному господарстві. Навіть якби у нас були потужності США, позбутися швидко цієї проблеми нереально», — вважає директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак.

      У прес-службі Міноборони запевняють, що «стан екологічної безпеки на території полігонів задовільний, порушень природоохоронного законодавства з боку користувачів немає», проте незалежні експерти вважають інакше. «Я можу порівняти українські, російські, литовські полігони, бо сам на них служив: деякі наші, вітчизняні, в ненайкращому стані. Люди, котрі живуть поруд із ними, наражають себе на величезну небезпеку», — переконаний Валентин Бадрак. Фахівці центру стверджують, що «чистити» треба всі українські полігони, і то негайно. Військова техніка забруднює грунти мастилами, а гільзи від патронів на деяких полігонах, яким по 50 років, осіли на землі товстелезним килимом. Окислившись від дощів, кулі отруюють грунтові, отже, й питні води, які споживають місцеві жителі. Словом, якщо нічого не робити, будуть наші люди хворіти не лише на загадковий грип.

      Для порятунку населення від полігонів в Україні начебто впроваджується спеціальна Програма реабілітації територій, забруднених внаслідок військової діяльності, затверджена у 2001-му і розрахована до 2015 року. Однак торік замість 11 мільйонів гривень, мінімальної суми для реалізації програми, Міноборони виділили 1,3 мільйона гривень. Цього року — чотири мільйони, яких вистачило лише на те, щоб провести невідкладні роботи з очистки земель у районі авіаційної бази у Луцьку, де розлилося пальне. Служби ж, котра займалася б витянково очисткою полігонів в Україні, поки що не створено. Зрозуміло, що за такого фінансування армії не очиститися не лише до 2015-го, а й до 2050 року.

      Водночас із розвитком високих технологій потреба виділяти під військові навчання величезні території відпала. Надійнішими вважаються не великі роти, а компактні й оперативні загони. «В усьому світі військові вчаться на новітніх тренажерних установках, де комп'ютером задається така складна військова ситуація, створити яку важко, навіть маючи величезний полігон. Цікаво, що такі установки виробляють і українські вчені, проте наша армія їх не закуповує», — констатує Валентин Бадрак.

      Так що в майбутньому полігони приречені —  їх кількість треба скорочувати. За оцінками незалежних експертів, Україні достатньо 10 навчальних ділянок. Як каже начальник прес-служби Міністерства оборони України Костянтин Хівренко, у зв'язку зі скороченням Збройних сил за два роки планують закрити 11 полігонів, передавши їх у землекористування місцевій владі. Проте на практиці це зробити архіскладно. «Внаслідок недостатнього фінансування природоохоронних заходів до цього часу без технічної та біологічної рекультивації залишається багато небезпечних об'єктів військового призначення, стан їх екологічної безпеки викликає занепокоєння», — туманно відповіли в Міноборони на питання про стан безпеки конкретних полігонів. Про які саме «небезпечні об'єкти» йдеться, у прес-службі уточнювати не стали. Неспроста.

У бій ідуть міни, шахти і гептил

      Окрім шкоди, яку приховують у собі військові полігони та склади боєприпасів діючих військових частин, існує чимало інших больових «точок», які через безвідповідальність чергового прапорщика можуть стати бойовими. Приміром, після знищення усіх 176 шахтно-пускових установок для ракет СС-24, тих самих, які могли нести в собі ядерні боєголовки, нині наші солдати мають «прибрати» після себе місця колишніх шахт та рекультивувати забруднені землі. На таке відновлення потрібні величезні гроші, а їх немає. А це означає, що в українських грунтах, як на поверхні, так і на солідній глибині, залишається безліч шкідливих хімічних речовин.

      Інший головний біль військових — застарілі протипіхотні міни, бомбардувальники, стрілецька зброя та боєприпаси. Цей арсенал давно пора утилізувати, але він лежить тоннами на різних складах і вже кілька десятиліть «гниє» — іржавіють запобіжники .Такі запаси озброєння, яке віджило своє, потенційно небезпечні щонайменше для тих людей, котрі його охороняють, адже передбачити «поведінку» заiржавілої бомби практично неможливо.

      «Я пам'ятаю, як один західний експерт, побачивши, як у нас зберігають торпеди, втікав, — розповідає директор Центру армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак. — Він настільки злякався за своє життя, що довго не міг прийти до тями». Важче чоловікові було пояснити причини, через які наша держава приділяє так мало уваги проблемам військової галузі. «Те, що у нас знаходяться відчайдухи, котрі погоджуються працювати на подібних «могилах», для нього взагалі було незбагненно», — додає Валентин Володимирович.

      Нелегко ведеться й військовим хімікам. Перед ними досі стоїть завдання знищити тверде ракетне паливо, яке залишилося від ракет типу СС-24. Знешкодити його самостійно Україні теж не під силу. Американці ж, які донедавна фінансували програму утилізації гептилового палива, цьогоріч відмовилися її пролонгувати. «Можливо, на їхнє рішення вплинули політичні події та зміна стосунків між США і нашою державою, але офіційно вченим відмову пояснюють тим, що ми з ними маємо різні підходи до проведення певних заходів зі знищення твердого палива», — пояснює Валентин Бадрак.

      Ракетне пальне утилізують на Павлоградському хімічному заводі. Американці пропонували позбуватися палива методом спалювання, натомість українські фахівці вважають безпечнішим суттєво дорожчий метод гідророзмиву. Наші вчені сподіваються на компромісне рішення, але сьогодні переговори, які зайшли в глухий кут, просто припинено.

      Каламутить воду українським військовим і Чорноморський флот. Російські військові сплачують кошти за перебування своїх кораблів у нашій акваторії, проводять навчання, чистять техніку в наших водах, однак жодних компенсацій за екологічні збитки не платять, і всі природоохоронні клопоти лягають на плечі українських Військово-морських сил.

«Оборонку» — в музеї?

      Звичайно, в наш час стрімкої комерціалізації вирішення будь-якої проблеми можна перевести на госпрозрахунок і змусити тих же військових самим заробляти гроші для підтримування бойової безпеки. Одна з таких ініціатив належить державному підприємству «Укроборонсервіс», який чого тільки не вигадує, щоб протриматися на плаву. Застарілу зброю вони «утилізують» за спрощеним рецептом. Старе стрілецьке озброєння фахівці збувають багатим колекціонерам як раритети, — неймовірно, але на такий товар знаходиться чимало покупців.

      Та що там! Наші вояки підробляли навіть гідами. Ще восени минулого року в iнтернеті можна було натрапити на інтригуючі пропозиції турфірми «АЛАРІС» оцінити всі принади військового туризму. Серед розваг, які пропонували клієнтам, було все — від польотів на реактивних літаках  до водіння танка. Проте «розкрутитися» фірмі не вдалося: контору закрили самі ж власники, через її збитковість. Виявилося, що після скандалу і пошесті токсикодермії у Болеславчику, ракетних «нападів» на житловий будинок у Броварах і російський літак Ту-154, cкнилівської трагедії охочих спробувати екстрім на військових об'єктах надто мало. Воно й зрозуміло, не хочеться загинути по-дурному через неполадки в черговій бомбі чи машині, ще й заплативши за це свої кревні кошти.

      Звичайно, є й позитивні приклади — досвід перетворення колишнього єдиного у світі підземного заводу з ремонту підводних човнів у Балаклаві під Севастополем на Музей військово-морського комплексу. Люди стають у черги, щоб подивитися на колишній «секретний об'єкт», потрапити на який свого часу було мрією кожного американського спецагента. Тепер таємницю підземних доків продають за 15 гривень.

      Кримський успіх так окрилив військове керівництво, що воно дало добро на створення ще одного музею — Державної авіації. Його відкрили наприкінці вересня під Полтавою, де нині відвідувачі мають унікальний шанс подивитися на останні в Україні екземпляри ракетоносців ТУ-160 й ТУ-95 МС, які мали знищити в рамках програми ядерного роззброєння, можуть помилуватися гелікоптерами та іншими зразками авіаційного озброєння.

      Мабуть, це неабияка радість для хлопчаків — побувати у таємних підводних тунелях й побачити зблизька солідну авіатехніку часів непереможного СРСР, але аж ніяк не панацея від колосальних проблем Міністерства оборони такої майже 50-мільйонної країни, де, здається, військові об'єкти ось-ось остаточно вийдуть з-під контролю Головного командування. «Оборонку» можна здати в музей і розпродати по колекціях, але чим тоді українська армія відрізнятиметься від музейних співробітників, хранителів «древності» чи екскурсоводів? Хто і чим нас тоді захищатиме у випадку зовнішньої загрози? Адже боєздатне, кероване і безпечне для населення військо — головна, життєво важлива ознака суверенної держави. Недбальство і цинічна байдужість влади щодо стану Збройних сил наражає на смертельну небезпеку не лише військових і цивільних, які мають нещастя жити поруч із армійськими складами, полігонами та військовими частинами, а й ставить під сумнів обороноздатність, а відтак — незалежність України як країни.

Замість P.S.

      Після канонади в Артемівську в Києві, здається, «зачухалися» і обіцяють звернути більше уваги на проблеми Збройних сил і, відповідно, виділити армії більше грошей. Так, Євген Марчук зініціював створити міжвідомчу комісію з вивчення реального стану війська, а в  Кабмінi запевняють, що покращать фінансування утилізації старих боєприпасів. Але якщо влада у своїх нинішніх намірах буде такою ж «послідовною», як і у виконанні Програми реабілітації територій, забруднених внаслідок військової діяльності, ми не можемо бути застрахованими від нових і нових безконтрольних вибухів через чиєсь нехлюйство.

  • У бiй проти москалiв... веде Суворов?

    Частини та з’єднання Збройних сил України досі не мають назв і символів, пов’язаних з українською історією та її національними й військово-історичними традиціями. >>

  • «Викликаємо вогонь на себе!»

    Смерть, яка могла стати його смертю, Володимир Муляр тепер бачить часто — запис відеосюжету горезвісного російського каналу «Анна ньюс» він скачав собі у смартфон як пам’ять про пекло, пережите на трасі Бахмутка. В другій половині жовтня 2014 року саме тут була найгарячіша точка АТО — легендарний 32-й блокпост, крайній форпост українських Збройних сил, що на два тижні опинився в оточенні терористів. >>

  • Призов по-київськи

    Тим, хто в непростих умовах став до зброї рік тому, потрібна заміна. Саме з цією метою військові комісаріати виконують нові завдання з комплектування Збройних сил України та інших військових формувань. Цими днями завершується перший етап четвертої черги часткової мобілізації. >>

  • Героїзм кіборга «Динамо»

    Олексій Дурмасенко, боєць 93-ї окремої механізованої бригади, став відомим за тиждень до своєї смерті, коли дав інтерв’ю «Радіо «Свобода» під час приїзду до рідного Києва в короткострокову відпустку. Перед тим 25-річний солдат із позивним «Динамо» пройшов бойове хрещення як «кіборг»: упродовж 12 діб захищав Донецький аеропорт, цей «український Сталінград Донбасу». >>

  • Ешелон свідомих

    Не на схід, а на захід відбув позавчора з Києва ешелон із першою командою мобілізованих у рамках першої в цьому році черги мобілізації. «Будуть і наступні відправки, але кожна — спочатку в навчальні центри, а не в АТО. Усі мобілізовані проходитимуть через навчання. Від 30 до 45 діб триватиме бойове злагодження», — пояснює Віталій Чекаленко, комісар Дарницького районного військового комісаріату. >>

  • Ордени старлея Коли

    Його позивний — Кола. Донедавна він полюбляв цей напій. Тепер не п’є — не може. Бо в Маріуполі в блокаді, коли вже не було води, довелося не раз на колі «мівіну» запарювати... >>