Вони були першими
З початком 1994 року Одеса готувалася урочисто відзначити 200-ліття від дня заснування. Підготовка до урочистостей тривала повним ходом, аж раптом втрутився польський історик Ян Длугош.
Спираючись на свою доказову базу, він доводив, що вік Одеси набагато більший. Точкою відліку Длугош назвав 1410 рік, коли польський король надіслав кораблі на оточене турками поселення Хаджибей (українською — Кочубіїв), де вже були корабельні стоянки, митниця і навіть маяк, тобто усі атрибути портового міста, яким завжди була Одеса.
Твердження Длугоша розглянула Історико-краєзнавча науково-практична конференція, яка опікувалася підготовкою до ювілею. Конференція ухвалила рішення: все-таки то було інше поселення — Хаджибей, а не Одеса, а перше каміння в будівництво саме Одеського порту й кам’яної набережної було закладене 2 вересня 1794 року — цю дату було узято за основу.
Іще далі пішла Українська радянська енциклопедія (УРЕ): у багатотомному виданні «Історія міст і сіл Української РСР» у книзі, присвяченій Одесі, читаємо:
«Заселення тієї території, на якій розташована Одеса, почалося близько п’яти тисяч років тому: численні залишки курганів і поселень, знайдених у різних частинах міста — Аркадія, Приморський бульвар, Лузанівка, Жевахова гора та ін. — свідчать про те, що територія міста вже в ті часи була щільно заселена».
І головне: «У період Київської Руси на місці сучасної Одеси жили племена улічів і тиверців, а у ХІV віці виникло селище Кочубіїв, де жили й предки українців».
Свідчення польського історика Длугоша й головної редакції УРЕ згадана вище Історико-краєзнавча конференція узяла до відома, але від дати 2 вересня 1794 року не відступила....Якщо у будь-якому куточку України ви скажете, шо приїхали з міста, центральною вулицею якого є Дерибасівська, вам скажуть: «О, то ви — одесит!». Назвавши так свою головну вулицю, Одеса виявила повагу і вдячність графу Йосифу Дерибасу, який очолив будівництво не лише порту, а й міста. І зовсім не випадково на початку вулиці його імені одесити встановили скульптуру графа... з лопатою в руках. Так, це був граф-будівничий, який не цурався найтяжчих робіт, хай навіть і риття землі.
Він народився 6 червня 1749 року в італійському Неаполі, а влітку 1794 року, шукаючи пригод і нових вражень, опинився на Чорноморському узбережжі — там, де стародавні греки заснували поселення Одесос. Через сто років войовничі османи (турки) також висадилися тут й назвали античне місто по-своєму — Хаджибей. Дерибас вирішив, що для європейського вуха більш сприятливим буде грецьке Одесос, а вихідці з Київської Руси, яких тут також було чимало, спростили назву до більш прийнятної — Одеса.
Маючи за приклад рідний йому Неаполь, який уже на той час мав кам’яну набережну й кілька причалів для суден, Дерибас почав пояснювати тутешнім мешканцям, що впорядкування цієї території треба почати зі зведення набережної й причалів для суден, які уже тоді змушені були кидати якір на рейді, бо причалів не було зовсім.
Оті, перші одесити, відгукнулися. І робота закіпила: скелясті береги й підводні скелі — рифи стали будівельним матеріалом, який уклали в основу набережної й причалів.
І сталося диво: десятки торгових суден, які дістали змогу швартуватися біля впорядкованих причалів, завозили в Одесу продукти харчування, тканини й килими, заморські вина й парфуми, навіть овець і кіз. Одесити швидко збагачувалися, Одеса стрімко розвивалася: за короткий період її населення збільшилося удвічі — з 53-х до 111 тисяч, за національним складом тут переважали українці, багато було болгар, молдаван, греків, стрімко зростала кількість євреїв.
Іще більшого розквіту зазнала Одеса, коли її градоначальником став герцог Еммануель Рішельє. Він народився 1766 року у французькому місті Бордо, до Одеси прибув 9 березня 1803 року, йому було лише 27 років. А розпочав він з того, що «виписав», тобто запросив з Парижа архітекторів Боффо та Деволана, високими заробітками заохотив одеситів до участі у будівництві.
І знову диво: Одеса стала схожою на Париж, в ній з’явився Приморський бульвар, Потьомкінські сходи, Пасаж, палаци й особняки — усі разом вони створили чудові архітектурні ансамблі.
А коли на будівельних майданчиках не вистачило робочих рук, герцог відвідав одеські тюрми, випустивши звідти так званих «політичних», яких також залучив до будівельних робіт.
Еммануель Рішельє полюбив одеситів, для міста й для людей прагнув зробити якомога більше добрих справ. І одесити полюбили свого градоначальника: коли 1814 року французький король відкликав Рішельє до Парижа, карету з герцогом аж за межі міста пішки супроводжували тисячі одеситів...
Граф Андре Ланжерон, який прибув в Одесу після від’їзду Рішельє, також був французом. Почав з того, що висловив подяку своєму попереднику за те, що зробив Одесу схожою на Париж, а сам заходився розширювати одеський порт.
І дуже скоро порт у рази збільшив вантажообіг, став найбільшим портом не лише на Чорному морі. Досить сказати, що вивезенням пшениці займався тільки Одеський порт, а закордонний імпорт, який надходив у країну через Одесу, зробив її процвітаючим містом, одеситів — заможними людьми. В одеських кафе-шантанах великої популярності набула пісня:
Я в Одесі проживаю,
А в Одесі добре жити:
Мішки з хлібом не тягати,
На панщину не ходити,
Подушного не платити,
Ні за плугом, ні за ралом,
Й називають мене паном...
Отже, Дерибас, Рішельє, Ланжерон, архітектори Боффо, Деволан, стародавні греки, стародавні турки... А де ж Іванови, Петрови, Сидорови, тобто етнічні росіяни, де їхній внесок у ту «найпершу» Одесу, де «російський слід», яким марить кремлівський невдаха, нахабно заявляючи про своє право на українську перлину? Ніякого внеску від них, звичайно, немає, а слід є. Та ще й який! Безперервні бомбардування, зруйновані житлові масиви й квартали, загибель людей, відсутність світла й тепла, зруйновані святині, навіть і ті, що перебувають під егідою ЮНЕСКО — італійські реставратори ось уже три роки не можуть відремонтувати Преображенський собор, колись красу і гордість Одеси. Отакий він, «російський слід»...
Розповідь про дореволюційну Одесу буде неповною, якщо не сказатии про те, що вже в позаминулому столітті вона стала визначним центром української культури: тісні контакти з нею підтримував Тарас Шевченко, неодноразово бували в Одесі Гоголь, Франко, Леся Українка, Коцюбинський, в одеських театрах з успіхом виступали українські актори й театральні діячі — Кропивницький, Старицький, композитори Ніщинський, Сокальський, Аркас, їм охоче надавав сцену один з найкращих у Європі Одеський оперний театр, побудований (знову ж таки не росіянами), а австрійськими архітекторами Фельнером та Гельмером у стилі італійського Відродження.
Буремні двадцяті
Відгомін революційних подій 1917 року до Одеси докотився значно пізніше. Своєрідність історичного моменту тут полягала у тому, що до влади в Одесі прийшли дві течії, утворивши так зване двовладдя: з одного боку більшовики на чолі з французькою комуністкою Жанною Лябурб, а з іншого — Центральна Рада в особі Одеської української ради на чолі з полковником УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком.
Більшовики одразу заходилися втілювати у життя ленінський заклик «Вся влада Радам!» (більшовицьким, зрозуміло), представники ж Центральної Ради для початку організували грандіозну маніфестацію. Участь у ній узяли члени культурно-просвітницького товариства «Українська Хата», а також солдати-українці й українські студенти. Газета «Одеський вісник» так висвітлювала ті події:
«Під час вчорашньої маніфестації Одеса була здивована несподіванкою: популярний серед українців полковник з перев’язаною пораненою рукою на чудовому рудому коні вів маніфестантів під українським прапором.
Далі полковник і гайдамацькі старшини влаштували парад військ, вірних Центральній Раді: тут були всі роди зброї. Коли вони пройшли повз більшовицьку Раду, ватажок українців виголосив промову, яку закінчив напрочуд сильно: «Хто не підкориться Центральній Раді, тому голову з плечей!». А вийшовши на балкон, виступ завершив словами: «Хай живе Центральна Рада!»
Ці події сприяли тому, що в Одесі пробудилося й розквітло українське літературне життя: видавці київського «Літературно-наукового вісника» одразу перенесли його випуск і в Одесу, у віснику почали з’являтися твори Тичини, Чупринки, Русової, Дорошенка, Сосюри, Микитенка, Остапа Вишні, Нарбута, Степана Олійника.
І раптом... біда: рятуючись від натиску червоних, в Одесу увійшли залишки білогвардійських армій під командуванням генерала Денікіна, маючи намір через одеський порт втекти до країн Європи. Настрій одеситів добре передав одеський поет Григорій Плоткін:
Хто зуміє цей біль передати?
В чорнім небі не видно зірок:
То біда, то ворожі солдати
По Одесі карбують свій крок.
Полковник Михайло Омелянович-Павленко увів в Одесу армію УНР під українським прапором.
Переважно то були офіцери, вихідці з дворянських родин, багато хто мав гучні титули — граф, князь, барон, тобто оспівані в емігрантських піснях Голіцини й Оболенські. Вони ніколи не спали у казармах поруч із «солдатнею», як називали рядових бійців, тож почали вриватися у квартири заможних євреїв, викидаючи їх разом із сім’ями просто на вулицю.
Призначений Денікіним начальник Одеського гарнізону генерал Гришин-Алмазов пішов далі, нацькувавши на євреїв членів антисемітських «союзів» — «Союз русского народа», «Союз Михаила Архангела», які вимагали знищення євреїв іще з 1911 року в часи спровокованої «Справи Бейліса». А коли погромників підтримав ще й начальник одеської жандармерії Арбатов, містом прокотилася хвиля кривавих погромів, яких тут зроду не бувало. Тож одесити побачили, що таке «російський слід» — той, що вже у наш час відродив кремлівський погромник, який п’ятий рік поспіль (!) вдень і вночі знищує Україну і українців.
Класик івритської літератури лауреат Нобелівської премії Шмуель Агнон, який народився у містечку Бучач на Тернопіллі, а в Одесі лікувався на куяльницьких мінеральних водах, прагнув розібратися у причинах звірячої ненависті росіян до єврейського народу. Відповіді не знайшов:
«Євреї не вчиняли набігів на давньоруські міста, не спалювали їх; триста років стародавня Русь перебувала не під єврейським гнітом; не євреї дали бій Олександру Невському на льоду Ладозького озера; не євреї билися з Петром І під Полтавою; не євреї розгромили росіян під Бородіно і не євреї спалили Москву у 1812 році; не євреї знищили російські кораблі під Цусімою; не євреї розробили кривавий план «Барбароса» і не євреї принесли в СРСР кривавий «бліцкріг». Коротше кажучи, навіть краплі російської крові євреї не пролили», — губиться у здогадках нобелівський лауреат.
Стривайте, так і українці нічим не зашкодили росіянам, тож звідки узялися ті звірства, які демонструє кремлівський варвар, руйнуючи українські міста, знищуючи мирних людей, викрадаючи українських дітей?
Наш відомий психіатр і дисидент Семен Глузман, фахово оцінивши психотип господаря російських бункерів, дійшов висновку: росією керує неадекватна хвора людина, яка потребує примусового лікування в умовах ізоляції.
Із таким висновком погодився уже весь світ.
Трагічні тридцяті
З їх початком північний сусід облишив Одесу, бо інспіровані ним вселенські біди охопили всю Україну: вже у березні 1930 року Кремль ініціює судовий процес над видатними представниками української інтелігенції, які, за чекістською легендою, об’єдналися у контрреволюційну «Спілку визволення України» (про що в «УМ» була окрема публікація). Саме тоді москва вигадала популярний у них штамп «український буржуазний націоналізм», а це стаття 58 Кримінального кодексу СРСР — «антирадянська діяльність».
На лаві підсудних — сорок (!) представників української науки, літератури, культури у тому числі й три жінки — Любов Біднова, Ніна Токарівська, Людмила Старицька-Черняхівська. Передбачливий Сталін, побоюючись, що на суді щось може піти «не так», заздалегідь надсилає керівнику України Косіору і головному чекісту Балицькому телеграму (дослівно):
«Когда предпологается суд над Ефремовым и другими? Надо вскрыть всю преступную деятельность этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба: согласовать с Москвой план ведения дела на суде. И. Сталин».
На єзуїтській мові Сталіна це означало, що кремль уже визначив долю підсудних. І вирок не забарився: більшості заарештованих «десять лет без права переписки», на чекістській мові це означало, що додому людина вже не повернеться.
І от уже холодні товарняки з вікнами у гратах везуть українських інтелігентів вглиб холодної росії — так розпочалася «українізація російської Півночі», як висловився академік Сергій Єфремов. Тут, на крижаних Соловках, де ніщо не росте і ніщо не родить, українців охопило гнітюче почуття безвиході, його добре передав засуджений Олександр Олесь:
Куди іти?.. Кудою нам тікати?..
Оточені зусюди катом ми...
Коли не смерть, так вічні грати
Проклятої тюрми...
Уже існує Академія наук СРСР і окремо — російська академія наук, уже існує Спілка письменників СРСР і окремо - Спілка письменників РРФСР, але москва... мовчить, жоден російський науковець, жоден російський письменник не висловив навіть співчуття своїм українським колегам — усі злякалися Сталіна, його готовності знищити будь-кого. Так само у сьогоднішній росії усі злякалися путіна, адже добре затямили, хто знищив Нємцова, Навального, а раніше — Новодворську, Політковську...
Але Кремль незадоволений, бо що таке 40 засуджених для системи, яка нищить мільйони?. І от, вихід знайдено: Йосиф Сталін, напучуючи на роботу в Україні нового лідера — Павла Постишева, батьківським тоном каже йому (дослівно):
«Ты, Паша, назначен нами туда в роли главголода, и этим оружием сделаешь больше, чем Будённый конными армиями. Косиор растерялся, а у тебя рука железная».
І Постишев прибув в Україну, але не сам, разом з ним почали прибувати бандитські угруповання під личиною «продзагонів». І почалося...
Згадує Марія Кислюченко з міста Сквира Київської області:
«Батькові, щоб не заважав, продзагонівці зв’язали руки й кудись повели, а далі забрали з хати усе, що було, а потім почали качати хліб. Мені сім років тоді було, а я й досі пам’ятаю, як мама сховала вузлик пшениці, а вони знайшли й забрали, повиносили якесь дрантя з комори, забрали насіння з соняхів. Мама просить залишити хоч щось, плаче, а ми, п’ятеро, сидимо на голій лежанці й собі кричимо. І тут мама з розпачу втратила пам’ять і впала».
Так почався Великий голод, про який могли б розповісти мільйони українських селян. За однієї умови: якби вони залишилися в живих. Але етнічний росіянин Павло Постишев, який народився у Іваново-Вознесенську Івановської області, виправдав сподівання вождя-людожера: від голоду вмирали не лише одинаки чи їхні сім’ї, а цілі села і передмістя. І ніхто з росіян не простягнув сухаря українській дитині, не налив ложку щєй вмираючому від голоду. Росія знову мовчить, вдає, ніби нічого не знає про голод у сусідній республіці.
Та все ж знайшлася на білім світі людина, яка про Голодомор в Україні заговорила на повний голос, заплативши за це власним життям. Ця людина — одесит Ісаак Бабель. Показово, що «справу Бабеля» розглядав не якийсь там суд найнижчої ланки, а найвища судова інстанція — Військова колегія Верховного суду СРСР, розташована, зрозуміло, у москві. Голова колегії Василь Ульріх, йому допомагають воєнюристи Кандибін і Буканов.
В Одеському літературно-меморіальному музеї письменника знайомлюся з перебігом судових слухань...
Ульріх: «У розпорядженні суду є зведення Держстату СРСР. У розділі «Українська РСР» зазначено:
«1932 року до країн Європи було вивезено 18,1 мільйона центнерів української пшениці; 1933 року до країн Європи було вивезено 10,0 мільйонів центнерів української пшениці».
Тож на якій підставі ви, Бабель, усно і навіть письмово поширюєте провокативні чутки про якийсь голод в Україні, коли вже навіть країни Європи годуються українським хлібом? Згідно із санкцією прокурора, ми зробили обшук у вашій квартирі й знайшли наклепи, підписані вами особисто. Звертаючись до впливових осіб і громадських діячів, ви пишете:
«Ви не повірите, що у нас навчилися спокійно й методично грабувати й карати селян. Роблять це при найменшій нагоді: не висипав у засіки держави останнє відро зерна, не залишив дітям кілька картоплин».
«Я бачив на війні багато принижень людини. Тут же, під Києвом, уже в мирний час, мудрого й міцного селянина перетворюють на паскудного й скаженого пса: висилають до Сибіру або й розстрілюють, причому найкращих сільських трударів, гору беруть ледарі й нероби, або погромні продзагони».
«Те, що відбувається нині на селі, набагато страшніше того, що я бачив у громадянську війну».
За ці провокації вам, Бабель, не уникнути покарання».
Бабель: «Як літератор я описав лише те, що бачив на власні очі, коли побував на Київщині — у Борисполі, Бучі, Ворзелі. А у самому Києві я був свідком того, як на дорогах та залізничних станціях, які вели до Києва, були встановлені військові застави, які не впускали у Київ селян з охопленої голодом Київщини. Та й ті одинаки, які діставалися міста, не могли придбати хліба, бо не мали хлібних карток, без яких хліб їм не відпускали.
Тож у Києві, так само, як в усіх інших українських містах, охоплених голодом, щоранку підбирали трупи, укладали на вози й вивозили за місто, де й скидали в безіменні могили.
Що ж до повідомлення Держстату, яке ви навели, скажу так: якби пшеницю, яку за безцінь вивезли за кордон, залишили в Україні, голоду не було б».
... Ульріх стрімко підвівся, аби зачитати заздалегідь підготовлений вирок, та Бабель не почув його: від колосальної нервової напруги він знепритомнів просто на лаві підсудних. «Дбайливі» чекісти надали йому медичну допомогу, під руки вивели у тюремний двір і... розстріляли. Сталося це у тюрмі Лефортово, звичайно ж у москві.
Порохові сорокові
22 червня 1941 року одесити прокинулися від оглушливих вибухів. Не одразу збагнули вони, що то війна, тим паче з Німеччиною, адже зовсім нещодавно був підписаний пакт про ненапад між обома країнами. Швидко оговтавшись, одесити створили Одеський оборонний район (ООР), а також Одеський гарнізон, який очолили українці Дитятківський та Прощенюк.
Усюди по Одесі були розвішані патріотичні заклики: «Трудящі сонячної Одеси! Будемо стояти на смерть, щоб зберегти життя». Захищаючи рідне місто, одесити вирили 138 протитанкових ровів, 45 кілометрів окопів, встановили 40 тисяч протитанкових мін. Так почалася героїчна оборона Одеси, яка тривала 73 дні й принесла Одесі звання «місто-герой».
Нерідкими стали й контрнапади, в яких відзначилися снайперка Людмила Павліченко, яка знищила під Одесою близько двохсот ворожих солдат і офіцерів, та розвідник Олександр Нечипуренко, який спромігся підірвати ворожу мінометну батарею, десятки кулеметних гнізд.
Одесити-чоловіки стали гідним поповненням армії. У військкоматах їх голили, переодягали у військове вбрання, а далі потягом вони прибували на станцію Одеса-Товарна, аби попрощатися з рідними. То було дуже зворушливе видовище: до новобранців кидалися дружини, матері, діти, які палко обіймали своїх чоловіків, синів, батьків, прощаючись, просили Бога, аби розлука була не назавжди...
Коли потяги відходили, до солдатських родин зверталися офіцери одеського гарнізону, закликаючи їх виїхати з Одеси, аби не потрапити до рук ворога — там є есесівські зондеркоманди, які чинять звірства над мирним населенням.
Одеський оперний театр, відомий всьому світу (малюнок одесита Михайла Божія — Народного художника України, лауреата Шевченківської премії).
Оскільки увесь одеський автопарк був мобілізований для потреб фронту, за роботу взялись візники, по-одеському биндюжники. І от запряжені кіньми підводи потягнулися до порту — єдиного місця, звідки морем можна було кудись виїхати, бо автомобільні шляхи й залізничні колії були ущент зруйновані ворожою авіацією.
Морвокзалу в Одесі не було, тож жінок з дітьми й літніх людей розміщували вздовж гранітних корабельних причалів. То було жахливе видовище: безпомічні люди лежали просто неба, а надворі липень — найспекотніший місяць.
Поруч — так звані пакгаузи, тобто складські приміщення, які могли б сховати беззахисних людей. Але на дверях величезні амбарні замки й грізні таблички: «Допуск посторонних лиц к грузам государственной важности карается расстрелом».
Одержувачі вантажів — союзні міністерства, що у москві. Місцева влада почала звертатися до них, але звідти лише погрози: на складах верстати, і знову натяки на розстріл за законами воєнного часу.
Що робити? Влада й волонтери почали розносити воду, роздавати якісь харчі, хворих розвозити по лікарнях, померлих - на кладовище...
Одеські історики називають цифру: 50 тисяч — тих, хто чекав евакуації, однак виїхати з охопленої полум’ям Одеси змогли у рази менше людей.
Пізніше з’ясувалося: верстати були надійно запаковані у дерев’яну та картонну тару, то чим могли нашкодити запакованим верстатам жінки, діти, безпомічні старі? Але для московських чиновників ці люди стали лише «посторонними лицами», і погрози розстрілом адресувалися саме їм.
А нині уже не чиновники, а військові на чолі з верховним військовим злочинцем навіть не погрожували — одразу почали закидати ракетами, кабами, іншими знаряддями смерті хворих дітей із санаторію «Райський куточок», що у Лузанівці під Одесою, матерів з дітьми з київського Охматдиту...
Незабутні повоєнні
Після війни Одеса почала швидко розвиватися, і вже в кінці п’ятдесятих стала потужним культурно-освітнім та науково-промисловим центром. Багато одеських заводів, установ, організацій мали статус всесоюзних.
Спеціально розроблене положення дозволяло таким установам рядових працівників набирати з місцевих, а керівників всесоюзних установ підбирала й надсилала москва: в Одесу почали масово прибувати очільники різних рівнів. Оскільки усі вони були росіянами, газета «Правда» вийшла з передовою статтею «Интернационализм в действии», тобто росіяни допомагають українцям.
І раптом гучний скандал: молодий український науковець Іван Дзюба опублікував у самвидаві брошюру «Інтернаціоналізм чи русифікація». Він стверджував, що «інтернаціоналізм» — то ширма, насправді ж відбуваються утиски української мови, яку московські гості витісняють з повсякденного вжитку.
«Українська мова багата і цілком самостійна, — пише Дзюба, — нею говорили герої Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Гребінки, Шевченка, Франка, Лесі Українки... Наша мова не «нарєчіє», як стверджують росіяни, а одна з європейських мов, що довів наш відомий філолог і дослідник Борис Грінченко».
«Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби сколихнув Україну і українців, а коли Компартію України очолив Петро Шелест, то вона узяла рішучий курс на «українізацію усіх форм внутрішнього життя Української РСР, на надання сприятливих умов у доборі й просуванні українських кадрів».
Щодо одеситів, то вони відчули це по-своєму: раптом з причалів Одеського порту зник флагман пасажирських перевезень «Адмирал Нахимов», а потім... у порт увійшли два суперсучасні круїзні лайнери «Тарас Шевченко» та «Іван Франко». Одесити — люди кмітливі, вони зрозуміли: це добрий знак, але то лише початок, головне — попереду. І надії їхні справдилися:
першим секретарем Одеського обкому партії став Михайло Синиця, після нього — Павло Козир;
головою Одеського міськвиконкому було обрано Григорія Ладвищенка, після нього — Олександра Коваленка;
начальником Чорноморського пароплавства став Олексій Данченко, капітаном китобійної флотилії «Слава» — Олексій Соляник (обидва невдовзі стали Героями Соціалістичної праці):
ректором Одеського університету став професор Олександр Юрженко, деканами провідних факультетів — Іван Дузь, Сергій Фащенко, Юрій Касім;
в Одесі з’явився український музично-драматичний театр на чолі з Народним артистом України Іваном Твердохлібом;
провідним солістом Одеської опери став Народний артист України Микола Огренич;
Одеську письменницьку організацію очолювали прозаїки Іван Гайдаєнко, Іван Рядченко, збірки поезій видали Петро Осадчук, Євген Бандуренко, Анатолій Глущак, Борис Нечерда.
Знаними на весь СРСР стали уславлені хлібороби Макар Посмітний та Павло Ведута — двічі Герої Соціалістичної праці, вони щороку засипали елеватори у Хлібній гавані добірною пшеницею родючої Одещини.
І, нарешті: Одеса чи не першою в Україні провела масштабну дерусифікацію міських магістралей, їх прикрасили назви на честь видатних діячів України: Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Гоголя, Котляревського, Кропивницького, Коцюбинського, Нечуя-Левицького, Ніщинського, Панаса Мирного, Садовського, Саксаганського, Старицького, Заньковецької, Довженка, Сосюри, Данькевича, Амвросія Бучми...
Їхній «слід» — бомби, ракети, шахеди...
Стверджувати, що в Одесі відсутній «російський слід», означає грішити проти істини. Аби побачити його, приїжджій людині не треба звертатися до гідів, які вже на вокзалі пропонують свої послуги. Ви йдете містом, і раптом бачите забиті дошками пам’ятники видатним людям, чуєте виття сирен, що сповіщають про повітряну тривогу, бачите пожежні машини, які поспішають гасити вогонь, і, нарешті, зруйновані житлові квартали й окремі будинки.
Людина зі здоровим глуздом не зможе пояснити напади звірячої люті, які вивергає кремлівський нелюд. Спочатку він стверджував, що України, як держави, ніколи не було. Якщо України «не було», то не було б і 300-річчя возз’єднання України з росією, яке відзначали 1954 року, коли нелюд іще був дитиною. І не українці щодо цього їхали до росії, а боярин Василь Бутурлін на чолі російського посольства прибув в український Переяслав, аби підписати відповідну угоду.
Якщо про це він, як чекіст, може й не знати, то як очільник країни-агресорки не може не знати про Конвенцію ООН від 24 жовтня 1945 року, яка проголосила непорушність кордонів у Європі. Звичайно, знав, але брутально її розтоптав. І посунув на Україну свою хижу орду.
Але нищівна відсіч, яку влаштували українці, мільйонні втрати його одноразових солдатів на полі бою, трохи змінили його публічну риторику, тож він на словах «претендує» вже нібито не на всю Україну, а хоча б на окремі її території, зокрема, й на Одесу. Але тут у головного загарбника «номер не пройде». Як кожуть одесити: Одеса була, є і буде українським містом.
