Генералiтет звик...

17.10.2003

      Я думаю, що нам не бракує законів про міліцію. Їх достатньо, аби вони ще тільки виконувались... Поновити законодавчу базу, звичайно, можна. І передусім необхідно міняти закон про оперативно-розшукову діяльність, закон про оперативно-слідчі дії. У цих законах все те, що застаріло, давно треба міняти, але, на превеликий жаль, коли подібна ініціатива постає, вона зіштовхується з нерозумінням працівників міліції. Причому тут у першу чергу йдеться про представників міліцейського генералітету, бо вони призвичаїлися, вони вивчили щось одне і не хочуть міняти своїх звичок, своєї ментальності, свого підходу, вони живуть внутрішніми розпорядженнями, і їх усе цілком влаштовує. Чим більше застарівають закони про міліцію, тим легше і краще їм жити. Коли ж з'являються якісь нові виклики, генерали від міліції завжди жорстко відповідають на них — звертаються до Верховної Ради з тими чи іншими поправками, пропозиціями, подекуди — й із законопроектами, які дуже рідко підтримуються через те, що фаховість їх є дуже й дуже невисокою. Зараз потрібна не так нова міліція, як нова влада — решта ж до неї долучиться. Нова влада, в якої будуть новi підходи, критерії, завдання, оцінки власної дільяності...

      Замінити наявну зараз законодавчу базу слід такою, яка давала б підстави сподіватися на якісну роботу міліції. Важливо й те, що лише на позаминулій сесії цього скликання вперше порушували питання чисельного обмеження особового складу працівників міліції. Це завжди було табуйованим моментом, і інформацію з цього питання дістати було неможливо або ж можна було дістати принципово незначну інформацію. Це пов'язано з тим, що міліція завжди тримала монополію на охоронну діяльність — будь-яка інша структура істотного впливу на цю сферу просто не мала. Поглянемо на це ще з такого боку: ані СБУ, ані прокуратура, ані податкова міліція не виступають проти дозволу на носіння зброї. Чому? Це дуже просте питання: бо монополію на використання зброї, знову ж таки, тримає міліція — пересічна людина не має права сама себе охороняти. За це ти, простий громадянин, мусиш платити: через податки, через держбюджет або інакше... Це є порушенням права людини, яка може і повинна захищати себе в будь-який спосіб, не заборонений чинним законодавством. Неправомірність же застосування зброї має вирішуватись винятково через суд — хай судова інстанція визначає, чи виправданим було застосування сили чи ні...

      Взагалі-то треба було б прийняти закон про зміну ментальності працівника міліції. Але в нас такий закон не приймеш, і ментальність зміниться лише зі зміною режиму. Зараз влада ставиться до міліції як до ланцюгових псів, і дуже багато високопосадовців від МВС за відповідну зарплатню, за посаду, за іншу вигоду погодилися виконувати цю роботу — оце є проблемою. Загалом, навіть у тих рамках, які зараз є, міліція може діяти цілком якісно і бути принциповою... Цього нема. Здебільшого доводиться говорити про політичну заангажованість працівників міліції — такий-то, приміром, голова управління тяжіє до СДПУ(о), інший — ще до когось. Звісно, подібні особи можуть мати свої політичні симпатії і навіть тримати вдома портрети своїх вождів або проникати таємно на їхні партійні збори — це їхня справа. Але жодних преференцій до них під час діяльності міліції як правоохоронного органу бути не повинно. У своїй діяльності вона має керуватися винятково законом. Але тільки не законом збереження власної посади за будь-яких умов. Є інше керівництво — універсальне для всіх — Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Закон про міліцію...

      Хоча знову ж таки кажу: нове вино треба наливати в нові міхи. Так довго консервувалася ситуація з оновленням вищого керівного складу МВС, а з іншого боку, так швидко і легко звідти виганяли людей не через їхні фахові ознаки, а через недостатню відданість тій політичній структурі, симпатію до якої сповідує високий начальник. Якщо говорити про законодавчу підтримку міліції з боку Верховної Ради, то в її межах працює цілий комітет — iз законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Його роботу визначають не в останню чергу і ті запити, що надходять від міліції. Цікаво, що, коли, приміром, підіймається питання пенсій чи бюджету для міліції, в комітеті проштовхатися не можна серед високих міліцейських чинів. Що ж до іншого, то наразі від нового керівника МВС поки що — жодного бажання йти на контакт. Мабуть, він і не чув про існування такого комітету. Сподіваймося, що про існування Верховної Ради він знає хоча б з газет...

Андрій ШКІЛЬ,

голова парламентського підкомітету з питань підготовки законопроектів.

  • Кодекс честі?

    Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс. >>

  • Скопенко проти «УМа»

    Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
    У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля. >>

  • Опозиція в законі?

    В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими». >>

  • Про депутатський імунодефіцит,

    Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)... >>

  • Хроніка відкушених вух

    «УМ» вирішила дослідити, наскільки поширеним є непарламентське спілкування між депутатами в інших країнах світу, а також віднайти приклади запровадження чогось на зразок внутрішньої поліції у стінах законодавчого органу. З’ясувати вдалося наступне. Випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під традиційно наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під Кримінальне законодавство. У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту. >>

  • ЗМІїборці

    Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду. >>