На марафоні MHP Run4Victory в Києві зібрали 2 мільйони гривень на підтримку «Хартії»
На Трухановому острові в Києві 18 травня відбувся масштабний благодійний марафон MHP Run4Victory. >>
Вихід з руїни після окупації, рік четвертий. Американський меценат продовжує допомагати відновлювати чернігівське село
14.05.2025
Ніна Іванівна Чух. (Фото фонду «Місія Хансена в Україні».)
Рашисти квартирувалися у Слободі менше місяця, але й через три роки після їхньої втечі люди продовжують ремонтувати свої оселі.
Частину робіт вже виконали волонтери з різних благодійних організацій, рештою опікується фонд «Місія Хансена в Україні».
Тут лагодять дахи, утеплюють стіни, будують знесені російськими танками паркани.
Для багатьох власників домогосподарств це замалим чи не єдиний шанс врятувати свої будинки від повної руйнації, адже переважна більшість місцевих жителів не може дозволити собі дорогий ремонт.
«Ми пройшли, здається, все»
Дах на будинку Ольги Карпенко майстри від фонду Хансена почали ремонтувати навесні цього року. Металочерепицю господарі придбали за кошти державної програми «є-Відновлення» та власні збереження, а решту матеріалів та вартість ремонту фінансує містер Делл Лой.
«Так, ми неабияк постраждали, — каже жінка. — Сарай москалі геть розбили, гараж посікли, а на другий бік хати снаряд прилетів. Утворилася величезна яма — з мій зріст. На даху — 12 дірок, також повилітали вікна».
У перші дні окупації до Слободи з Чернігова приїхали доньки родини зі своїми сім’ями і свати. Під одним дахом зібралося 12 людей. Сподівалися, що тут лихо мине, але невдовзі через віконне скло побачили націлене на них дуло автомата. Чоловік пані Ольги побіг відчиняти двері, але не встиг — непрохані гості їх вибили за хвилину.
«Усіх нас по одному спровадили до погреба на кормовий буряк, — пригадує вона. — Телефони забрали. Заодно порізали колеса на машинах, побили. Магнітолу знищили. Нишпорили по всіх закутках. Хотіли й на сараї двері вибити, але донька не дала. Каже: «Зачекайте, відчиню». А на ранок виходимо — качок уже немає. Забрали».
Найтяжче окупацію переживали старенькі свати — чоловік, інвалід 1-ї групи, без ноги, та 90-річня жінка, яка ледве пересувається за допомогою палиць. Спочатку їх фактично заносили в укриття, а потім всаджували біля газового котла між двома стінами.
Дякувати Богу, всередину хати нічого не прилетіло. Дуже боялися і за трьох онучок, яким на той час виповнилося 8, 13 і 15 років, адже інформація про масове ґвалтування жінок, підлітків і навіть дітей на окупованих територіях на той час уже з’явилася в ЗМІ.
Нагодувати 12 осіб було вкрай непросто, але якось впоралися. «В основному їли картоплю з картоплею, — каже пані Ольга. — Варили в мундирах, а також суп. Лишилося кілограмів чотири борошна, то пекли млинці. Добре, що в хаті була олія, своє сало і цукор.
Чай кип’ятили з гілочок малини і чорної смородини. Найменша внучка, бувало, підійте вранці, візьме за руку й питає: «Бабусю, що в нас сьогодні на обід?». А що я їй скажу?». Зараз дівчатка їхати до села не хочуть. Натерпілися.
Жити після деокупації під дірчастим дахом родині було непросто. Довелося підставляти відра і миски, аби вода не текла під час дощу та в період танення снігу. Але цьогорічне літо вже не буде проблемним. «Тепер усе нормально.
Аби тільки Господь дав здоров’я та ця війна нарешті скінчилася, — бідкається жінка. — Отож дякуємо дуже за допомогу містеру Хансену. Хіба б ми самі цей дах поставили? Та ніколи! Отримуємо також щомісяця від Делла Лоя 4 тисячі гривень. Велике йому спасибі».
«Ми одразу й не побачили, що в нас шифер побитий»
Наталія Владімірова приїжджає до Слободи провідувати свою 87-річну маму — Ніну Іванівну Чух. Старенька жінка мужньо витримала всю окупацію разом із сусідками. На городі в неї стояли танки, націливши дула на Чернігів.
Бронетехніка постійно гарцювала й вулицею. У день своєї втечі російські терористи ледве не знесли їхній паркан, хоча дорога широка, могли б і об’їхати.
Не минулося також без курйозів, що викликають одночасно і сміх, і сльози. «Мама казала, що сусідка Тамара принесла було до її веранди банку томатного соку. У неї хата повністю згоріла, проте погріб уцілів, консервація лишилася, — пригадує пані Наталія. — Аж тут під час обстрілу залітає осколок і потрапляє просто в «ціль». Скло і червоні бризки розлетілися на всі боки. Добре, що тоді там нікого не було».
Хату, де живе Ніна Іванівна, донька назвала своєю ровесницею, адже та була зведена 62 роки тому. Втім стара будівля вистояла під час обстрілів і до великих дощів не здавалася аварійною.
Господарі замінили розбиті вікна й деякий час не мали особливого клопоту. А потім почало капати зі стелі. Піднялися нагору, а там пробоїни. Затуляли їх як могли, підставляючи під дірки миски.
Спочатку в фонді містера Хансена пообіцяли їм перекрити лише побиті шиферини, але, обстеживши дах ретельніше, зробили капітальний ремонт.
«Мама навіть не думала, що таке може бути. Просто справжній дарунок долі, — каже пані Наталія. — Вона звісно хвилювалася, адже майстри намітили дуже великий обсяг робіт. Мовляв, як я все це переживу. Втім хлопці впоралися всього за два тижні. Тепер навколо — справжня краса. Ми дуже вдячні містеру Хансену за цю допомогу, а також за те, що виділяє мамі 4 тисячі гривень. Пенсії і цих коштів їй вистачає, аби прожити місяць».
.png)
Новий дах на будинку Ніни Іванівни Чух.
Фото Світлани Карпенко.
Свої 4 тисячі отримує й Василь Олексійович Дерев’янко. А ось із ремонтом у нього склалася непроста ситуація. Наразі він проживає в будинку своєї цивільної дружини, яка померла невдовзі після деокупації.
Там волонтери вже полагодили побитий дах і вставили вікна. А власна хата чоловіка й досі в аварійному стані. У ній квартирували окупанти, залишивши після себе руїну.
Оцінюючи понесені втрати, пан Василь змалював характерний портрет московських терористів, не приховуючи почуття гидливості.
«Вони зайшли до села, мов хазяї — як хотіли, так і їхали, — пригадує він. — Якщо треба через паркан, то через паркан. Двері до хат виламували монтажкою або ломом разом з навісами. Викинули в бік і заходять. Ні на що не зважали. У моїй хаті потрощили геть усе і навіть дошки з підлоги повиривали. Навіщо?!! Й досі не збагну. Був радіотелефон з антеною переносний — розібрали на друзки. Магнітофон розбили. Був у мене самовар — і той розкрутили. Подушки і ковдри винесли. Словом, це не «освободітєлі», як вони самі себе називали, а справжні звірі».
Ще більше здивувала пана Василя демонстраційна зверхність і жорстокість кацапів. Він бачив, як один окупант ішов вулицею, обвішаний зброєю, і жонглював у повітрі гранатами. Мовляв, дивіться, який я вправний.
Дарма, що підірвати міг не тільки себе. А ще кілька військових було вчепилися у двох дівчат, вдягнених у яскраві куртки. Спочатку крутили їм руки, а потім поставили на коліна.
Їм здалося, що кольором одягу ті наводять дрони чи подають сигнали партизанам. Батьки ледве вблагали, аби окупанти їх відпустили.
Загалом про своє життя орки турбувалися дуже ретельно. Скажімо, квартируючи в його хаті, вони перетворили на туалет кам’яний сарай, бо там безпечніше справляти фізіологічні потреби. Змушували також господарів куштувати молоко, по яке приходили з військовою виправкою.
«Подоїла, то наливай одразу, — пригадує пан Василь. — Качку теж довелося різати при них. Простежили за всім процесом, вкинули у папер і поперли. Страх у них був, що отруїмо. Жити, мабуть, дуже хотіли».
І ще одна цікава деталь. Російська пропаганда постійно переконує світ у тому, що росіяни унікальні, передові, цивілізовані, але жителі Слободи переконалися якраз у зворотному.
Один із сусідів пана Василя розповів про те, як окупанти причепилися до його мікрохвильової печі. Мовляв, назви код і відходь. Думали, що то сейф. А коли господар відчинив без додаткових зусиль, то здивувалися, чому «ту штуку» в хаті тримають порожньою. Не змогли квартиранти відкрити в хаті пана Василя і газ, тому принесли звідкілясь газовий балон.
«У нас ті балони дехто купує для того, аби смалити порося чи варити на вулиці худобі їсти, — каже він. — А в них, виходить, газ у будинки не проведений».
Найбільше ж чоловік побивається за своєю дружиною. Каже, що жодного дня до окупації в лікарні не була, а після пережитого враз померла. Пояснює це лихо постійним стресом і хвилюванням за близьких, адже на власні очі бачила, як пана Василя водили хатою, змушуючи відчиняти двері всіх шаф. Що вони там шукали, чоловік і досі не знає.
«Напевно, партизанів», — здогадується він.
«Як прилетів снаряд, ми були у погребі»
Свою історію, пов’язану з російським військом, Світлана Осипенко називає кочуванням, яке почалося із загибелі її чоловіка. У нього влучив осколок на другий день окупації. Поранення виявилося смертельним.
Жінка з 9-річним сином перейшла жити до матері, яка через слабке здоров’я потребувала догляду. У ті ж дні їй привіз ліки із сусіднього села брат пані Світлани і вже не зміг виїхати із Слободи. Зрештою, всі воєнні жахіття довелося переживати разом.
Переважно родина ховалася у погребі біля запаленого каганця, бо всю вулицю заполонила ворожа техніка.
«Дуже страшно було, — пригадує вона. — Пригнічувало й те, що ми не знали, скільки саме часу окупанти пробудуть у нашому селі. А потім сталося справжнє жахіття. Снаряд прилетів якраз у наше укриття. Вибух був неймовірної сили. Ми вижили тільки тому, що той снаряд потрапив між двома плитами, якими ми прикрили будівлю. Цегла посипалася нам просто на голови. У малого почалася справжня істерика. Ледве заспокоїли».
Аби врятуватися, родина перейшла жити на околицю села до покинутого будинку бабусі пані Світлани. Жінка з дитиною ночували в хаті біля печі, а мати і брат спускалися до погреба.
Вони думали, що нарешті знайшли надійне місце, але й туди прилетіло. Довелося проситися до сусідів, які прихистили родину на довгих чотири місяці. Тобто доти, поки волонтери ремонтували дах їхнього розбитого будинку, а також вставляли вікна і двері. Лишилося провести внутрішні роботи.
А ще фонд Хансена перекрив веранду і виплачує щомісяця 4 тисячі гривень, за що пані Світлана щиро вдячна містеру Деллу Лою.
«Для нас це дуже суттєва підтримка, — каже вона. — Було б добре, якби він і далі не залишав нас наодинці з численними проблемами. Тобто турбувався про таких, як ми».
