За підтримки ГУР і Гемінґвея: рецензія на «Довгу комендантську годину» Андрія Кокотюхи

11.10.2023
За підтримки ГУР і Гемінґвея: рецензія на «Довгу комендантську годину» Андрія Кокотюхи

Парадокс Кокотюхи: читаєш — годі відірватися, а щойно закриєш книжку — не бачиш у кишені розуму жодного прибутку.

 

Щось таке як риболовля, яка дарує втіху безвідносно до улову, навіть за його відсутности.

 

Безкорисне задоволення від процесу, чиста цікавість. Один із чільних нинішніх нейробіологів Девід Іґлмен вважає цю людську рису чи не головною функційною характеристикою мозку.

 

Навіть тоді, як цікавість не задовольняється здобуттям чогось нового, «ми насолоджуємося звичайними, загальноприйнятими думками, які люди з ентузіазмом моделюють, додаючи в хімічні коктейлі мозку алкоголь, наркотики, сигарети, каву або фізичні вправи» (Інкогніто. Таємне життя мозку. — К.: BookChef, 2022).

 

Сюди слід додати і розважальну літературу. Ту, яку пише Андрій Кокотюха і яку сам же кваліфікує: «Без надмірних амбіцій та понтів».



Формулювання сумнівне, бо коли людина починає писати — то вже надмірна амбіція. У нашого автора, до речі, з амбіціями все гаразд — не випадково він за першої ліпшої нагоди хвалиться кількістю написаних книжок.

 

Та й власні понти має — серфінг інформаційними хвилями. Це таке собі клікбейтове письмо, цікавіше з соціологічного боку, ніж з літературного — приблизно так, як Еко розглядав Флемінга, а Ґомбрович — Сенкевича.


«Довга комендантська година» — оповідь про боротьбу з диверсантами в Києві у перші чотири дні російського вторгнення. Хороший рівень, але без відкриттів; ілюстрації до відомого.

 

Маю на оці не фактаж роману, а спосіб репрезентації. Може, сучасний читач і не пам’ятає, але був такий вельми резонансний совєтський роман Владіміра Богомолова «У серпні сорок четвертого» про контррозвідників зі СМЕРШу (Смерть шпигунам), який корелює з романом Андрія Кокотюхи навіть в оформленні фікшну реальними інформаціями на початках кожної глави.


Може, екшн у Кокотюхи не такий навальний, як у Валетова, Івченка і Кідрука, але також захопливий. За подієву адекватність можна не хвилюватися — на звороті титулу красується: «За підтримки Головного управління розвідки Міністерства оборони України».

 

Але ця підтримка (суто консалтингова, як ствер­джує наш автор) створює і проблеми. Головний персонаж, капітан ГУРу під прикриттям, усю першу половину роману набридливо переймається, чи його не «розшифрують» колеги зі звичайної охоронної фірми. Нібито розвідник — це щось лиховісне.

 

Схоже, консультанти з ГУРу вклали до голови нашого автора власну аналогію з ЦРУ (як ото Зеленський–Черчилль) з усім голлівудським шлейфом несприйняття їхніх спецоперацій на території своєї країни.

 

Але війна розмиває функціонал спецслужб. Так, контррозвідка, за чинним законодавством, є функцією СБУ. І капітан Хмара — не розвідник, а контррозвідник. Це про те, що якби консультантом книжки виступило СБУ, картинка вийшла б іншою.


Я не маю фобії щодо Кокотюхи, як багато хто з колег літературознавців. Розумію його фан-середовище, про яке французький критик Шарль Данціґ висловився доволі вичерпно: «Коли ми нічого не читали, найнікчемніший талант здавався нам Паваротті» (Навіщо читати? — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015).

 

Не розумію — чому пан Андрій навіть не намагається просунутися у бік Паваротті? Не вважаю його безталанним, тож мене болить, що Кокотюха демонстративно нехтує законами жанру, в якому працює.

 

Так, «Довга комендантська година» читається доволі легко завдяки упізнаваности подій. Але Стівен Кінг у своєму посібнику з ремесла значить: «Питають в апдайків, делілло та стайронів, але ніколи — в популярних белетристів. Утім, багато хто з нас, пролів, дбає про мову» (Про письменство. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017).


Кокотюха про мову не дбає. Якось письменник з Луцька Сергій Бортніков (вправний екшн-автор, консультант одного з романів Кокотюхи) розповів мені, як його гнобили на обласній спілці письменників саме за неоковирність висловлювань.

 

Бортніков відповів їм: за мовою мають стежити редактори. Аж ніяк не поділяю цієї нефахової тези. Та, схоже, видавничі редактори Кокотюхи просто бояться його правити — авжеж, автор понад 80-ти книжок!

 

А як там у блискучого стиліста Анатолія Дімарова: «По-перше, щоб у тексті не було жодного зайвого слова. І, по-друге, щоб жодне слово в тексті не можна було переставити» (Тетяна Терен. RECвізити. Антологія письменницьких голосів. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).

 

Дімаров це робив сам, як і не любий Кокотюсі Андрухович: «Ритмічність і фонетична досконалість... все вилаштувати, знайти відповідне слово, щоб не було такого неприємного збігу, як, приміром, «колись сказав» (там само). Якби редактори Кокотюхи — коли вже не він сам — про це дбали, «Довга комендантська година» скоротилася би чи на третину, і то би було на користь усьому, навіть динаміці.


Якось критикиня Тетяна Трофименко висловилася про мову Кокотюхи так: «Стиль шкільного підручника» (ЛітАкцент, 18.11.2015). Ішлося про роман «Вогняна зима» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015).

 

У тій книжці про Майдан автор ретельно визбирав усі тодішні меми і фейки та поділив між негативними й позитивними персонажами-типажами: беркутівець, тітушка, ботанік, автомайданівець, волонтерка.

 

Вийшов радше не роман, а псевдорепортаж. Та й писалася та книжка не з романною, а з публіцистичною швидкістю — неповні три місяці. Написання «Довгої комендантської години» забрало удвічі більше часу — і це пішло новинці на користь.


Так, Кокотюха слідує настанові Кінга багато читати — може, читає й не менше за пана Стівена. Але не «апдайків і делілло», а переважно треш, про що свідчать його рецензії на сайті «Буквоїд».

 

З того не багато візьмеш на самовдосконалення. Але ще гірші справи з іншою максимою Кінга: «Письмо — це рафіновані думки». Здаю собі справу, що оригінальне мислення не залежить напряму від профпідготовки. Але письменницького досвіду мало би вистачати на критичну рефлексію думок, що вже існують в ноосфері.

 

Наприклад, у «Довгій комендантській годині» рефреном звучить «Думай швидше» — так приговорював колишній тренер нинішнього контррозвідника. Згаданий на початку нейробіолог Іґлмен із цього приводу значить: «Коли спортсмени припускаються помилок, тренери зазвичай кричать: «Думай, що робиш!».

 

Іронія полягає в тому, що завдання професійного спортсмена — не думати... Для ухвалення вигідних рішень мозку не потрібне свідоме знання про ситуацію — потрібна інтуїція... Швидкі програми починають діяти лише після того, як повільна система свідомости відступає на задній план».

 

Те саме, лише мовою практика, говорить і колишній командир «морських котиків» Брендон Вебб (Приборкати страх. — К.: Yakaboo, 2021). Взагалі, симбіоз аналітика і спец­агента — річ надто рідкісна; можливо, навіть, вона й існує лише у художньому вимислі, як-от у романах Тома Кленсі, екранізованих у добротному серіалі «Джек Раян» (2018–2023).


До речі, про серіали. Наприкінці рецензованої книжки видавці пишуть про Андрія Кокотюху: автор перших «книжкових серіалів» в Україні. Пан Андрій збагатив літпроцес багато чим, йому навряд чи потрібна чужа слава. Бо справді перший — Леонід Кононович із циклом про детектива Оскара; дарма, що тоді, на початку 2000-х, ще не існувало терміну «серіал».


Серіали — вельми перспективний (і прибутковий) вид письменницької реалізації. Конкуренція тут неабияка. Згадати, приміром, поки що мирне підкилимне перетягування ковдри між Кокотюхою і Винничуком: хто більший ретро-романіст?

 

Мені вже доводилося про це писати («УМ» від 12.11.2019); щойно пан Юрій випустив четверту серію (коли рахувати від «Нічного репортера») про журналіста-розслідувача Марка Криловича: «Алмази з Танжера».
Це справжній шпигунський роман: Львів кінця 1939-го, де змагаються енкаведисти, німецькі резиденти та підпільні польські розвідники.

 

Вже на першій сторінці Винничук ошелешує читача: Криловичу, який потрапив у штатні працівники обласного управління НКВД (ця фантасмагорійна історія у попередньому романі «Аґент Лилик»), наказують вбити чоловіка письменниці Ванди Василевської, бо до неї підбивав клинці Олександр Корнійчук, а «Йосіф Віссаріоновіч лічно ним цікавиться.

 

Він навіть дав Ванді свій особистий номер телефону... натякнув Корнійчуку, щоб той покинув свою дружину». Ну, так: альковні справи завжди в центрі шпигунського роману, від Флемінга починаючи (Кокотюха у крайньому романі також віддав данину цій моді, але його Тетяна в Ірпені вийшла не надто сюжетно переконливою).


Взагалі-то, про пригоди Криловича Винничук може писати як завгодно довго. Як і Кокотюха про Хмару з огляду на вдалу назву усього серіалу — «Таймер війни». Різниця в тому, що львів’янин не ставиться до написаного так серйозно, як киянин; дозволяє собі гратися, видуваючи райдужні сфери, якими годі не замилуватися.

 

У другій половині «Алмазів» дія переміщується до Іспанського Марокка і ми потрапляємо у світ Гемінґвея. Перед нами ті самі Джордан і Марія з роману «По кому подзвін», лише Винничук дав їм інша імена, одяг та репліки. І хоч сцена — не Іспанія, а її колонія, але масовка та сама: франкісти, республіканці та їхні спецслужби.


Винничук свідомо підкреслює тотожність свого героя персонажеві любленого ним американського класика.

 

«Вірю, — сказав він, сподіваючись, що це правда», — промовляє Джордан (По кому подзвін. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2018). «Її захват був такий щирий, а я такий брехливий, що тільки усміхнувся і кивнув», — сповідається Крилович.

 

Наскрізно-головна ідея усього Гемінґвея проголошена саме в тому його романі: «Нині — цілий світ». Пізніше це просто деталізувалося: «Цілуючи її, він ні про що не думав... Тобі подаровано ще один день... Голова лежала на чорному светрі, що був йому дорожчий за батьківщину» («За річкою, в затінку дерев»).


Уся творчість Винничука — у тій же парадигмі. А ще він кохається в іспанській літературі, де й зародився крутійський роман, улюблений Винничуків жанр. Гадаю, перед написанням «Алмазів» він устиг прочитати трилогію Артуро Переса-Реверте (Фалько. Єва. Саботаж. — Х.: Фабула, 2019-2020).

 

Там, зокрема, є таке: «Для Фалько слова, як-от «Батьківщина», «кохання» чи «майбутнє», не мали жодного сенсу. Він навчився жити теперішнім днем». Але що цікаво: у Гемінґвея є фраза «Не дам я йому зіпсувати цей день» («За річкою...»); у Переса-Реверте шпигун Лоренсо Фалько здійснює карколомний атентат саме через те, що якийся полковник спробував зіпсувати йому день, як цілий світ; Винничуків Крилович мститься за те саме.


До речі, про характеристики шпигуна Фалько: «Налаштований не думати, а діяти... Уособлював собою набір добре узгоджених рефлексів. Вони допомагали йому зберігати здоров’я і голову на плечах... Його кишені, душа та пам’ять очищені від усього зайвого, не захаращені нічим, крім того, що сприятиме виживанню просто зараз». Це — про надмірну ідеалізацію капітана Хмари в романі Кокотюхи.


«Перший в Україні цикл шпигунських романів», — пишуть видавці наприкінці «Довгої комендантської години». А як же виданий ними ж Перес-Реверте? Переклад поважного твору унеможливлює примітивне паразитування, стає точкою відштовхування, себто прогресу на місцевому рівні. Від часу публікації такий твір перетворюється на факт національного літпроцесу.


І насамкінець. У двадцятирічної давнини інтерв’ю для «України молодої» (2002) Юрій Винничук казав: «На жаль, я не Бальзак і не Дюма, тож добру прозу писати постійно не можу. Для цього мені треба особливий психічний настрій... Що стосується «замовлень», то я їх виконую в будь-якому стані, навіть якщо напередодні перепив». Не вважаю «Алмази з Танжера» якимось великим здобутком автора, але на тлі сучасної жанрової прози — це помітне явище. Бо — Винничук і його «режисерське всевладдя» (Е. Гемінґвей).