Castaneda.ua: ким є Галина Пагутяк?

13.09.2023
Castaneda.ua: ким є Галина Пагутяк?

«Сентиментальних мандрівках» Пагутяк зітхає: «Може, в Україні поради Кастанеди не дійсні».

Цього року з’явилися дві книжки Галини Пагутяк.

 

Адресована молодшим школярам повість «Лялечка і Мацько» (Л.: Апріорі), що увійшла колись до її дебютної збірки «Діти» (К.: Радянський письменник, 1982) і нині маркована як «перероблене видання».

 

Та щойно написаний для підлітків роман «Око світу» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА).

 

Між першою і другою новинками — одна з найзагадковіших літературних біографій сучасного письменства, де більше знаків запитання, ніж критичного консенсусу.

 

Якось у передмові до її книжки Юрій Винничук написав: «Жодна інша українська письменниця не писала й не пише так, як Галина Пагутяк. Вона така одна» (Галина Пагутяк. Писар Східних Воріт Притулку. — Л.: Піраміда, 2003).

 

Яка саме «така» — не прояснено. Так само невпевнено висловився Михайло Слабошпицький: «Галина Пагутяк — може, найкращий наш прозаїк» (Тіні в дзеркалі. — К.: Ярославів Вал, 2018). Оте анемічне «може» з вуст поважного критика — вельми симптоматичне. Спробуймо розібратися.



Перша книжка Галини Пагутяк вийшла, коли авторці йшов двадцять п’ятий рік. Наступні двадцять п’ять років її творчість сприймалася як молодіжно-фентезійна, що «виросла» із суто дитячої.

 

Знаком якости на цьому відтинку її літбіографії стала публікація книжки «Втеча звірів, або Новий Бестіарій» у на тоді найкреативнішому видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (2006).

 

І того ж року опубліковано уже цілком дорослий роман Пагутяк «Слуга з Добромиля» (К.: Дуліби), нині визнаний — єдиний консенсус щодо її творчости — за Magnum opus письменниці.


«Слуга» з’явився на прилавках пізньої осени, тож рейтингувався наступного, 2007-го. Тоді цілком очікувано «перемогли» новий роман Марії Матіос «...Майже ніколи не навпаки» та збірка готичної прози Валерія Шевчука «Сон сподіваної віри».

 

Але найбільшою несподіванкою літературного сезону була новинка від Галини Пагутяк. Вона увійшла до шорт-листа з-поміж 138 оцінюваних творів і випередила чимало книжок, котрі нині посідають помітне місце в сучасному літературному каноні: «Весняні ігри в осінніх садах» Винничука, «Таємницю» Андруховича, «Логіку речей» Кожелянка, «Серафиму» Ульяненка, «Мізерію» Антиповича, «Андріївський узвіз» Діброви, «Гальманах» Жолдака.


Наступного року Інститут літератури (тоді серед експертів «Книжки року» перебувало півтора десятка провідних науковців цієї дослідницької установи) висунув «Слугу» на здобуття Шевченківської премії.

 

Але на відзнаку роман здобувся лише з третьої спроби, 2010-го. Хай би як ми ставилися до Шевченківки — включно з пропозицією повного її переформатування під збереженим фасадом назви, — годі заперечувати медійний вплив кожного її рішення.

 

Посипалися рецензії на «Слугу»-лавреата. Були вони здебільшого описові, хапалися за поверхневі блискітки «галицької мітольогії і містики», про що вже раніше писав Винничук.


Не повторюватиму своїх колишніх оцінок (див. «УМ» від 11.05.2011), але наголошу: між рядками у «Слузі» містилося більше, ніж у самому сюжеті.

 

Ще далекого 1998 року Володимир Єшкілєв, якому не відмовиш у візіонерській потенції, дивно — як на його агресивно-домінантний стиль — вагався щодо кваліфікації творчости Галини Пагутяк: «Можемо припускати орієнтацію на жіночу екзистенціалістську прозу Західної Європи» (МУЕАЛ. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ).

 

Адресність виявилася неточною, але вектор визначено правильно: «Слуга з Добромиля» — окрім усього іншого — ще й екзистенційний роман.

 

Тут і про непозбувну кастовість світу (попри всі демократичні корекції): «У долі слуг є щось спільне, бо ними не стають, а народжуються... І коли став Слугою з Добромиля, утвердився у своєму імені, його стали шанувати».

 

І про ініціацію та страх, нею породжуваний: «Я вже мав 13 літ, будучи в тому віці, коли тобі дають зрозуміти, що світ не для тебе, а ти — для нього. Саме тоді з’являється страх перед невідомістю... Коли чоловік боїться, то помалу починає звіріти».

 

І, звісно ж, про «життя, обтяжене безліччю помилок, що повторюються».


Той же Винничук значив, що проза Пагутяк близька до жанру магічного реалізму. Сама письменниця неоднораз згадує у своїх текстах тих «магічних реалістів», переважно Маркеса.

 

Проте лише тепер виразно видно, із ким би її найточніше порівнювати — з Ісабель Альєнде, твори якої почали у нас перекладати з 2016-го, з її «літературою зрілости».

 

Роман «Путівник розгублених» (Л.: Піраміда, 2020) — як на мене, друга після «Слуги» вершина Пагутяк — неабияк корелює з текстами чилійської романістки. Але ще точнішим є так само давнє припущення Тамари Гундорової про спорідненість творчости Пагутяк зі творчістю Карлоса Кастанеди.

 

«Я не збираюсь комусь щось доводити, я просто вірю в це сама», — напише пані Пагутяк у «Сентиментальних мандрівках Галичиною» (Л.: Піраміда, 2014) і додасть: «Повірити у зцілення — означає вилікуватись». Власне, це і є концентроване означення феномену Кастанеди.


Якось критикеса Юлія Джугастрянська вжила стосовно Галини Пагутяк означення «життєтворчість» (Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу. — К.: Темпора, 2012). Вельми прозірлива характеристика.

 

Бо так само можна означити і писання американця перуанського походження Карлоса Кастанеди. Його дванадцять книжок — це література чи антропологічне дослідження, звіт про експеримент, поставлений на самому собі?

 

У «Сентиментальних мандрівках» Пагутяк зітхає: «Може, в Україні поради Кастанеди не дійсні». Вже тепер ясно видно: таки дійсні. Приклад на доведення вагомий: письмо самої пані Пагутяк. Нехай «вона така одна» — проте її талант і цілеспрямованість (якщо не сказати затятість) заповнили цілу лакуну в українській літературі.


«Сентиментальні мандрівки» — не так класичні дорожні нотатки (хоч і вони також), як саморефлексія власної творчости. Авторка пригадує, як виникла ідея написати «Слугу з Добромиля»: відомий видавничий редактор Мирон Іваник замість планування етнографічної розвідки «запропонував мені написати роман, дія якого відбувається в Добромилі... Спочатку я стала дибки, бо досі єдиною реальністю, яку я створювала, були вигадані світи».

 

Так, вигадані світи, себто фентезі; Пагутяк на них добре зналася. Але на той час письменниця вже була зазирнула до іншого світу — не вигаданого, а побаченого: роман «Урізька готика», написаний 2005-го і наступного року надрукований у журналі «Кур’єр Кривбасу».


Зіткнення з нарисом Івана Франка «Спалення опирів у селі Нагуєвичі 1830 року» — текстом, що стоїть осібно у Франковій творчості, — справило на Галину Пагутяк шокове враження.

 

Припускаю, що вона тоді виразно усвідомила різницю між вигаданими світами у щойно завершених романах «Королівство» та «Писар Західних Воріт Притулку» і можливостями візіонерських практик, які дають змогу побачити й збагнути світ екзистенційних істин і табу. Відтак, аби зрозуміти почуте від Франка, треба було не уявити, а побачити.

 

Кастанеда робив це так: «ороманював» конкретні факти й ситуації задля урозуміння феномену, а тоді спостерігав, як імовірні типажі перетворюються на щось інше, подаючи йому таємні знаки, що спонукали починати «розслідування» з нового чистого листа. Пагутяк побачила Урізьку трагедію позаминулого століття так само, як Кастанеда побачив свого дона Хуана.


Пізніше письменниця зізнається: «Мені подобається освоювати нові теми, які не мають нічого спільного з літературою, але допомагають розширити свідомість» («Сентиментальні мандрівки»).

 

«Розширення свідомости» — це чільний термін з Кастанедової філософії. Але ще раз уважно перечитаємо: «нічого спільного з літературою». Тобто і Кастанеда — не література, і «Урізька готика».

 

Так, тут можна довго розводитися, але годі заперечувати, що і «Подорож до Ікстлану» і «Урізька готика» за формою — романи.

 

Як і наступний твір Пагутяк «Слуга з Добромилю» — водночас добре зладнаний роман і авторсько-кастанедівський автотренінг, «інтуїтивна терапія» (коли «Слуга» вийшов друком, це було геть не очевидно).


Зрештою, як розуміти «побачений світ» на відміну від вигаданого? Ось знакова цитата з багато в чому підсумкових «Сентиментальних мандрівок»; авторка потрапляє до не знайомого ландшафту і — «я подумала: тут вночі танцюють ельфи. Колись тут було озеро, потім болото, а тепер галявина, а під нею в тиші й темряві тече підземна ріка або джерело. Місце сили... Я просто це ЗНАЮ. Це як осяяння».


Наука про мозок, а зокрема про форми та функції людської пам’яти, зробила упродовж останніх двадцяти років дивовижні відкриття і висловила ще більш бентежні припущення.

 

Нейробіолог зі Стенфорду Девід Іґлмен, визнаний науковцями-колегами за поважного експерта, присвятив цьому цілу книжку, щойно перекладену українською.

 

«Декарт почав підозрювати, що хоча досвід пізнання світу зберігається в пам’яті, не вся пам’ять є доступною, — починає він здалеку і далі легалізує досі умоглядну теорію ноосфери Вернадського. — Переконання, що пам’ять є одиничною, — це ілюзія» (Інкогніто. Таємне життя мозку. — К.: BookChef, 2022)..

 

Уся біологічно-видова пам’ять, припускає дослідник, записана на «жорсткому диску» нашого мозку, але доступ до неї заблокований для пересічного користувача. Уже навіть локалізовано місце цього «жорсткого диску»: «Спогади на мигдалевидному тілі можуть спливати в режимі «спалаху». Пагутяк — до знайомства з Іґлменом — називає це осяянням.


Світова література знає чимало дайверів у прадавню пам’ять, досить згадати самого Стівена Кінга. Найчастіше такі занурення здійснюються через сни, які «зберігають пам’ять про минуле, коли вже й сліду його не залишилось» (Г. Пагутяк).

 

Ще від Фройда відомо, що сни «виконують усі наші неусвідомлені бажання» (теж Пагутяк). Наша авторка інтегрувала у своїх романах усі способи проникнення у підсвідомість.

 

«Урізька готика» — перший український «кастанедівський» роман. Все, що відтоді далі напише Галина Пагутяк (окрім історій, адресованих дітям і підліткам та, звісно, прямої публіцистики) — те саме.


І водночас Пагутяк, за самовизначенням, — «птах, що відбився від зграї». У всіх свої текстах вона неабияк дидактично-категорична (інколи здається — аж з указкою по руках).

 

У власні романні сюжети втручається безапеляційно, як-от: «Чи можемо ми витлумачити цей сон за нього? Згідно теорії Фройда...». Чи таке: «Звісно, корабельний агент не читав ні Штірнера, ні Ніцше, і то добре, бо хтозна якого переродження зазнала би його бідна душа» (обидві цитати — з «Урізької готики»). Ну, можна це списати на недостатнє опанування «розширенням свідомости».


Але основні, екзистенційні прояви вона фіксує чітко. От про ресентимент, сучасне поняття, котрого в часи Урізької історії не існувало: «Хоч тим бідним людям і не було чого втрачати, однак вони з болем і страхом сприймали усе нове, байдуже, добре чи лихе... Не чули себе цілковито людьми, лиш частиною роду... Жителів цього величезного обширу єднали тільки спільні мова та фантазії про минуле й майбутнє». Головне: «Ніхто більше не вірить, що чорне — то чорне».

 

Авжеж, сьогодні це легко асоціювати зі світовідчуттям усіх «совків», а передовсім донецьких. А 2005-го це треба було «побачити». Як і те, що наймолодший і найсимпатичніший в романі з роду опирів виглядає, як на сьогоднішню мову, на «хорошого русского» — щойно прозвучить поклик предків — стане таким самим вампіром.


І все це майстерно приховано під нібито готичну стилістику: «Надворі панував присмерк і важко було збагнути, чи рухається час».