Про мешканців лабіринту зла: головне з книжки «Вся кремлевская рать: Краткая история современной России» Міхаіла Зиґаря

26.07.2023
Про мешканців лабіринту зла: головне з книжки «Вся кремлевская рать: Краткая история современной России» Міхаіла Зиґаря

«Хорошиє русскіє» виникли не в лютому 2022-го.

 

Вони були завжди, від Московського царства починаючи.

 

Згадаймо князя Курбского, політемігранта часів Івана Грозного.

 

Або Герцена чи Достоєвского, змушених тікати від імперії. Большевіцький переворот підняв найбільшу хвилю політичних біженців — аж таку, що з них за кордоном почали утворюватися аналітичні центри.

 

Чи не першим виник Російський науковий інститут у Берліні (1923), фінансований німецьким урядом і керований тамтешньою розвідкою, яка замовляла різнопланову аналітику російським емігрантам — політологам, історикам, філософам.

 

Працювали ті якісно, розвідка була задоволена; результати деяких досліджень лишаються актуальні донині: приміром, Іван Ільїн, один з перших керівників РНІ, — став філософським фаворитом Путіна. З настанням 1950-х, тобто Холодної війни, центри совєтології активно виникають у США.



Рік тому піднялася чергова хвиля політичної еміграції з Росії. Можливо, нових «інститутів» західні розвідки й не створюватимуть, але потреба у фаховому вивченні темного московського феномену нікуди не зникла.

 

Те, як швидко і якісно розвиваються ютуб-канали «хороших русскіх», як вони об’єднуються в ефективну мережу, як постають нові закордонні російські видавництва, свідчить про добре грошове забезпечення.

 

Про джерела фінансування ми дізнаємося пізніше, а поки що українським аналітикам варто уважно прислухатися до цього дискурсу, аби краще розуміти вірогідні сценарії розвитку подій у перспективі.

 

І — адекватно сприймати інформацію, тобто знати ціну їхньому джерелу, розрізняти авторів за рівнем компетентности та способами висловлювання. Інакше кажучи, треба добре знати резюме «хороших русскіх».


Тут нам на допомогу — книжка російського журналіста-розслідувача Міхаіла Зиґаря «Вся кремлевская рать: Краткая история современной России» (Москва: Интеллектуальная литература; Х.: Фоліо, 2016). Зиґарь — чи не останній з могікан тамтешньої політичної журналістики, який не повівся на захмарні гонорари пропагандистів. Через те в нього виникли проблеми з публікаціями і тираж цієї книжки надруковано, принаймні частково, у Харкові — цим пояснюється мова оригіналу.


Хай як медійно яскравими були перші дев’ять років постсовєтської історії Росії, Зиґарь розглядає єльцинську добу як таку собі «передмову» до путінського режиму. Поширена думка, що ляльководом Єльцина був Бєрєзовскій.

 

«Пів року невідомо хто кермував країною. — каже Черномирдін, маючи на увазі, що кермував нею Бєрєзовскій», — пише Зиґарь.

 

«Ера Путіна», вважає він, почалася з призначенням в адміністрацію президента Алєксандра Волошина: спочатку помічником, тоді заступником і нарешті керівником. Волошин — творець концепції «керованої демократії», яку почав практикувати Єльцин і довів до логічного завершення Путін, який зберіг Волошина у статусі глави своєї адміністрації.


Одна з характеристик Волошина: «Справжній шал у нього викликало українське питання». Це насвітлює у зовсім іншому вигляді відому фразу Єльцина: мовляв, прокидаюся з думкою, що я іще не зробив для України.

 

Так, він не наважився на втручання під час придушення заколоту Мєшкова в Криму, але добряче облаштував плацдарм для майбутньої анексії. Саме Волошин притягнув собі у поміч Мєдвєдєва та Суркова.

 

Перший пізніше став ерзац-президентом задля легітимації подальшого царювання Путіна (який тоді іще позірно зважав на конституцію): «Двійник Путіна в овечій шкурі».

 

Сурков же став ідеологом і політтехнічним директором нападу Росії на Україну. «Головним кремлівським лиходієм» називає його Зиґарь, і ще: «Суркова багато хто вважає за генія — або генія злодійства».


Сурков був тим путінським посланцем, який в останній момент намагався врятувати владу Януковича — він прилетів до Києва 20 лютого 2014-го.

 

Та вже було запізно: «З одних тільки Жулян за добу вилетіло 64 спецрейси для віпперсон», а евакуація з Межигір’я почалася на день раніше, 19 лютого. Відтоді Сурков очолив спецоперацію «Русская вєсна», котра таки вдалася на Донеччині.

 

«Саме Сурков сформував органи влади так званої Донецької Народної Республіки. Прем’єр-міністром було призначено колишнього московського політтехнолога й публіциста Алєксандра Бородая, а міністром оборони — Стрєлкова... Метою Суркова було спробувати інтегрувати Донецьк та Луганськ назад до складу Української держави», для чого він разом з Медведчуком створив архітектуру Мінських домовленостей.


Зиґарь характеризує третій президентський термін Путіна (після Мєдвєдєва) так: «Влада понавигадувала собі ілюзорних завдань і захоплено їх виконувала». Власне, владні топперсони зазвичай ніколи нічого не вигадують.

 

Вигадки в їхню свідомість запроваджують політтехнологи. «У 1990-х і першій половині 2000-х політтехнологи стали особливою кастою», — зазначає Зиґарь. Верховним жерцем цієї касти був Сурков. Хоч завдання, сформульовані політтехнологами, й були ілюзорні, влада втілювала їх, як зазначав іще Маяковскій, «грубо, зрімо» — включно з реальною війною.


У довшій перспективі політтехнологи завжди програють політологам, що довела вже Помаранчева революція. «Зі скасуванням губернаторських виборів у Росії практично всі російські політтехнологи опинилися в Україні восени 2004 року... Передвиборчу кампанію Віктора Ющенка взявся фінансувати лондонський вигнанець Боріс Бєрєзовскій. Він відрядив до «оранжевого табору» радником Станіслава Бєлковского... Ґлєб Павловскій працював тоді у штабі Януковича таким собі «смотрящим» від Крємля».

 

На той час Павловскій був правою рукою Суркова. І саме Сурков стояв за рішенням «президента росії особисто включитися у передвиборчу кампанію в іноземній дер­жаві».


Авжеж, аргументи політтехнолога виглядали переконливо: «Рейтинг Путіна в Україні був надвисокий — набагато вищий за будь-якого політика, будь то Кучма, Янукович або Ющенко... «Не варто противитися невідворотному», — казав в ефірі «5 каналу» напередодні виборів радник Януковича Ґлєб Павловскій в очному двобої радникові Ющенка Станіславу Бєлковскому». Завдання виявилося ілюзорним, але коштувало нам чимало.


Колишній одесит Павловскій відійшов у засвіти кілька місяців тому. Він був, на відміну від Суркова, не лише політтехнологом, а й політологом. За рік до Помаранчевої революції він опублікував у «Новій газеті» доповідь, де точно описав траєкторію руху влади.

 

Там містилися застереження, які повністю справдилися через десять років: «Різке посилення силової компоненти влади, перетворення силовиків на головну і, по суті, єдину опору президента... Формування нової «лівопопулістської» ідеологічної платформи влади, що спирається на спрощене і перетворене на ідеологію православ’я, орієнтація на «маси бюджетників».

 

У доповіді згадувалися найвищі посадовці: генпрокурор, міністр оборони, заступник глави адміністрації президента Ігор Сєчин (нинішній розпорядник головного валютного ресурсу рф, «Роснєфті»), придворні бізнесмени. Один з останніх подав на Павловского позов до суду «за наклеп» і прогнозовано виграв справу з компенсацією в $1 млн.


Так збіглося, що майже водночас була опублікована ще одна політологічна доповідь, «Держава та олігархія», ініційована Радою з національної стратегії, громадською організацією, що об’єднувала всіх найвідоміших політологів росії й очолювана Станіславом Бєлковскім.

 

Зиґарь пише: «За словами Бєлковского, на Путіна вплинула не так наукова доповідь про «олігархічний переворот», як роздруківки прослушок телефонних розмов Ходорковського, які також приніс йому Сєчин... Ходорковскій, коли став кумиром ліберальної інтелігенції, повсякчас казав, якою нікчемою є Путін».

 

Таких образ у Крємлі не дарують. Відтак два тексти (Павловского та Бєлковского) фактично здетонували полювання на найбільшого російського олігарха: «Сєчин ініціював справу ЮКОСа і розкуркулив Міхаіла Ходорковского».


А далі сталося те, чого ніхто не очікував. Якийсь час влада натякала Ходорковскому, що той мусить емігрувати слідом за Бєрєзовскім та Гусінскім. Натякала однозначно-прозоро: заарештували першого заступника олігарха. Проте Ходорковскій поїхав не на Захід, а в публічне турне Росією. В аеро­порту Новосибірська його й заарештували.

 

«У багатьох у Крємлі в той момент був шок — керівництво адміністрації довідалося про арешт із новин. Того дня Андрєй Ілларіонов, економічний радник президента, зустрів у коридорі заступника глави адміністрації Суркова, котрий починав охоронцем, а тоді піарником Ходорковского перед тим, як опинився в Кремлі.

 

«Слава! І що ж тепер робити?.. — Знаєш, Андрюшо, — посміхнувся Сурков, — немає меж людській гнучкості». Його начальник, Волошин, виявиться недостатньо гнучким і подасть у відставку через п’ять днів після арешту Ходорковского. Невдовзі саме Сурков стане головним ідеологом Кремля».


Місяць по тому Бєлковскій перестав бути гендиректором Ради з національної стратегії і сконцентрувався на консультуванні Бєрєзовского, а пізніше й Ходорковского (і, додає Зиґарь, радить йому й далі, по звільненні Ходорковского з ув’язнення й переїзду до Швейцарії).

 

Тоді ж Путін звільнив і ліберального прем’єра Касьянова; наказ йому передав той-таки Сєчин зі словами: «Дякуємо, що показали нам, як керувати країною. Тепер ми можемо й самі». Отже, арешт Ходорковського — поворотна віха сучасної російської історії. Саме тоді Путін став на шлях авторитаризму.


Оповідана Міхаілом Зиґарєм російська історія з-за лаштунків зладжена вельми читабельно; автор добре володіє словом, зокрема його провокативною складовою. Ось, до прикладу, назва одного з розділів: «Глава 18, в якій Алєксєй Кудрін програв битву за місце в голові президента».

 

Або таке «соціологічне» означення: «Суміш страху з незнанням, яку в росії прийнято називати аполітичністю». Чи, приміром, характеристики персонажів, як-от згадуваного вже Сєчина: «Він викликає жах... У його приймальні, наприклад, не можна читати газету — за таке одразу женуть геть».

 

Чи Мєдвєдєва, який попервах справляє «вельми незвичне для політика враження — він здається доброю людиною». Та, як пригледітися, — «схожий на ідеального гоголівського чиновника».


До речі, Мєдвєдев — зовсім не сатиричний персонаж. Ми якось забуваємо, що саме він сконструював нинішню «Русь чиновницьку»: «Головне досягнення Мєдвєдєва на посту президента — в тому, що він домігся прийняття закону «Про державну службу», який сам же й написав... Наступне десятиліття стало золотим для російських держслужбовців, їх кількість зросла у три з половиною рази... Чиновники відчули смак розкошів, зрозуміли, як багато вони насправді коштують, і втямили, що не варто брати подачки від мільярдерів, коли можна стати мільярдерами самим».


У книжці багато маловідомих нам сторінок російської політики. Наприклад, про те, як під час війни в Іраку міністерство з надзвичайних ситуацій (яке тоді очолював Шойгу) та Російська православна церква одержали квоти на постачання іракської нафти і платили величезні відкати урядові Саддама Хусейна.

 

І як вони започаткували регулярний «понеділковий рейс із Москви до Багдада, який щоразу привозив повій для синів Хусейна та їхнього оточення».


М. Зиґарь висвітлював події і Помаранчевої революції, і Революції гідности — він добре обізнаний з українськими політичними реаліями. Тож у книжці знаходимо багато маловідомої інформації про Тимошенко, Януковича, Медведчука, Фірташа, Саакашвілі.

 

Та головний персонаж журналіста, звісно, Путін: від «історії про те, як людина випадково стала королем» — до висновку американців після провалу проєкту «перезавантаження: «Мати до діла з Путіним неможливо і безґлуздо».


Стилістика Зиґаря настільки жвава, що торік Олександр Роднянський оголосив про початок роботи над телесеріалом за книжкою «Уся крємлівська рать».

 

«Серіал не лише розповість про махінації різних гравців, а й простежить еволюцію мислення Путіна», — каже продюсер.


А сам Зиґарь емігрував із Росії з початком повномасштабного вторгнення.