Куди голка, туди й нитка: як двоє переселенок із Донеччини відновили швейний бізнес у Полтаві

До повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ в Україну Олена Штагер та Вікторія Калініна займалися пошиттям одягу з машинною вишивкою в невеликому місті Добропілля на Донеччині.

Річ у тому, що Вікторія шиє, а Олена володіє машинною вишивкою, завдяки цьому й народився ось такий плідний симбіоз. Започаткували швейний бізнес молоді майстрині п’ять років тому.

«То була швейно-вишивальна студія, де ми виконували індивідуальний пошив одягу. Хоч загалом мали й оптові замовлення, зокрема відшили партію жилетів із вишитою емблемою для учнів місцевого НВК №4, а також українські народні костюми для дитячих колективів художньої самодіяльності тощо», — конкретизує Олена Штагер.

Як почати життя з чистого аркуша після вимушеного переїзду

Вікторія Калініна ділиться, що двічі змушена була втікати від війни. 2014 року разом із сім’єю перебралася до Добропілля з Макіївки, що фактично є північно-східним передмістям Донецька.

«Я тоді саме народила другу дитину — сина, а старшій доньці виповнилося 2,5 року. Ми перебралися до моєї мами, щоб, як нам на ту пору здавалося, пересидіти кілька тижнів. Коли ж війна на сході України затягнулася, стало зрозуміло, що треба починати життя на новому місці», — пригадує Вікторія.

З Оленою вона познайомилася завдяки спільній участі їхніх родин у соціальних проєктах, пов’язаних із розбудовою дитячого майданчика. Будучи у відпустці для догляду за малим сином, Вікторія вдома підробляла шиттям, тоді як її нова знайома вишивала на швейній машинці.

«Та врешті-решт нашим чоловікам набридло скрізь в оселі натикатися на нитки та голки. Це й спонукало нас з Оленою об’єднатися і, винайнявши приміщення, започаткувати власну справу», — сміється Вікторія Калініна.

Для становлення бізнесу молодих майстринь суттєво допомогли кошти гранту Програми ООН для започаткування або відновлення підприємницької діяльності. На них було придбано перше швейне обладнання.

Вікторія Калініна шиє, а Олена Штагер
володіє машинною вишивкою —
завдяки цьому й народився ось такий
плідний симбіоз.

«2018 року лінія фронту більш-менш стабілізувалася. Тож у Добропіллі ми мали цілком мирне життя. До речі, потім ще неодноразово вигравали гранти, — ворушить спогади Олена Штагер. — Завдяки їм міцно стали на ноги, зокрема створили й робочі місця: змогли взяти на підмогу чотирьох найманих працівниць. І навіть коли почалася пандемія коронавірусної хвороби, нам вдавалося якось маневрувати. Напередодні повномасштабного вторгнення росії в Україну ми вирішили створити власний бренд одягу, навіть придумали йому назву — Leliy. Зупинилися на ідеї пошиття жіночих світшотів, «родзинкою» яких мала стати авторська вишивка. Та через відкритий воєнний напад росії все це було «заморожено». Прийшовши до тями, ми створювали шеврони для місцевих тероборонівців, шили прапори, на прохання військових виконували якісь дрібні ремонти».

«Можливо, так могли б іще якийсь час протягнути, — продовжує розповідь Олени Вікторія. — Однак лінія фронту пролягала поруч, внаслідок чого в місті постійно відчувалася напруга. Уночі було чутно гул військової техніки, яка рухалася в різних напрямках. Обстановка нагніталася, і на душі було дуже тривожно. Потім оголосили евакуацію жителів Донецької області. І оскільки в нас малі діти, ми поставилися до цього відповідально».
Так сталося, що бізнес-партнерки виїхали з Добропілля до різних міст: Олена подалася до родичів у Кривий Ріг, а Вікторія — до Полтави, де з 2014 року проживає брат її чоловіка. «Цього разу я вже прекрасно розуміла, що на новому місці можемо затриматися значно довше, аніж на кілька тижнів, — зауважує Вікторія Калініна. — У квітні минулого року стало ясно, що ця війна надовго. Відтак ми з Оленою почали обговорювати телефоном питання про перевезення нашого швейного обладнання. Найнявши вантажівку, доправили його до Полтави, бо чоловіків брат віддав нам для цього свій гараж».

А наприкінці травня молоді пані домовилися, що Олена перебереться до Полтави, оскільки чоловік Вікторії на ту пору вже вирішив питання власної зайнятості.

«Попри те, що ваше місто є обласним центром, за ритмом життя воно дуже нагадує Добропілля — таке ж провінційне, тихе, спокійне, — ствер­джує Олена Штагер. — Тут дуже комфортно, затишно. Щоправда, знайти житло нам було ой як нелегко, бо у Вікторії вже троє дітей, а у нас із рідною сестрою — по двоє, тобто загалом четверо. Ніхто ж із полтавців не хоче брати квартирантів з малими дітьми. Процес пошуку житла ускладнювався ще й тим, що ми хотіли жити поруч».

І тут вимушеним переселенцям усміхнулася удача: вони знайшли будинок на двох господарів з одним двором. Щоправда, він був без меблів. Та донеччани цьому навіть зраділи: хай уже краще без меблів, аби лишень плата за оренду була хоч трохи нижчою.

Бо в Полтаві, за словами моїх співрозмовниць, ціни на орендоване житло, без перебільшення, «кусаються», хоча, здавалося б, гріх здирати три шкури з людей, які потрапили в біду. Таким чином, родини перевезли з Добропілля ще й меблі та побутову техніку, а також докупили речі, що були у вжитку, — отак і облаштувалися на новому місці.

А потім з’ясувалося, що у власника будинку буквально за парканом стоїть іще одне приміщення, яке пустує. Оглянувши його, молоді жінки зрозуміли, що це якраз те, що потрібно для їхнього швейного бізнесу. Про таке можна було тільки мріяти.

Війна зруйнувала плани, та не зламала духу

«Нам пощастило, що це історичний центр Полтави — звідси рукою подати до Свято-Успенського кафедрального собору, Білої альтанки. До того ж ми живемо й разом, і окремо, маємо змогу наглядати за дітьми, які граються на подвір’ї. Уже давно немає чужих дітей — усі вони наші спільні», — усміхаючись, констатує Вікторія.

Перемістивши швейне обладнання до порожньої будівлі, донеччанки торік у вересні відкрили ательє з пошиття та ремонту одягу. Отак потроху набирають обертів. Хоч скаржаться: на новому місці дуже важко «розкрутитися» одразу, на це потрібен час.

«На перших порах нам допомогли такі ж, як і ми, переселенці. Вони не знали, куди звернутися за послугою з ремонту одягу, тому шукали майстрів із допомогою Google — отак і вийшли на наше ательє. Згодом ми помітили, що, побачивши нашу вивіску, почали навідуватися ті, хто живе поруч. Працює й «сарафанне радіо», хоч і не так швидко, як у Добропіллі, — порівнює Вікторія. — Та в будь-якому разі клієнти, яким сподобалася наша робота, повертаються знову і знову».

У Полтаві майстрині вирішили реалізувати й поставлену через війну на паузу ідею пошиття одягу власного бренду — жіночих світшотів із вишивкою. Пояснюють: обрали повсякденний одяг, бо хотіли донести до загалу думку, що вишивка не обов’язково має красуватися на національному костюмі, святковому вбранні. Нею можна декорувати речі різних стилів, навіть спортивний одяг.

«Хочемо, щоб вишивка й повсяк­денний одяг робила унікальним», — в один голос заявляють подруги. Прикметно, що вишивка бренду Leliy нерідко містить патріотичну символіку, яка нині в тренді. Мене, зокрема, найбільше вразили світшоти з вишитим зображенням квіткового тризуба.

Олена Штагер демонструє костюм із
вишитим квітковим тризубом бренду Leliy.
Фото надані Вікторією КАЛІНІНОЮ
та Оленою ШТАГЕР.

«Мені хотілося вишити квітковий Герб України ще до повномасштабної війни — тоді навіть не думала, що патріотична символіка стане аж настільки актуальною. Проте реалізувати цю ідею вдалося тільки тут, у Полтаві. Першу схему малюнка такого герба для машинної вишивки придбали в дизайнера. Але тепер уже маю багато власноруч розроблених схематичних зображень тризубів. Із ними ми виготовили цілу лінійку світшотів, — зазначає Олена. — До речі, у нас дуже часто замовляють одяг з вишитим зображенням Герба України. Можна з певністю сказати, що квіткові тризуби утримують лідерство серед інших малюнків».

Схоже, один із таких світшотів із вишитим квітковим Гербом України припав до душі навіть відомій українській співачці Наталії Могилевській. Із цим пов’язана окрема історія.

«Це теж був один з випадків, коли нам дуже пощастило, — вважає Вікторія Калініна. — Наталія Могилевська приїжджала до Полтави з музичною моновиставою «Я вдома». Ми придбали квитки, бо Олена — палка шанувальниця таланту цієї співачки. А під час концертної програми нас раптом осінила думка: а чому ж ми прийшли з порожніми руками? Адже могли б разом із квітами подарувати свій світшот. Тим паче, що Наталія Могилевська на початку цієї російсько-української війни активно підтримувала український бізнес».

До наступного концерту співачки майстрині підготувалися й таки подарували їй світшот зі своєї колекції в екологічному пакуванні (вклали туди й написаний Оленою лист). А потім засумнівалися, чи вона помітить подарунок, чи зверне на нього увагу.

І були просто вражені, коли одного ранку Наталія Могилевська на своїй сторінці в соцмережі виставила світлину, на якій вона у світшоті з квітковим тризубом, та ще й із посиланням на бренд Leliy.

«Більше того, ми запримітили співачку в нашому світшоті й в інші дні, що нас ще дужче потішило. Адже якщо вона не просто вдягнула його раз, аби підтримати нас, підприємців, а й носить, то можна припустити, що річ їй справді сподобалася», — розмірковує вголос Олена Штагер.

«Я б сказала, цікавість до вишивки зростає, — підсумовує Вікторія Калініна. — Під час цієї розв’язаної росією безглуздої війни кожен навіть в одязі хоче мати щось таке, що символізує Україну. Ми віримо в перспективи власної справи. Звичайно, про прибуток іще доводиться тільки мріяти — поки не маємо зайвих коштів, які можна було б вкласти в рекламу, просування бренду, щоб відновлений бізнес «вистрелив» одразу. Тому просуваємося вперед маленькими кроками. От зараз готуємо колекцію жіночих футболок із вишивкою — ще навіть не хвалилися ними в соцмережах».