Розслідувачі життєво важливі. Рецензія на книжку Еліота Гіґґінса «Ми — Bellingcat»

29.03.2023
Розслідувачі життєво важливі. Рецензія на книжку Еліота Гіґґінса «Ми — Bellingcat»

Слово Bellingcat буквально увірвалося в наш лексикон.

 

Спочатку як назва ефективної розслідувальної організації, а тоді й як означення революційної зміни у системі масової комунікації.

 

Ба більше — у синкретичному злитті досі окремішніх соціальних інститутів: журналістики, розвідки і судочинства.

 

Хочете одними з перших долучитися до розуміння цих без перебільшення тектонічних зсувів — читайте книжку Еліота Гіґґінса «Ми — Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів та інформаційна війна з Росією» (К.: Наш формат, 2022).

 

Ця книжка — водночас і спогади засновника нової соціально-комунікативної структури, і перше її академічне, сказати б, осмислення.

 

З точки зору журналістики, Bellingcat є виходом із глухого кута, куди воєнного кореспондента заганяє неможливість спостерігати за подіями по обидва боки фронту.

 

Водночас інтернет і соціальні мережі наповнюють інформаційний простір калейдоскопом уривчастих повідомлень, де справжні факти важко відокремити від їхнього емоційного відлуння.

 

Гіґґінс починав саме з такого сепарування: встановлював за допомогою різних розпізнавальних програм локації, дати й персонажів візуальних матеріалів — «моніторив соцмедіа в пошуку фактів, щоб перетворити їх на новини».


Понад десять років тому це був популярний авторський блог, до якого швидко приєдналися однодумці й утворили спеціальну платформу з гаслом «Виявляй, перевіряй, поширюй».

 

Тоді ж з’явилася назва — з казки про мишей, які придумали чіпляти на котів дзвіночки, що попереджали про підступне скрадання. Belling the cats — вішати дзвіночки на котів.

 

Це сталося з початком війни у Сирії, а саму ту війну можна вважати за, певною мірою, цивілізаційну дату: її історія писалася вже не так у газетах, як у соціальних медіа. А останні треба було ретельно перевіряти.

 

Bellingcat — чи не перший фактчекінговий проєкт. Водночас — і з початковою претензією на альтернативну журналістику. «Прочесати інтернет, щоб зрозуміти цю війну», — ставив завдання собі і друзям Гіґґінс.

 

А ще — «кинути виклик тим, хто заперечує дійсність задля власної вигоди».


Саме тоді, 2012 року, Гіґґінс звернув увагу на сплеск активности російського зарубіжного телеканала RT. «Тоді я бачив перші ознаки майбутньої інформаційної війни, хоча ще цього не усвідомлював».

 

Але два і два склалися швидко. Бо водночас у західній жовтій пресі спостерігався такий же сплеск «дикої бездоказової спекуляції», що корелювало з небаченою доти активністю росіян на інформаційних просторах.

 

Авжеж, таблоїди є чи не головним резервуаром, який наповнює пропаганда. Проте Москва пішла далі й створила величезну контрфактуальну спільноту в мережі, гаслом якої, вважає Гіґґінс, мало би бути «Вір, наполягай, ігноруй» — «росіяни намагалися не зібрати по шматочках загальну картину, а посіяти сумніви».

 

Й оскільки реакція Bellingcat на кремлівську пропаганду була природною, бо «мало що так мотивує онлайн-розслідувачів, як відверта брехня», — так само прогнозовано відреагувала й сміттярка: «RT опублікувала статтю, в якій мене назвали «закінченим шахраєм» і «безробітним інтернет-наркоманом».


Утім нормальна частина світу була іншої думки. На Bellingcat, який щодалі успішніше «розшифровував інформацію, яку багато хто бачив, але майже ніхто не розумів», звернули увагу аналітичні відділи розвідки.

 

Наприклад, 2013 року на першій шпальті The New York Times з’явився матеріал про контрабанду зброї в Сирії, де ЦРУ підтвердило, що в основі розслідування лежить вивчення фото й відео аналітиками Bellingcat.

 

Так само успішним стало розслідування застосування Асадом хімічної зброї. А потім — цілковитий тріумф, зібрана з відкритих джерел доказова база збиття рейсу МН17 росіянами.


Коли ми чуємо Bellingcat — уявляємо Хрісто Ґрозєва, і навпаки. У нашій книжці це ім’я уперше з’являється аж на 144-й сторінці, коли йдеться про події 2014-го.

 

Саме тоді Хрісто приєднався до організації й під час її перереєстрації на благодійний фонд став співзасновником. Ось як про це пише «батько» Bellingcat’у: «Ґрозєв — медіаменеджер, який жив у Відні, а в 1990-х працював у Росії... 2014-го почав вести блог про медійну брехню Кремля. Однак він ризикував, пишучи про небезпечних людей як самостійний блогер, тому вирішив приєднатися до журналістської організації... Завдяки своєму знанню мов, репортерському таланту і розумінню кремлівської бюрократії він став опорою наших розслідувань».

 

Починаючи з 2015-го ім’я Ґрозєва стає у нас широковідомим — завдяки очолюваному ним дослідженню «Ховаючись на видноті: війна Путіна в Україні». Верховна рада запрошує його для виступу на своєму пленарному засіданні.


Раніше Гіґґінс писав: «Bellingcat — це те, чого не було ніколи досі: народна розвідка». Спільнота інтернет-експертів працювала на волонтерських засадах і досягала дивовижних результатів. Один приклад.

 

Ісламські терористи здійснили акцію: поширення в американській та європейській мережі сотень фотографій своїх прихильників, що тримали в руках написи-заклики до насильства. Bellingcat виловлював стрьомні світлини й завантажував їх на свій внутрішній чат.

 

Експерти міркували так: «Прихильник ІДІЛ зробив знімок за кілька годин до того, і якщо в цій людній місцині були камери спостереження, поліція могла б перевірити їх і встановити симпатика терористів на своїй території».

 

За невиразними фоновими ознаками визначали місце і час зйомки; нерідко — менш ніж за годину. Повідомляли поліцейським. У кількох випадках терористів-підбурювачів було заарештовано.


Тепер же благодійний фонд (куди зробив пожертву і Google) дозволяє Bellingcat’у не лише ефективно координувати роботу різноманітних експертів, а й створити Лабораторію цифрової криміналістики, яка розробляє власні комп’ютерні програми.

 

Приміром — із системного архівування, яке уможливить «шукати за типом задокументованого озброєння або відсортувати атаки із застосуванням певних снарядів — чи за маркою, чи за виробником, чи за країною походження».

 

Фантастичне за масштабом завдання, оскільки лише «Сирійський конфлікт залишив по собі більше годин відео, ніж тривала сама війна». І це буде не каталог жахів, а інструмент для правосуддя, бо «відео показують не лише жахіття, а й докази».


Або ось інший напрям інструментального дослідження. Ще недавно здавалося, що діпфейки — синтетичні відео­зображення, створені за допомоги штучного інтелекту й використовувані у політичній боротьбі — остаточно знищать осмислений дискурс.

 

Але вже з’являються прототипи програм, які дозволять швидко виявляти фейкові відео. Може, незабаром матимемо на своїх смартфонах застосунки, що зчитуватимуть сумнівне зображення й одразу визначатимуть його оригінальність чи маніпулятивність. Бо — «ніщо так не активізує нашу розслідувальну спільноту, як фальсифікації від високопосадовців».


Еліот Гіґґінс (до речі, віднеавна — член консультаційної ради з технологій Міжнародного кримінального суду) підсумовує сьогоднішній стан Bellingcat’у: «Ми об’єднали зусилля, щоб наша робота відповідала стандартам у трьох царинах: журналістського розслідування, академічного дослідження і судового доказування». А головна думка всієї рецензованої книжки, як на мене, у трьох словах: «Експерти життєво важливі».