Шлюб при свічках: як театри Києва проживають вистави доби масованих обстрілів

23.11.2022
Шлюб при свічках: як театри Києва проживають вистави доби масованих обстрілів

«Шлюбний вексель» Київської опери. (Фото з фейсбук-сторінки Петра Качанова)

Щойно мала розпочатися прем’єрна в цьому сезоні вистава «Шлюбного векселя» Россіні в Київській опері на Подолі, як у всьому районі внаслідок звичного тепер після кількох російських масованих обстрілів нашої енергоструктури аварійного відключення вимкнули світло.

 

Але в театрі виявилися готовими й до такого розвитку подій. Вистава відбулася... при свічках, наче в 1810 році, коли її було вперше показано публіці у Венеції.


«Шлюбний вексель» — найперша опера 18-річного на той час композитора. Її було написано для маленького театрика без хору і з дуже обмеженим складом усього шести солістів (кожен з них одержав свою партію).

 

Але своїми музичними принадами опера відразу ж полонила публіку, ставши першим щаблем до майбутньої світової слави Россіні.

 

Яскраві мелодії з неї сам композитор використав через шість років для свого знаменитого «Севільського цирюльника» — запозичувати в самого себе Россіні, який писав надзвичайно багато й швидко, вважав річчю цілком прийнятною.


«Шлюбний вексель» — це комічна опера на одну дію з тривалістю трохи більше, ніж година. Тут годі шукати філософської глибини характерів чи шекспірівської напруги сюжетних ходів.

 

Але тут є все, за що люблять комічну оперу: динамічна зміна ситуацій, іскрометні жарти і, звісно, прекрасна музика арій та ансамблів.


Лібретист Гаетано Россі помістив дію опери в Англію і зробив її героями своїх сучасників (перше на той час було для італійської опери дуже незвичним і сміливим).

 

Комерсант Тобіас Мілль чекає на свого бізнес-партнера, канадійця Слука, щоб прокрутити з ним вигідну оборудку — одружити з його грошима свою дочку Фанні. Але Фанні вже любить Едварда.

 

Батько категорично проти шлюбу своєї дочки з небагатим хлопцем, але справжнє благородство виявляє Слук. І, як і годиться в комічній опері, все закінчується для закоханих щасливо.


Камерну за форматом оперу поставлено в малій артзалі театру на другому поверсі, що ідеально до неї пасує.

 

Режисерка і художниця-постановниця вистави Лада Шиленко не шукала якихось суперекстравагантних ходів, щоб постійно підтримувати увагу публіки.

 

Виконання опери в українському перекладі (його автори — Анатолій Навроцький та Костянтин Старовицький) вже робило всі жарти зрозумілими, а комізм ситуацій — очевидним.

 


Хоч режисерські знахідки (на кшталт самокатика, на якому з’являється Едвард під час увертюри, чи глобуса, на якому Мілль марно намагається визначити відстань від Канади до Англії і врешті-решт розбиває його) виявилися цілком умотивованими.

 

Так само вмотивованим було перетворити Слука з канадійця (яким він є в лібрето) на американця — його зустрічають, наче державну особу, вимахуючи прапорцями США, що тягне за собою несподівані сучасні конотації.


Сергій Макєєнко з його рухливим соковитим баритоном і характерною масивною статурою є ідеальним виконавцем для партії Тобіаса Мілля.

 

Закохану молоду пару, Фанні та Едварда, чудово проспівали і зіграли (попри екстремальні умови напівтемряви) сопрано Ганна Шевченко та тенор Микита Олійник.

 

Ансамбль камерної вистави вдало доповнили вишукана Вікторія Осадчук (Кларіна), ексцентричний Євген Малофєєв (Слук) та незворушний Олексій Піголенко (Нортон).

 

Виразно звучав оркестр під орудою досвідченої Алли Кульбаби.


Тривала овація, якою слухачі винагородили виконавців, засвідчує правильність стратегії театру на роботу з власною публікою.

 

Київська опера на Подолі дедалі певніше утверджується в статусі найцікавішого оперного театру столиці (Національна опера з її нудними для пересічного відвідувача зали виставами «мовами оригіналів», що абсолютно не дають уявлення про драматургічний потенціал опери і не зачіпають душ більшості слухачів, від змагання за такий статус фактично усунулася).


Сьогодні Київській опері на Подолі надзвичайно складно (як і всій українській культурі). Проблему відключень електрики тут сподіваються вирішити за допомогою придбаного генератора (великої зали театру свічками і ліхтариками вже не освітити).

 

А ось із проблемою від’їзду за кордон ряду провідних солісток (унаслідок чого виникла велика проблема насамперед із меццо-сопрано) — значно складніше.

 

Але директор театру Петро Качанов і тут не опускає рук, обіцяючи невдовзі ввести у вистави нових, іще не відомих широкій публіці солісток та солістів.


Отже, мистецьке життя в воєнному Києві триває. На тлі відключень і сирен працює не лише Київська опера. Буквально тижнем раніше авторові цих вражень довелося бути глядачем щемливої вистави «Альбатроси», що зібрала гроно блискучих акторів старшого віку в Театрі драми і комедії на Лівому березі.

 

Щоправда, там грали не при свічках, а при ліхтариках. Але мала зала теж була повнісінька, а в кінці теж довго не вщухали оплески. І це ще раз наводить на думку: Україна — таки незламна і непереможна.

Максим СТРІХА,
професор, театрал