Тарас Шевченко і громада Боярки: кохання та страждання нашого Генія

02.11.2022
Тарас Шевченко і громада Боярки: кохання та страждання нашого Генія

Пам’ятник Тарасові Шевченку в Яготині авторства Івана Макаровича Гончара. (Фото з сайту uk.wikipedia.org.)

Висушила сили чужина проклята!
Дмитро Павличко

Труна на ніжних дівочих плечах

Тарас Шевченко... Чи є ще у світі більш популярна особистість з числа художників, поетів, композиторів, полководців від нашого Тараса? Навряд!


Помер Тарас. І у похмуру початку березня петербузьку сльотну погоду домовину з тілом поета від самісінької Академії художеств, де жив останні роки Тарас Григорович і там, у місцевій церкві був відспіваний, і аж до Смоленського кладовища (сім кілометрів шляху) студенти різних національностей несли на своїх плечах.

 

А вже у Каневі труну з тілом поета від пристані і аж на Чернечу гору українські дівчата, за тодішнім звичаєм роззувшись (так хоронили неодружених парубків,а Тарас вважався саме таким), пронесли на своїх ніжних дівочих плечах.


Маріетта Шагінян у документальній повісті «Тарас Шевченко» (це була її докторська дисертація) пише: «Когда Тарас Шевченко умер, все парки и сады Украины, где бывал поэт, вдруг покрылись дивными памятниками ему. Их воздвигал народ. Лучшее дерево ...народ объявлял шевченковским и расказывал вам, что под ним поэт сидел и писал. У Пушкина был любимый тополь в Крыму. А у Шевченко — десятки и сотни таких любимцев».


Але як же сталося, що ще молодий чоловік у 47 років помирає від численних захворювань? Це саме той вік, який древні греки і римляни вважали найбільш зрілим у фізичному та інтелектуальному відношенні і, як пише Стендаль, ліпили своїх богів (Зевс — Юпітер, Плутон, Буревій та ін.) саме з чоловіків такого віку. Виняток — лише улюбленець богинь Аполлон із золотими кучерями.


Перебуваючи у Римі, ми з Анатолієм Паламаренком відвідали галерею Боргезе. Там бачили роботу Берніні «Аполлон і Дафна». Вродливий, до нестями закоханий Аполлон ловить у свої обійми німфу Дафну, яка його не сприймає і просить богів захистити її. Боги почули. Скульптор зобразив момент, коли дівчина, щоб не дістатись Аполлону, перевтілюється в дерево.

Шукайте жінку

Поза всяким сумнівом, у молоді, вільні від московського рабства роки Тарас Шевченко був красень як Аполлон. Спробуємо знайти відповідь на питання, чому на початку свого життєвого шляху Тарас був одним, а в кінці дещо іншим,і що зробила з ним ота «чужина проклята». Відповідь на це спробуємо знайти у його стосунках з жінками.


У трактаті «Про любов» Стендаль пише, що найбільш об’єктивною оцінкою достоїнств мужчини є оцінка жіноцтва. Подивимось, як поціновували Тараса жінки в період 1843-47 рр. і після того, як його перемолола «чужина проклята», тобто дика ординська Моксель-Московія.


Найпершою дитячою любов’ю Тараса була Оксана Коваленко. Дітьми вони «вкупочці росли», батьки хотіли їх одружить, коли підростуть. Старша від Тараса «Ему, плачущему мальчику,она «утирала сльози»,Она учила его языку любви, учила его родной песне» (М.Шагинян). Не судилося.


Помандрувала ота Оксаночка в поход. За москалями та й пропала... з байстрям вернулась. Острижена.


«Первая любовь Тараса Шевченко, муза его детских лет, Беатриче его поэзии — была загублена и брошена москалями (псами — москалями. — Авт.), была покрыткой».


Другою любов’ю Тараса була польська швачка Гусиковська, з якою він зустрівся у Вільно, і яка навчила «дворового казачка крепосного барина Энгельгарда польскому языку, она первая дала ему остро пережить разницу между свободным и крепосным, разницу судеб вольной и раба».


Але доля посміхнулась Тарасу і у 1843-47 рр. Він — в «Україні милій». Молодий, красномовний, Тарас зачаровує співбесідників словом і ...піснею.

 

Дослідники життя поета пишуть, що він мав чарівного тембру баритон. Мені пощастило неодноразово чути народного артиста Михайла Гришка у операх і сольних концертах. Подумки сам собі говорив: «Так співав Тарас».

 

Уродженець Маріуполя (нині дощенту зруйнованого псами-москалями, слугами самого Сатани,у яких нічогісінько людського ніколи не було, немає і не буде ніколи !) Михайло Гришко користувався глибокою пошаною у колег і глядача.

 

Я чув, як про нього, як про великого Майстра, говорив його колега по цеху народний артист Микола Ворвулєв, а народний артист професор Київської консерваторії Анатолій Паламаренко говорив мені, що Гришко — то наш український Енріко Карузо.


І от саме в ці роки, пише Маріетта Шагінян, «Шевченко пережил настоящую свою,единственную большую любовь».

 

Це була Ганна Закревська, дружина поміщика Платона Закревського, молодша від свого чоловіка на дев’ятнадцять років. Саме тоді, у 1843 р., Тарас написав портрети подружжя Закревських.

 

І знову М.Шагінян: «Муж Ганны сделан совсем неважно... Но перед пртретом Ганны вы останавливаетесь и невольноти стоите долго..и глаза ее долго, неотступно преследуют вас...(Ой очі, очі, темні дівочі, де ж ви навчились зводить людей? Нар. пісня). И глаза эти имеют особенность: они кажутся черными, но, если приглядеться, вы видете, как старательно Шевченко удержал в них настоящий их цвет, сияющую вокруг большого зрачка глубокую синеву. Следовательно, глаза Ганны Ивановны были синими, — очень важное обстоятельство, ...потому что любимыми глазами его поэм были «очи карие».


У той же час у Яготині проживав Микола Григорович Репнін-Волконський, колишній віце-король Саксонії, землі якого простягались від Полтавщини до самісінького Києва. Його дочка Варвара при приїзді Тараса в Яготин «тот час же страстно его полюбила». Були і інші жінки в цей період перебування поета в Україні. Його любили, ним захоплювалися.


І ось солдатчина.. Дикі умови. Але і тут на вечори, куди інколи офіцери запрошували солдата-академіка Тараса, він приходив у супроводі молодої вродливої казашки Каті.


Але минуло якихось десять літ. Поет повертається із заслання. Він хоче створити сім’ю, мати вірну дружину, бо інстинкт створення сім’і у нього, за висловом Майї Бесараб, (до речі, вона була народжена на Черкащині — отже землячка Тараса), був сильний, як будівельний інстинкт у бобра.

 

Рисує будинок над Дніпром, але терпить від жінок одне фіаско за іншим. Спочатку у Нижньому Новгороді йому відмовляє посередня артистка Катя Піунова.

 

А у Москві «навестил давно невиданного друга моего княжну Варвару Николаевну Репнину» — записує поет у своєму щоденнику. Але, як пишуть академіки Є. П. Кирилюк, Є. С. Шабліовський і В. Є. Шубравський у академічному виданні 1964 р. «Т. Г. Шевченко. Біографія», «багато років не бачився поет з княжною; тепер, у Москві, зустріч їх була якась відчужена. Зникла колишня щирість і безпосередність». А в Петербурзі йому відмовляє Ликера Полусмакова.


Яка причина такої різкої зміни у ставленні жінок до Тараса Шевченка? Бо він уже не той. Змучений, хворий, лисий, він виглядає набагато старшим за свої роки. Бо «висушила сили чужина проклята».

Символ нації

І, отже, споконвічне біблійне запитання: «Хто винен і що робити?».


Перше «Хто винен?» Тарас Шевченко народжений кріпаком. Хоча знав, що батько був нашадком козаків, мати, Катерина Бойко, була дочкою опришка з Бойківщини.

 

Коли Тарасу було дев’ять років, померла мати, коли йому виповнилось одинадцять — помер батько. Круглий сирота та ще й власність пана-кріпосника. Далі принизливе становище «козачка» та наука у невігласа Ширяєва.

 

«У зв’язку з тим, що Т. Шевченко жив у дуже несприятливих умовах, днями й ночами працював, — пишуть у книзі «В боротьбі за життя генія», виданій  1964 р., київські лікарі М. Коломійченко і В. Горленко,— він часто хворів. Так було зокрема навесні 1837 року. І. Сошенко, побачивши, що юнак весь пашить, відразу поклав його в ліжко».

 

Далі Тараса поклали у лікарню св. Марії Магдалини на Василівському острові в Петерберзі, керівником якої був дід В. І. Леніна Олександр Бланк.


«...Хвороба Шевченка, — пишуть згадані лікарі, — почалася гостро. Його морозило. Поблідло обличчя, кидало в жар... Вісім діб юнак був непритомним — витав між життям і смертю... За якийсь тиждень після двотижневої гарячки став на ноги і ходив, тримаючись за ліжко».


Доктор Бланк. Дослідник життя В. Леніна Дмитрій Волкогонов у книзі «Ленин» пише: «Прадед Ленина по материнской линии Мойше Ицкович Бланк родился и проживал в городе Константинове, а затем Житомире. Его сыновья Абель и Сруль (Израиль) приняли християнство и в сооветствии с этим изменили имена на Дмитрия и Александра. В 1820году оба сына были приняты в медико-хирургическую академію, которую окончили в 1824 году».


У 60-х роках я жив у Донецьку, і лідер донецьких шістдесятників (сумна їх доля — всі вони згодом, як і Стус, були репресовані), доцент медінституту Іван Степанович Сук говорив мені, що донецький письменник, колишній працівник КДБ Євген Волошко бачив у кремлівській бібліотеці В.Леніна «Кобзар» Т. Г. Шевченка видавництва 1840 р.

 

Можливо, сам Тарас, коли вже здоровів, подарував Олександру Бланку той «Кобзар», а від нього вже перейшов до внука Володимира Ульянова, а можливо, сам Бланк придбав популярну тоді в Петербурзі незвичайну книжечку.


«Під час навчання в Академії художеств Т. Шевченкові нелегко жилось, — пишуть названі лікарі. — Поряд із матеріальними труднощами він знову серйозно захворів. Цього разу на тиф. Недуга тривала довго. Її перебіг був тяжкий... У цей самий час він написав олійними фарбами свій портрет».


У жовтні 1842 року Тарас Григорович виїхав із Петербурга на пароплаві, що прямував до Стокгольма, але в дорозі тяжко захворів. «Як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана!» — написав тоді Тарас, побоюючись за своє життя.


Звільнившись від кріпацтва, Тарас приїздить в Україну, але «наприкінці грудня 1845 року тяжко хворів і лікувався в Козачківського». Саме там, у Переяславі 25 грудня 1845 року було написано «Заповіт. Як умру, то поховайте...»


1847-57 роки. Каземат у тюрмі, солдатчина. «Ще сильніше відбились на здоров’ї Т. Шевченка нестерпно тяжкі, штучно створені умови життя в солдатчині. «Спіткала мене цинга лютая і я тепер мов Іов на гноїщі... Так мені тепер тяжко, так тяжко...» — писав Тарас.

 

«Дві тяжкі хвороби, — пишуть згадані лікарі, — ревматизм і скорбут підточили його серце... «Казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье... Меня посылают на Сыр-Дарью... Для моего здоровья этот поход самый убийственный», — писав він у листі до В. А. Жуковського.


Дуже тяжко давалася Тарасу солдатська муштра. «Фізично він був кволий і стояв під рушницею, зігнувшись у три погибелі»,— писав у спогадах офіцер Є. М. Косарєв. У 1855 році Тарас захворів на виснажливу малярію.


У 1857 році закінчилась його солдатська Голгофа. Але і після отримання волі Тарас Григорович продовжував тяжко хворіти і встиг прожити після звільнення всього чотири роки...


На похоронах поета М. Некрасов з глибоким сумом говорив:


Все он изведал: тюрму петербургскую,
Справки, доносы, жандармов любезности,
Все — и раздольную степь оренбургскую,
И ее крепость... В нужде, в неизвестности
Там, оскорбляемый каждым невеждою,
 Жил он солдатом — с солдатами жалкими.
Мог умереть он, конечно , под палками,
Может, и жил — то он этой надеждою.


Р. S. Переживаємо тяжкі часи. Але коли Англія у війні проти гітлерівської Німччини переживала не менш тривожні часи , ніж Україна у час, коли на нас напала така ж фашистська, як і гітлерівська Німеччина, путінська росія, на пропозицію скоротити витрати на культуру на час війни великий англієць прем’єр Уїстон Черчилль здивовано відповів:


— А за що ж ми тоді воюємо, як не за культуру?


Шевченко — це культура. Шевченко — це символ нації, її гордість і невмируще достоїнство. Шевченка шанують. Шанують у добрі і у «врем’я люте».


Шанує його й Боярка, не­зважаючи на «врем’я люте». Ось свідчення: «Рішення Виконавчого комітету Боярської міської Ради Київської області (міський голова Олександр Зарубін) від 11 серпня 2022 року № 5/69 «Про надання дозволу на встановлення скульптури Т.Г. Шевченка на центральній алеї... (парк імені ­Т. Г. Шевченка)».

 

Тобто достойному пам’ятнику достойному сину України в Боярці (де, за свідченням місцевих істориків, Тарас побував) — бути! 


Реквізити платежів, кошти від яких підуть на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Боярці (використовуючи ці реквізити, можна приймати платежі в гривні).


Найменування отримувача: ГО Народна опора.
Код отримувача: 37756465.
Рахунок отримувача: UA 813052990000026006040122495
Найменування банку: АТ КБ «Приватбанк».
Призначення: Пам’ятник
Т. Г. Шевченку.

 

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО