Прес-ватниця: що не так з книжкою Юлії Мендель «Кожен із нас президент»

26.10.2022
Прес-ватниця: що не так з книжкою Юлії Мендель «Кожен із нас президент»

Про що ж книжка на майже триста сторінок?

Здавалося б, потенційний бестселер — спогади прессекретарки глави дер­жави: Юлія Мендель «Кожен із нас президент» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2021).

 

Та авторка сама швидко обламує читача: «На жаль, мені не можна говорити про подробиці».

 

Не певен, що її посада має допуск до державних таємниць, тож говорити чи ні про кулуарні справи — вибір власного сумління мемуариста.

 

Ви­бір між конформізмом і — «не можу мовчати». Авторка обирає мовчанку.

 

Про що ж тоді книжка на майже триста сторінок?

А от про що: «Подавати правду, яка витвережує». Коротко, сильно і страшно. Страшно, бо все це написала хоч і колишня речниця, але нині приватна особа, вільна від посадових обов’язків, — написала точнісінько так, ніби досі перебуває на піар-посаді, функціоналом якої є окозамилювання. Тобто Юлія Мендель щира: вона й по досі — прессекретарка ватяної коаліції «какаяразніца».


Початок книжки вибудувано мало не на регістрі «Слова про Ігорів похід»: новорічне привітання Зеленського під новий 2019 рік, коли він озвучив свій намір балотуватися у президенти, Мендель означує як екзистенційне: «Після цієї заяви захотілося жити… Зеленський сам собою давав більше надії, ніж будь-яка революція до цього». Круто. Для когось, крім неї, це також було так.

 

І тут ми вкотре знову впираємося в інтерпретацію відсотків голосування за Зе. Не секрет, що під час останніх президентських виборів використано ті самі інтернет-технології, що і в проєкті «Брекзіт» та в обранні Трампа — активація ресентименту, ображених на всіх, крім себе.

 

Це викликало до виборчих скриньок тих, хто ніколи раніше не голосував, і водночас відтрутило тих, хто не схотів обирати між поганим і ще гіршим.

 

Нещодавно наштовхнувся на цікаву ремарку колишнього головного військового прокурора Анатолія Матіоса: «12 мільйонів українців заради сенсу і смислу власного життя взагалі два роки тому нікого собі не обирали» (Бумеранги долі. — К.: Наш формат, 2022).

 

Дванадцять мільйонів — це понад третина тодішніх виборців; вони теж відповідальні за те, що сталося нині з Україною.


Штучно інспіровані виборці проголосували за телевізійний серіал. Мендель описує входження Зеленського в політику так: «Довіряючи натовпам виборців… він завжди слухав усіх, ніколи не слухався поради лише однієї людини і дозволяв людям приймати рішення» — це чи не класичне означення популізму.

 

Але наша авторка не користується класикою. Точніше, не знає її. А відтак виникають подиву гідні конструкти, мовляв, Зеленський «прийшов з новою ідеологією — об’єднання… Він репрезентував українську ідентичність такою, якою вона була». Тобто хронічно хворою на шизофренію: об’єднати совєтськість та українськість — неможливо. Це не мій хвацький висновок — це історія: УПА, Майдан, сьогодення.


Мендель не занурюється у політологію, якої не знає, а нагромаджує дивовижні, а проте показові «теорії»: «Зеленський прагнув розбудувати державу за моделлю бізнесу». Але ж держава — противага бізнесу, це політологічна й навіть філософська аксіома.

 

Реакція американського уряду на сумнівні твіти Ілона Маска є тому підтвердженням. У цьому ж ряді — безглузде президентське «бажання закінчити війну… Без діалогу закінчення війни не буде» (до 24 лютого, звісно).

 

«Закінчити війну» має тільки дві форми: перемога чи капітуляція. Чи, як написав уже згадуваний А. Матіос, «Мир — то або перемога, або «руки догори».

 

Але наша авторка вперто просувається неіснуючими теренами: «Повернути людей, території і мир на нашу землю». Що неможливо і в онтологічному сенсі: і люди, і території — вже інші. То що ж саме «повертати»?


Апологія невігластва держслужбовиці: «Глава держави обирає прем’єра, а вже той — міністрів. Президент же складає і списки своєї партії, домовляється з депутатами від інших сил».

 

Ясно, що пані Мендель не з тих, хто читає зайве, — але мала би почитати бодай Конституцію: прем’єра обирає Верховна Рада, а президент є департизованою особою.

 

Далі — більше: «Саме Президент повинен дбати про підвищення добробуту громадян, поліпшення освіти й медицини, порятунок бідних, зниження тарифів, будівництво доріг, забезпечення водою, світлом і газом у містах, бути відповідальним за безпеку, посадити всіх злодіїв, зупинити корупцію і ще багато іншого».

 

Жодної з цих «президентських» функцій не прописано в Конституції. За Основним законом, другою посадовою особою в державі є голова ВР, далі — прем’єр-міністр. Але президентська речниця — нічтоже сумняшеся — проголошує, що Єрмак є «друга особа держави». Звісно, про неконституційний розпуск парламенту по інавгурації Зе чи про усі подальші позаконституційні рішення РНБО — нічого.


Але ось що цікаво: стаючи усім своїм ефектним декольте на захист патрона, пані Мендель раптом пише: «Я вважаю, що навіть якщо 10% з тих нових людей, які прийшли в політику завдяки Володимиру Зеленському, виявляться чесними, непідкупними і присвятять себе служінню державі» — тобто йдеться про отой, як вона раніше значила, «натовп».

 

А він, за її кулуарними спостереженнями, такий: «Хтось не дістав можливости взяти участь у розподілі посад і не поставив свою людину на потоки». Ну, звісно, «служать країні так, як уміють». Саме оце і є «правдою, яка витвережує».


Проте корупція у новій владі не бентежить нашу авторку, а надихає: «Можливо, аморальність влади становить саму її суть. Але кожен, кому випало бути наділеним владою, мусив би навіть цю аморальність повернути на захист і користь для своєї нації й держави».

 

Залишимо знущатися з цього «відкриття» професійним політологам та філософам. Або гумористам на кшталт відомого соціолога Євгена Головахи: «Надто широкі погляди не уміщаються у рамках істини» (Гноми та велетні. — К.: Факт, 2007).


А от на мовному питанні a la Мендель варто зупинитися. Вона розповідає зворушливу мелодраматичну історію боротьби херсонської дівчинки проти власного суржику за допомоги рідної тітки, вчительки української мови, та про численні перемоги на шкільних олімпіадах.

 

Проте у дванадцятирічному віці «я розумію, що завести друзів зможу, тільки ви­вчивши російську». Так, пубертатні комунікації — це важливо. Але водночас це точка зламу і подальшої колаборації. Усвідомлення себе меншовартісною частиною соціуму. Мова та ідентифікація стали розмінною монетою.


Відтоді — суто політкон’юнктурна думка про те, що ми нібито досі з’ясовуємо, «яка мова в нашій багатомовній країні є «правильною». По-перше, Україна не більш «багатомовна» за, скажімо, Францію.

 

По-друге, «правильною» мовою є та, що зафіксована у Конституції. Але з нею, як ми вже переконалися, пані Мендель не знайома. Колись тітка-вчителька запитувала в неї: чому у Франції люди говорять французькою, в Англії — англійською, а в Україні — російською?

 

Тоді Юля відповіді не знала, а коли виросла, то доточила тітчин коан: «У Бразилії — португальською, в Аргентині — іспанською, а в Молдові — румунською. Ці знання я здобула сама». Краще б не сама, а спитала в тітки. Бо в Америці говорять мовою окупантів, котрі знищили корінне населення, а Молдова — історично анексована від Румунії територія.


Мовна меншовартість пані Мендель вигулькує навіть в орфографії — вона палко протестує проти «узаконення штучних форм з минулого». Тобто у своїй книжці вперто пише за накинутою росіянами формою, на­приклад, «рейх» замість загальноприйнятого у світі «райх».

 

Ба навіть тут не обходиться без світоглядної шизофренії: закидаючи «папєрєдніку», що той «насаджував ненависть двох мовних груп законодавчо», раптом доходить взаємовиключного висновку: «Російська мова стала однією з причин, через які імперія риє могили і будує на них замки з піску».


Ну і в літературознавстві, як годиться помічникам корифеїв усіх наук, наша авторка лишила своє слово: «Абсурдно боротися за особу Миколи Гоголя як українського письменника, засуджуючи мову, якою створено його шедеври».

 

По-перше, набридло відсилати до нелюбих їй офіційних джерел: у шкільній програмі Гоголь не значиться серед українських письменників. По-друге, мову його творів сучасники засуджували як варваризацію — читайте «несамовитого» Бєлінського. По-третє, це справді шедеври — як і твори інших відомих колаборантів: Гамсуна, д’Анунціо, Гессе, Булгакова, Тичини, Довженка etc.


Ясна річ, прессекретарка Зеленського мусила поливати брудом Порошенка, який «із 2014-го активно вибудовував антиросійські настрої в країні». Не будучи фанатом Петра Олексійовича, запитаю: а якби він цього не робив — ми утрималися би у перші три дні після 24-го лютого?

 

Може, «програшні спроби побудувати українську ідентичність на відкиданні всього російського» — не програшні і не спроби, а єдино можливий ідейний спосіб протиставитися сусідові-бандиту?


Книжка Юлії Мендель вийшла на восьмому році війни, за пів року до повномасштабного вторгнення. Для неї (схоже, і для її керівника також) усе ще тривав «рускій мір»: «Спільна історія… Ми не знайшли героїв єдности… У нашої багатостраждальної нації немає генетичного коду щастя». Чим це не наратив «культурології» Путіна–Мєдвєдєва?


«Кожен із нас президент» пані Мендель просувається зараз на західний видавничий ринок як противага вже успішному там багатомовному перекладу книжки Сергія Руденка «Зеленський без гриму» (див. статтю у попередньому випуску «УМ»).

Деякі сайти повідомляють, що офіс президента занепокоєний просуванням у світі цього «нетолерантного» до очільника держави видання, мовляв, шкодить іміджеві за кордоном.

 

Що тут сказати — з одного боку, ЦРУ та МІ6 не обдуриш стосовно справжнього стану справ; з іншого — чи варто подавати західному читачеві президента країни таким собі політолігофреном, як його презентувала пані Мендель?

 

От судіть самі, як тамтешні читачі сприймуть таке одкровення: «Володимир Зеленський відкрив істину: олігархи — це хвороба не лише України, вони є в усьому світі»?


«Неконтрольована дурепа — загалом усе як завжди», — зневажливо коментує Ю. Мендель відгуки журналістів на свою роботу.

 

А варто було би замислитися, чому склалася така корпоративна думка, адже прессекретар — головна ланка комунікації влади з медіями. С. Руденко, до речі, пише, що вона заблокувала його телефон — як представника опозиційного телеканала.

 

Здається, пані Мендель вельми помилково поставила себе на один щабель із журналістами (на підставі короткочасного новинного репортерства на українському ТБ та декількох фрілансових статей у західних виданнях).

 

Схоже, вона взагалі не розуміє суті журналістики. В її книжці є епізод, коли під час бесіди президента з якимось іноземним колегою телеоператор зачепив вазу й та впала-розбилася на друзки.

 

Пан Зеленський, як чемний господар «квартири», кинувся збирати черепки. Мендель коментує: «Оператор старанно знімає, як Президент нагинається, збирає і піднімає скалки. А міг би й сам позбирати». Оце — головне: репортер робив свою роботу, а прессекретарка цього не розуміла.


Не те щоб у книжці «Кожен із нас президент» немає жодних подробиць. Наприклад, зворушливо описано, як у переповненому журналістами президентському гелікоптері дівчинка з протоколу оберігає квіти, що їх верховний пан збирається покласти до пам’ятника, та про перевдягненого у камуфляж офіціанта на борту. Ну, є читач і на таке.

 

Як прокоментував би суть книжки пані Мендель іроніст Артем Полежака, — «а ми культурно посідєлі / хтось даже пушкіна читав / як крикне няня гдє же кружка / ну ето в прінципє і всьо» (Стіхи о жизні. — К.: Люта справа, 2016).