Якою має бути література у школах? 15 тез Богдана Тихолоза

07.09.2022
Якою має бути література у школах? 15 тез Богдана Тихолоза

Чи варто об’єднати курс національної та світової літератури в один, як це практикують в інших країнах? (Фото з сайту galinfo.com.ua.)

На початку літа Міністерство освіти оголосило про намір змінити шкільні програми з історії та літератури на тлі війни з росією.

 

З курсу «Зарубіжна література» обіцяли вилучити твори російських та білоруських письменників. Справді, цьогоріч у школах не вивчатимуть тексти Толстого, Достоєвського, Пушкіна, Крилова, Чехова, Лермонтова, Тургенєва, Буніна, Некрасова, Блока, Грибоєдова та інших радянських і російських авторів, які супроводжували українських школярів від 5 до 11 класу.


Утім на початку серпня стало відомо, що твори кількох письменників, «чия творчість та біографія тісно пов’язані з Україною», таки залишать. Зокрема, «Собаче серце» українофоба Михайла Булгакова та «Дванадцять стільців» радянських авторів Іллі Ільфа та Євгена Петрова, уродженців Одеси (ці тексти залишили у списку літератури на вибір).


Це породило здорову і давно назрілу дискусію: а якою має бути програма літератури в українських школах? Чи варто об’єднати курс національної та світової літератури в один, як це практикують в інших країнах?

 

Чи є місце російській спадщині в шкільних програмах сьогодні? Якими мають бути підходи до викладання, щоб діти полюбили читати, що, власне, і є головним завданням цього предмету у школі?


Продовжуємо серію матеріалів про деколонізацію шкільної програми колонкою Богдана Тихолоза, філолога, літературознавця, директора Дому Франка у Львові.

1. Література в школі — один із небагатьох предметів (уроків), на яких є змога поговорити про найважливіше. Про що? Про життя. Про людей. Про цінності. Про себе самих, свої мрії, страхи, надії і прагнення. Не тільки про науку і бали. Бо це не найголовніше. Тому література в школі конче необхідна. Без неї ніяк. Крапка. Інакше людиною школяра не виховаєш. Хіба гвинтиком якогось механізму.


2. Література як шкільний предмет — крім усього, ще й інструмент формування ідентичності. Не тільки національної, а й соціальної, ґендерної, культурної, локальної... І нема на те ради, як казав Людкевич (про прихід радянських «визволителів» до Галичини).


3. Шкільний канон світового і національного письменства (і канон авторів, і канон текстів) — не тільки матриця літературних та, ширше, загальнокультурних знань (що потім трансформуються у фонові), а й фундамент уявлення про те, хто ми є як культурна спільнота, звідки взялися, чого варті і куди прямуємо. Простіше: якщо ми не вчитимемо літератури в школі, то не знатимемо відповідей на всі ці запитання. Варварами будемо, коротше. А це трохи не комільфо. Ми ж не москалі! :)


4. «Світова література» — радше абстрактне поняття, ніж реальність. Це така собі уявна «збірна світу» з літератури, у якій «в основному складі» — загальновизнані мегазірки від Гомера й Вергілія до Шекспіра і Пруста, а «на лаві запасних» — міріади інших представників національних літературних канонів, які ніби чекають своєї черги — вийти на поле, якщо раптом колись випаде такий шанс.

 

Та насправді склад команди залежить від тренера і від його планів на гру (читай: від критиків, літературознавців, освітніх менеджерів і наукових парадигм). Тому сприймати «світову літературу» як щось раз і назавжди визначене й конкретне — наївно. Це радше ринкова площа і поле конкурентної боротьби, ніж іконостас чи пантеон класиків.


5. Світова література в школі — це передусім загальнокультурний контекст національного письменства, а не якась відрубна самоцінна дисципліна. Тому думки про інтеграцію української й зарубіжної літератури – не безпідставні і не безсенсовні.

 

Справа лише в тому, як це робити. Якщо з розумом, смаком і тактом, може бути феєрично цікаво й прекрасно. Якщо невміло й незграбно — вийде пшик. Увага: не йдеться про розчинення української літератури (цілком конкретної) в океані ефемерної світової!

 

Бо:


6. Українська література (й культура загалом) — органічна частина світової (без лапок). І світова в усій її цілісності і багатоманітті без української немислима.


7. Програма з літератури — не те саме, що література. Програма завжди вибіркова і тенденційна, оскільки слугує певній меті — навчальній, виховній, ідеологічній. Це її нормальна функція.


8. Програма зі світової літератури для української школи — не те саме, що для будь-якої іншої (польської, німецької, американської, японської чи якоїсь іще). Бо українська школа обслуговує інтереси і творить майбутнє українського суспільства — в його конкретній історичній ситуації.

 

А відтак:


9. Програма зі світової літератури для української школи аж ніяк не зобов’язана охоплювати всесвітнє письменство в усій повноті його національних традицій. Українська програма — це український погляд на світ. І цілком природно, що зараз є закономірне прагнення очистити навчальні програми загалом і український освітній та культурний простір від будь-яких проявів «русского міра».

 

Це природна реакція національного імунітету на чужорідні агресивні хвороботворні і навіть убивчі збудники. Відторгнення «толстоєвських» має націозахисний характер і є не проявом «культурного вандалізму», а конечною умовою самозбереження, виживання і Перемоги. Чому?

 

Бо:


10. Упродовж багатьох десятиліть радянської окупації (а СРСР був реінкарнацією Російської імперії, як і сучасна РФ) російська література позиціонувалася як серцевинна (читай найцінніша) частина світового літературного канону. Пушкін, Толстой, Достоєвський, Чехов та іже з ними у цій системі координат і були «общєміровой классікой», створеною переважно родовитими аристократами та харизматичними бородатими «різночинцями».


Натомість українській літературі (як і будь-яким іншим національним традиціям) відводилася вельми скромна роль «молодшої сестри», «сестри-жалібниці», «сестри-служебниці». Заки всілякі «толстоєвські» вирішували «прокляті питання» світового масштабу, їхні молодші «малоросійські братушки» (звісно, під благотворним впливом і пильним наглядом старших!) мусили жалібно плакатися над злою долею нещасного селянина і бідолашної покритки, але не лаяти винного в їхніх лихах «москаля» (це табу!), а терпляче чекати, поки зійде на північному сході червона зірка, а мудрий Лєнін покаже своєю непропорційно довгою рукою, в якому напрямку рухатися — услід за «старшим братом», ясна річ. «Мрак і жуть», коротше. До речі, як і вся російська література. Звідси й стереотипи, живучі і досі.


11. Тому сучасна шкільна візія світової літератури мусить передусім радикально звільнитися від совкових шаблонів та «москвоцентричних» ілюзій. Мистецтво слова настільки багате й розмаїте, що нікому нічого страшного не станеться, якщо українські школярі й учні вслід за гаслом Хвильового «Геть від Москви!» поглянуть на традиції і сучасність без чужої, викривленої оптики, власними й свіжими очима. І без «толстоєвських» буде чим поживитися. Аж донесхочу.


12. Література — вдала синекдоха культури загалом, пере­хрестя філософії, релігії, історії, музики, театру, кінематографа, зображальних мистецтв. Тому це дуже вдала «територія контакту», інтерференції, діалогу й синтезу різних форм само- і світоосягання. Цей факт необхідно враховувати при вивченні літератури, не «замикаючи» її лише на тексті (з пріоритетною увагою до нього — це навіть не обговорюється!), а демонструючи усю поліфонічну сув’язь означених «голосів культури», що «звучать» у літературній «симфонії». Особливо сьогодні — в епоху глобальної мультимедійності.

 

Бо:


13. Неможливо поколінню, яке виросло зі словами «гугл» і «ютуб» на вустах, поняття «інтернет» засвоїло разом із молоком матері, а ґаджетами навчилося користуватися скорше, ніж горщиком, — пояснювати, що таке література, лише на пальцях, на зеленій дошці та на запилюжених портретах підстаркуватих дядь і (рідше) цьоць. Література повинна «лупити» по їхніх (школярських) відчуттях з усіх можливих «цівок»: акустичних, візуальних, навіть пластичних, моторних і ольфакторних.

 

Хай дивляться, слухають, танцюють, ходять, скачуть, регочуть, плачуть, ставлять вистави, тільки не сидять камінцем, жалібно скоцюрблені у куточку. Я не тільки й не стільки про технічні засоби, скільки про справжню інтерактивність і мультимедійність: коли література сприймається як медіа серед медій — ефективний засіб комунікації серед багатьох інших, споріднених і конкурентних (музика, театр, кіно, телебачення).


14. Життя різне. Люди різні. Література різна. Тому й у шкільній програмі з літератури має бути різне: старе й нове, веселе й сумне, трагічне й комічне, екзистенційне й суспільно-політичне, фантастичне й автобіографічне.

 

«Всі жанри добрі, крім нудного», — мав рацію Вольтер. А Спіноза, про мене, не мав рації зі своїм славетним: «Не сміятися, не плакати, не проклинати, а розуміти». Принаймні щодо літератури (він про інше писав, хай вибачить). Бо, щоб її розуміти, треба і сміятися, і плакати, і часом навіть проклинати. Але головне — любити.

 

Бо справжня література з любові народжується, любов’ю дихає і заради любові існує. І викладати її треба — з любов’ю. Інакше навіщо? Якщо ж наші учні на уроках літератури будуть сміятися, плакати чи навіть (страшно сказати!) проклинати — вони неодмінно полюблять цю літературу. Рідну і світову. Рідну як світову — і світову як рідну. Зрештою, і життя теж. Головне — щоб не були байдужими.

 

Бо:


15. Література — це не тільки мистецтво слова, яке здатне навчати і навчити читати, писати, говорити, думати (а це ой як необхідно — в усі часи!). Література — це мистецтво небайдужості. Воно вчить нас усіх — просто і без зайвого пафосу, що написане лишається, якщо воно справжнє і чесне, що люди — складні і вільні істоти, а життя — цікаве, прекрасне і сповнене несподіванок. І головний рецепт успіху: щоб викладали літературу в школі (і світову, й українську) люди небайдужі. Тоді все з нею (і з ними!) буде гаразд. І жодні програми не зашкодять.

 

Богдан ТИХОЛОЗ,
кандидат філологічних наук, літературознавець,
директор Дому Франка у Львові
(сайт «Локальна історія»)