Комікс-реквієм: несподівана відвертість

Коли мандруєш європейськими містами, твій шлях повсякчас перепиняють книгарні. І причаровують вони не так навіть репертуаром чи мерчендайзингом, як тим, що відкриваються рано-вранці, разом із сусідніми кав’ярнями: можеш забігти по книжку дорогою на роботу (до речі, так само незвично для нас рано відчиняються й бібліотеки). І ще: чи не кожна третя книгарня торгує винятково коміксами. А серед універсальних книгарень не побачив жодної, де не було б осяжного відділу графічних історій.

Комікси на Заході — це зовсім не товар для дітей-підлітків. Такі там, звісно, є, окремими стелажами, але загалом комікси — то книжки для людей іншого сприйняттєвого типу, візуального. І адресовані переважно дорослим. Розмай детективів, трилерів та любовних романів. Адаптації світової класики. Минувшина закоміксована чи не вся. Ось подарункова графічна історія Брюсселя у трьох томах. А там — історія Франції часів Другої світової, оповідана кінодокументалістом Томасом Колареком і популярним філософом Мішелем Онфре (українською перекладено дві його праці; рецензія на одну з них — в «УМ» від 25.01.2017).

Неабияким попитом, судячи з розмаїтої пропозиції, користуються графічні біографії — від художників та письменників до політиків. Власне, «політичний» сегмент комікс-асортименту вражає найбільше. Графічні репортажі воєнних кореспондентів із «гарячих точок»; журналістське розслідування міждержавної корупції — «Саркозі й Каддафі: гроші та бомби»; аналітична прогностика — «Арабське майбутнє: молодь на Близькому Сході». Складних тем для індустрії графічних історій не існує — як-от, наприклад, культурологічна інтерпретація уроків Авшвіца.

Щось подібне запропонувало торік київське видавництво «Дух і Літера»: композицію зі свідчень очевидців Голокосту в Чернівцях «Піжмурки зі смертю. Дитячі розповіді про недитячу історію». Оповідь побудовано у вигляді діалогу двох сучасних 13-річних підлітків у музеї історії та культури євреїв Буковини та під час спільних проходів містом.

Старшокласниця Еріка розповідає гімназистові Олексію драматичні історії кількох дітлахів віком 6 і 9 років, які зіткнулися з воєнним лихом. Наприкінці кожного розділу — лаконічні «дорослі» коментарі, що відтворюють місцевий історичний контекст. Спогади маленьких в’язнів гетто вималювано у стилістиці мультяшних «Сімпсонів», що, як відомо, добре «заходять» глядачам будь-якого віку.

Як пригледітися — це структура, успішно використана у кількох відомих літературних творах. Приміром, у романі «Життя попереду» Еміля Ажара (псевдо Ромена Гарі, під яким письменник здобув другу Гонкурівську премію у 1975-му).

Там також оповідачеві спочатку шість років, тоді дев’ять, потім тринадцять, а наприкінці до читача говорить уже геть доросла (з погляду дошкільняти) людина віком понад двадцять. Точнісінько так само побудовано й останній роман Стівена Кінга «Згодом» (2021): чотири вікові погляди на одну історію.

Такий спосіб організації тексту дозволяє авторові проговорювати надскладні «прості» питання й уникати банальних відповідей, спричинених дорослим прагматизмом. І заразом — оминути дидактичну зарозумілість, отой горезвісний «виховний момент».

Ось у нашій книжці картинка, де напхом напханий пором переправляє євреїв через Дністер (депортація чернівецького гетто до Трансністрії): в’язень стрибає з борту в річку, лунає постріл охоронця. «То була невдала спроба втечі?» — запитує дев’ятирічний хлопчик у тата; «Ні, сину, то була вдала спроба вкоротити собі віку», — відповідає той; а мати, сім’я котрої вже побувала у кількох колах пекла, ніби реконструює останню думку самогубця: «Мені страшно від думки про те, що нас чекає на тому березі...»

Не завжди екзистенційні питання набувають відповідей у цій книжці. Як-от в епізоді, коли людей женуть на розстріл і «місцеві жителі були не тільки в колоні, але й серед конвоїрів». Олексій спантеличений: «Еріко, але як могло статися, що серед конвоїрів був учитель математики Йосипа?». Та не здатна пояснити: «На це питання немає однозначної відповіді...». Напевне, таки можна відповісти — але для цього спочатку треба б адаптувати до дитячого сприйняття «Банальність зла» Ханни Арендт...

«Піжмурки зі смертю» — правдиво-жорстока книжка. Влітку 1940-го СССР анексував у Румунії Буковину. Почалася мобілізація до Червоної армії. Шестирічний хлопчик пригадує, як побачив батька-адвоката у совєтському однострої: «Татку, чому на тобі такий дивний одяг?». Мати каже малому: «Тепер наш тато — солдат, Герберте, він захищатиме нас із тобою від поганих людей».

Ну так — попервах здавалося, що гірше за румунів нікого бути не може. Але ж автори нашої графічної історії мусили б знати більше за колишнього Герберта і його маму? Коли мова добігає весни 1944-го, «освободітєлі» знову вигулькують на малюнках і в коментарях: офіцер простягає руку до чернівчанки з малою на руках: «Ось, тримай цукерку, дівчинко!». Як таке можливо після «Солодкої Дарусі», з ТИМИ цукерками?! Можна було би вважати це прихованою алюзією, але подальший перебіг оповіді свідчить радше про те, що автори коміксу й не читали роману Марії Матіос.

Дивно виглядає сьогодні ця «толерантність» до совєтської окупації, що своєю брутальністю аж ніяк не поступалася румунській, проте мала набагато серйозніші хронічні наслідки. Ситуацію рятує хіба художниця: червоні зірки та петлиці совєтських солдатів виразно дисонують із кольоровою стилістикою усього коміксу, виглядаючи «як волосся в супі».

Це означення з якоїсь книжки Ільфа і Петрова. А ще у них є про «неспалиму ідею» — у нашому випадку такою є поблажливість до досі токсичних совєтських мітів. Але спишемо це на перший млинець: «Піжмурки зі смертю» — піонерська книжка; так і про таке українські видавці зі своїм молодим читачем досі не розмовляли. Вийшло — окрім означених «але» — професійно, а відтак привабливо.

До речі, «Дух і Літера» не вперше запроваджує на вітчизняний ринок якісний графічний нонфікшн. 2019-го вийшла біографія Анни Франк від майстрів коміксу з Нью-Йорка. На звороті обкладинки наведені захоплені відгуки тамтеш­ньої преси про це видання, зокрема, й такий: «Найкращий зразок ідеального шлюбу між журналістикою та мистецтвом». І це — не перебільшення.

Книжка вітчизняних авторів (Анна Ямчук та Микола Кушнір — тексти, Наталія Герасим — консультування, Анна Тарновецька — художниця), можливо, й поступається у технічній вправності, однак цілком конкурентна до тієї американської.