Майор Олександр Юренко і після демобілізації носить військову форму: так нагадує іншим, що війна триває

Учорашній учасник АТО/ООС із селища Диканька — майор Олександр Юренко, якому виповнилося 62 роки, в батьківській садибі вирощує виноград.

Розповідає, що його батько, Павло Юренко, зайнявся виноградарством, повернувшись із війни, де був тричі тяжко поранений.

Самовіддано допомагала йому в цьому мати «АТОвця» — колишня фронтова медсестра Марта Юренко, котра, як і її чоловік, пройшла всю німецько-радянську війну аж до Берліна. А пан Олександр почав освоювати цю справу вже в пам’ять про рідну людину.

«Батька не стало 1995 року. Я щойно закінчив аспірантуру в Києві, зайнявся наукою. Ось бачите «Енциклопедію історії України», — гортає сторінки видання історик і соціолог за фахом Олександр Юренко.

— Вона вийшла в 10 томах, і в кожному з них є кілька моїх статей. Окрім того, маю понад сто опублікованих наукових праць, зокрема й книг. Підготувати їх — то дуже забарна робота. Потім довелося все кидати і їхати до Диканьки доглядати за хворою матір’ю. І тут мене, як кажуть, «пробило» на цей виноград.

У нашому регіоні саме з’явилися ентузіасти-виноградарі, які мали нові сорти. Я почав спілкуватися з корифеями любительського виноградарства, купував у них живці, саджанці. Хотілося посадити якомога більше сортів — це так захоплює! А потім в один час зупинився. Зараз маю близько трьох десятків різних сортів і розумію, що гонитва за якомога більшою кількістю їх — ознака дилетантства. Коли виходиш із розряду початківців, усвідомлюєш, що є якісь межі й що традиційні сорти кращі».

У саду біля батьківської хати нині ростуть близько 40 кущів винограду — і цього, вважає пан Олександр, навіть забагато. Адже коло них чимало роботи. «Формую їх, підв’язую до шпалер. До того ж обприскую щадними препаратами проти хвороб. Восени виноград обрізаю, а потім укриваю на зиму. Доходу він не дає ніякого, в основному його роздаю. Скажімо, минулого року роздав кілограмів 150, — стверджує Олександр Юренко. — Хоч загалом виноград був не на першому місці. Бо паралельно понад 15 років я займався вирощуванням сортової картоплі — мабуть, немає жодної області, куди б її не відправляв. А потім в усе це втрутилася війна».

Готовий був іти на фронт рядовим бійцем

Пан Олександр — найстарший учасник АТО/ООС із колишнього Диканського району. Навесні 2014 року, коли в Донецькій та Луганській областях почалося захоплення міст сепаратистами, він пішов до місцевого райвійськкомату проситися на фронт.

«У мене військове звання — майор, та я готовий був іти рядовим бійцем, — запевняє Олександр Юренко. — Ходив до військкомату кілька разів, але там зі мною й розмовляти не хотіли. Тим часом війна набирала обертів, гинули люди. А тоді почали створюватися добровольчі батальйони. Додзвонився в один — перше ж запитання, яке прозвучало: скільки вам років? Мені на ту пору мало виповнитися 55, а це граничний для них вік».

А потім чоловіку пощастило — в серпні 2014 року він вийшов на зв’язок із добровольчим батальйоном «Айдар», і йому сказали: приїжджайте. Зібравшись, наш земляк прибув до місця його дислокації під містом Старобільськ Луганської області.

«Ось погляньте на фото вже 2016 року, — показує Олександр Юренко. — На ньому праворуч від мене стоїть Валентин Лихоліт (позивний — «Батя») — колишній «афганець», героїчна людина, один з організаторів «Айдару», був у ньому начальником штабу (значна частина добровольців вважала його командиром батальйону, попри те, що офіційним комбатом був Сергій Мельничук). От він і взяв мене в батальйон. Як зараз, пам’ятаю: «Батя» давав інтерв’ю журналістам «Радіо «Свобода».

Черговий на КПП доповів йому: ось тут, мовляв, приїхав доброволець із Полтавщини — офіцер. Валентин Лихоліт подивився на мене колючим поглядом і прорік: «У нас є для вас одна посада — заступник командира батальйону з тилового забезпечення». Відверто кажучи, я був заскочений зненацька: це зовсім не те, чого хотів».

Оскільки батальйон був повністю на народному забезпеченні, волонтери з усіх куточків України весь час привозили туди харчі, обмундирування, спорядження. За словами мого співрозмовника, розвантажувати все це доводилося й удень, і вночі, а тоді десь складувати, давати всьому цьому лад.

«На місці дислокації добробату були суцільні купи сміття, тож я розпочав із прибирання. Добившись того, аби нам виділили вантажівку, ми стали вивозити непотріб. Потім побачив у великій котельні звалені картоплю, консервацію, крупи в мішках — усе вперемішку, — пригадує доброволець.

— Почав організовувати тиловий підрозділ, і ми стали розчищати оті завали. Робив своїми руками все, що міг, — мусив показувати іншим власний приклад. Вийшло так, що я весь час був неоформленим — таких у батальйоні називали волонтерами. До речі, немало з них загинуло. А загалом там усе було не так просто. Адже туди прийшли різні люди.

Більшість із них воювала й проливала кров, а незначна меншість займалася мародерством, грабежами, насиллям щодо мирного населення (я зустрічав і таких). Панували такі собі плутанина, хаос. Якось бачив, як хлопці розбиралися з одним негідником. Що дивно — навесні 2015-го він загинув. Іще раз наголошую, основна маса «айдарівців» — ідейні люди, самовіддані патріоти України, немало з яких прийшли на війну з Майдану.

Свою відданість Батьківщині вони довели власною кров’ю: 140 із них віддали за неї своє життя — це найбільша кількість жертв серед усіх наших добровольчих і кадрових батальйонів. Я потоваришував з бійцями одного з підрозділів на чолі з «майданівцем-УНСОвцем» Михайлом «Бородою», які воювали на передовій під селищем Металіст, що на Луганщині, і хотів туди перейти. Домовлявся про це з «Бородою» та його заступником Олександром Скибою («Термінатором»).

Останній тоді ще запитав у мене: «А ти знаєш, що тебе тут можуть убити?» Та вже за кілька днів загинув сам. 5 вересня (це найчорніший за всю війну день батальйону) на трасі між населеними пунктами Металіст і Щастя бійці того підрозділу потрапили в засідку бойовиків під виглядом блокпоста з українським прапором. І ті відкрили вогонь із гранатометів — понад 20 наших бійців тоді загинули, двоє потрапили в полон і були закатовані в Луганську».

Надзвичайно важкий обов’язок

Служба в «Айдарі» закінчилася для Олександра Юренка досить швидко й несподівано: восени він дуже захворів. Поліз на дах котельні, де зберігалася провізія, щоб закрити дірки чим можна було, і добряче промокнув під дощем.

А мешкав чоловік у бетонній комірці без вікон розміром два на два метри, де не мав навіть постелі. Тож уже на ранок відчув ознаки хвороби. Була підозра на запалення легень, а оскільки в лікарні Старобільська не було й матраців на ліжках, за порадою новоприбулого і єдиного на той час у місці дислокації батальйону медика вирішив їхати додому й підлікуватися. У добробаті то було звичним: одні туди прибували, а інші вибували.

«Додому ще з горем пополам добрався, а тоді зліг — настільки мені було кепсько. Та, вичухавшись, знову пішов до військкомату, — продовжує свою розповідь Олександр Юренко. — Мені роздратовано казали: ви вже списані, чого ви сюди ходите? Але тут якраз розпочалася 4-та хвиля мобілізації — то був початок 2015 року.

Аби підстрахуватися, став «пробивати» собі мобілізацію і з Диканського, і з Полтавського військкоматів. А в підсумку вийшло так, що обидва надіслали мені повістки майже одночасно.

Спочатку я мав мобілізаційну підготовку в Києві: 2015 року у військах запровадили нову посаду офіцера-психолога. Коли нас запитали, куди б ми хотіли потрапити, відповів: однозначно на фронт.

Отак потрапив до однієї з кращих бойових частин — 72-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Нас, трьох офіцерів, було призначено туди офіцерами-психологами. Щоправда, з усіх трьох на цій посаді втримався тільки я.

Із перших днів і до кінця служби за мобілізацією на мене були покладені й обов’язки заступника командира батальйону з роботи з особовим складом (а це на ту пору — близько 500 військовослужбовців). І хоч значився тимчасовим виконувачем обов’язків, ніс це службове навантаження майже рік. Та це було потім.

А спершу ми прибули до міста Волноваха. Іще дорогою розговорився із солдатами. Кому й можна було довіряти, то це насамперед їм. Тож завжди старався триматися подалі від начальства — жив разом із солдатами: спав, їв, дружив. Знаючи, що нас, офіцерів, розподілять по батальйонах, завів розмову з одним із них. Той повідомив, що біля села Гранітне Донецької області дислокується 2-й батальйон — і там триває справжня важка війна».

Прибувши в розпорядження 72-ї бригади, диканчанин і попросився саме туди в заступника командира Олександра Самарського. А наступного ранку був уже там. Тоді, у травні 2015-го, то була одна з найбільш «гарячих» точок.

«Коли я прибув, у батальйоні якраз загинув сержант Тарас Шевченко з Івано-Франківська. Хлопець підірвався на «розтяжці». І от мені кажуть: оскільки ви психолог, телефонуйте й повідомте родині. А тоді мені довелося ще й везти його тіло на батьківщину, брати участь у церемонії поховання. Потім відбував це не раз і не два.

Це надзвичайно важкий обов’язок. Був випадок, коли в батальйоні загинули старший лейтенант Іван Віхтюк і прапорщик Віталій Олійник: їдучи в автомобілі, вони вже прибули на свою позицію «Буран», коли з ворожого танка прилетів снаряд і розірвався якраз перед «уазиком» хлопців. У мене лишився на пам’ять шматочок обгорілого металу з цього авто, — дістає його зі сховку пан Олександр.

— Від одного з військовослужбовців лишився лише обгорілий череп. А іншого — Івана (35-річного красеня з обличчям кіногероя) — викинуло вибухом з автівки. Він теж був обгорілим і помер уже в лікарні Волновахи. І от мені довелося везти його в Летичівський район Хмельницької області й там дивитися у вічі чотирьом поколінням його родини.

Та це лихо дуже зблизило мене з родичами Івана — пізніше бував у них не раз. У 2018-му в нас загинув доброволець, снайпер Артур Безсмертний — громадянин Латвії. А поховали його у Дніпропетровській області — на батьківщині батька».

Після року несення служби неподалік Гранітного взимку 2016 року 2-й батальйон перевели на позиції за 8 кілометрів від нього. Тут уже було дещо спокійніше — це вважалося другою лінією оборони.

«Тільки-но обжилися в якихось покинутих сараях без вікон, без дверей, утеплили їх, чим змогли, як нас знову перекинули на передову, але цього разу вже в район селища Новотроїцьке. Там наші бійці зайняли позиції на териконах, — продовжує учасник російсько-української війни.

— З одного з териконів стріляли по нас, з іншого — стріляли ми, потихеньку зближуючись із противником. То був повзучий наступ, як тоді говорили. Хоч термін мого контракту наближався до завершення, я мав намір іще служити. Та й комбат був упевнений, що залишуся в армії.

Однак втрутилися особисті обставини: мусив владнати проблеми власного «тилу» — домовитися, аби хтось наглядав за моїм обійстям надалі. Тобто конче мав на кілька днів з’їздити додому, начальство мені обіцяло, але не відпускало. Тож я пішов на принцип і демобілізувався — майже останнім із призваних у наш батальйон у межах 4-ї хвилі мобілізації».

«Найважче було не втратити честі й гідності»

Минуло кілька місяців — аж тут до Олександра Юренка приходять представники Диканського райвійськкомату.

«Павловичу, ви ж патріот, — заявляють, — треба поїхати на навчання на полігон «Широкий Лан», що в Миколаївській області». То були перші бригадні навчання з резервістами.

«А тоді, в серпні 2016 року, обстановка була непевною, і я подумав, що це прихована мобілізація, — зізнається пан Олександр. — При­їжджаю на полігон — і потрапляю у свою бригаду з тими ж командиром і заступниками, у свій 2-й механізований батальйон. Після навчань мої побратими повертаються на Донбас, у зону бойових дій. Кажу: «Так і я з вами». Мені зразу ж оформили контракт. Але річ у тому, що контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу затверджує Міноборони».

Та неповоротка військово-бюрократична машина знову пригальмувала контракт майора Олександра Юренка. Йому висували аргумент: беремо, мовляв, лише офіцерів до 40 років.

Хоч закон дозволяє до 60-ти. Аби вирішити це питання, він двічі їздив до Києва й записувався на особистий прийом до міністра оборони, щоправда, замість нього зустрічався з його заступником — генералом Олегом Шевчуком. І двічі, незважаючи на запевнення генерала позитивно вирішити питання, згодом одержував від високих бюрократичних інстанцій відмову.

«І раптом наприкінці літа 2017-го мене запрошують до Диканського райвійськкомату, де показують листа, що містить прохання за можливості призвати в армію таких-то людей, серед них і моє прізвище. Телефоную заступнику командира нашого батальйону з позивним «Збруч», а того вже призначили командиром зенітно-ракетного дивізіону. І він, не роздумуючи, говорить: я б тебе, мовляв, узяв на посаду заступника командира зенітно-ракетної батареї.

Вирушаю потягом на війну. Позаторік зняли документальний фільм «Поїзд «Київ — Війна». Сідаєш на нього в Полтаві й через якихось три години ти вже в Костянтинівці — невеликому промисловому місті сходу України. Наш підрозділ прикриття стояв на 2-й лінії оборони.

Знайомлюся зі станом речей. Там п’ять  офіцерів, із них троє — добре питущі, а точніше — справжні «алкаші». До таких у нашому війську міцно прилипло найменування «аватари». Пиятика у збройних силах — то було справжнє зло, і нам доводилося вести ще й внутрішню війну.

Ми стояли в селі Зелене Поле Донецької області неподалік Авдіївки. Ночували в наметах. Була вже пізня осінь, пробирав холод, але гріло душу відчуття, що ти серед своїх. Я жив разом із солдатами, ми розуміли одне одного, багато чим ділилися. Невдовзі наша військова частина повернулася на місце постійної дислокації до міста Біла Церква.

А після пів року навчань на місцевому, а також Гончарівському (на Чернігівщині) полігонах знову вирушили на охоплену вогнем війни Донеччину. Із поверненням у зону ООС, на першу лінію оборони, мене призначили заступником командира окремої розвідувальної роти своєї ж 72-ї механізованої бригади, яка з 2017-го зветься почесним і славним іменем Чорних Запорожців, а її девіз — «Україна або смерть!».

Цього разу ми базувалися неподалік міста Світлодарськ, а наші спостережні пункти були розставлені вздовж лінії оборони. Обстрілювали й нас, у червні був навіть один обстріл із «градів», хоч 2018-го то вже було рідкістю.

Командний пункт був у «бункері», і ми мали весь час доповідати у штаб бригади, що де відбувається. Чергування були в основному ночами. Приходиш, було, о 4-й ранку, а о 8-й уже мусиш стояти в строю на шикуванні й потім виконувати штатні обов’язки».

Демобілізувався Олександр Юренко 1 листопада 2018-го — за кілька місяців до свого 60-річчя, загалом прослуживши в ЗСУ під час війни понад два роки, із них 1,5 року — на першій лінії оборони.

Після фронту пан Олександр спить не на ліжку, а просто на підлозі у спальному мішку. Пояснює: йому так чомусь спокійніше.

«Після оцих нічних чергувань і тривог важко спати ночами, постійно переслідує якась внутрішня напруга, — ділиться чоловік. — Кожен день і кожна мить, проведені на фронті, живуть у мені. Таке відчуття, ніби й не повернувся з війни. Постійно ходжу у військовій формі — не тому, що нема чого носити, а щоб нагадувати іншим, що в країні триває війна.

Знаю, що моє прізвище є в усіх російських базах даних. Знайшов себе на їхньому сайті «Трибунал» навіть у списку «фашистського карального батальйону «Айдар». Я був готовий покласти життя за Україну, бо твердо переконаний: це велика честь, яка випадає далеко не кожному.

Але вийшло так, що навіть не поранений чи контужений. Букет хвороб, які приніс із фронту, не рахується. Участь у цій російсько-українській війні вважаю своєрідним підсумком свого життя. Тож часто запитую себе, що там було найважчим. Може, це й пафосно звучить, але найважче було не втратити честі й гідності. Сподіваюся, мені це виявилося під силу».