Від Батурина до Бахчисарая: що здавна пов’язує українців і кримських татар

05.11.2021
Від Батурина до Бахчисарая: що здавна пов’язує українців і кримських татар

Рефат Чубаров та представники Меджлісу під час відвідин заповідника в Батурині. (Фото надане НІКЗ «Гетьманська столиця».)

Ще задовго до того, як Микита Хрущов нібито «подарував» Крим Україні, два народи — український і кримськотатарський — мали тісні дипломатичні, торговельні та оборонні зв’язки.

 

І нагадувати про це особливо важливо й актуально зараз — на тлі російської агресії та анексії Кримського півострова.

 

Щоб не просто розуміти історичні зв’язки між двома народами. А, зрештою, дати відповідь на запитання не стільки «Чий Крим?», а «З ким Крим?».


«Історично українці та кримські татари нерозривно пов’язані між собою, тому вивченню та представленню взаємовідносин двох союзників — Кримського ханства та Гетьманської України — присвячено важливий напрямок роботи науковців Національного заповідника «Гетьманська столиця», — каже його директорка Наталя Реброва.

 

— Першим результатом наших напрацювань стало висвітлення теми «Крим та Україна. Історія двох давніх союзників і суперників у другій половині XVII — на початку XVIII століття», яку ми представили у виставці «Ясновельможні гетьмани. Життя для України». Відзначимо, що ця тема є дуже цікавою для відвідувачів. Водночас мушу констатувати, що й українці, і кримські татари дуже мало знають про нашу історичну спільність, про тісну співпрацю і союзництво наших держав у той період. І це треба надолужити».


З цією метою у жовтні в Батурині були обговорені перші кроки співпраці між заповідником і Меджлісом щодо вивчення та висвітлення історії двох давніх союзників — Бахчисарая і Батурина — у XVII та XVIII століттях.

«Дружба назавжди»

Для початку зазирнемо в минуле. Як відомо, в Криму з XV століття до кінця XVIII століття існувала могутня войовнича держава — Кримське ханство із столицею в Бахчисараї.

 

Вона тримала в страху сусідні держави, серед них і Московське царство, яке регулярно сплачувало щорічну данину Кримському ханству як правонаступнику Золотої Орди, починаючи з 1474 року і до початку XVIII століття.


Зовсім інакше складалися відносини між Україною і Кримом — тут переважали взаємовигідні, партнерські зв’язки (хоча, чого гріха таїти, були й протистояння).

 

Бо Україна ніколи не зазіхала на кримські землі — свої б території встигати боронити від ненаситних сусідів. Та й про татар слід сказати: вони хоч і дошкуляли своєю войовничістю іншим державам, але ніколи не ставили за мету захоплення територій.


«Першим дипломатичним кроком на шляху становлення української державності стала угода, укладена між гетьманом Богданом Хмельницьким та кримським ханом Ісламом Гіреєм III, яку скріпили взаємною присягою про «дружбу назавжди», — розповідає науковий співробітник відділу історії Гетьманства заповідника Андрій Донець.

 

— Саме завдяки підтримці Кримського ханства на політичній мапі тогочасної Європи в серпні 1649 року з’являється українська козацька держава під назвою «Військо Запорозьке». А складні умови, в яких опинилася Україна після смерті Богдана Хмельницького, ще більше сприяли пошуку спільних точок дотику з Кримом».


У 1659 році відбулася знаменита Конотопська битва, в ході якої козаки спільно з кримськими татарами завдали нищівної поразки московському війську. Недарма ця тема довгий час залишалася «незручною» в російській та радянській історіографії, адже ніяк не вписувалася в міф про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією».


Чергове поглиблення відносин з Бахчисараєм відбувається за гетьманування Івана Самойловича (роки правління 1672—1687), який дотримувався ворожої до Польщі й прихильної до Криму й Туреччини політики.

 

«З 1676 року тривала війна між Московською державою та Османською імперією. Завданням гетьмана було зупинити бойові дії, що тривали на Правобережній Україні, — продовжує Андрій Донець.

 

— Іван Самойлович, користуючись своїм дипломатичним досвідом та розумінням інтересів мусульманського та православного світу, підштовхує Москву та Стамбул до підписання 1681 року Бахчисарайського мирного договору, за яким визнавався поділ України по Дніпру під протекцією Московії та Туреччини. Інтереси останньої під час укладання договору представляв кримський хан Мюрад Гірей I. У ході укладання та ратифікації цього документа гетьман вів власну дипломатичну гру, намагаючись зберігати свій вплив на ситуацію».


До нас дійшли свідчення про підкреслено урочистий прийом кримських та московських послів у Батурині в квітні 1681 року — з артилерійським салютом і військовим оркестром.

 

«12 квітня за п’ять верств до Батурина гостей зустріли сини гетьмана Семен та Григорій разом зі старшиною, із знаменами, трубами і литаврами. Зупинились посли на батуринському подвір’ї генерального осавула Леонтія Полуботка. А потім на головному ганку (очевидно, гетьманського будинку) послів зустрів особисто гетьман Іван Самойлович».


Є також інші задокументовані факти про прийом Іваном Самойловичем кримських посольств і в інші роки, що свідчить про вплив гетьмана на дипломатичні відносини Москви. І хоча, як наголошує Андрій Донець, формально Іван Самойлович був обмежений у своїх діях, усе ж приховано взаємодіяв з Кримом, шукаючи можливості повернути контроль над Правобережжям.


Наступний гетьман Іван Мазепа також підтримує контакти з Кримським ханством, нерідко — таємно. Так, у 1691 році через старшого канцеляриста Петра Сулиму звертався до кримського хана про військовий союз проти Москви, проте через часту зміну кримських правителів укладення домовленостей так і не відбулось.

 

«На початку 1709 року гетьман спілкувався з кримським ханом Девлет Гіреєм II через свого племінника Андрія Войнаровського. Нам відомо, що Кримське ханство ще з середини 1708 року активно готувалося до війни (між Московським царством і Шведським королівством), і кримський хан погоджувався стати учасником українсько-шведсько-польського союзу та збирався надати 40 тисяч татарських вершників. Якби така допомога прибула, результат Полтавської битви був би зовсім інший і для України, і для її союзників, — продовжує Андрій Донець. — Але через нерішучість турецького султана, від якого залежав кримський хан, цей союз, на жаль, не був реалізований».

«Договір між Кримською державою і народом Малої Русі»

Після смерті Івана Мазепи традицію співпраці з Кримським ханством продовжив гетьман Пилип Орлик. Втративши контроль над українськими землями, новообраний гетьман ще активніше почав діяти на міжнародній арені, особливо в напрямку співпраці з Бахчисараєм.

 

Ця діяльність була оформлена документом від 23 січня 1711 року, що мав назву «Договір між Кримською державою та Військом Запорозьким і народом Малої Русі...» Угода з Кримом довершила утворення антимосковського військового союзу.

 

Для відновлення влади гетьман організував похід на Правобережну Україну. В результаті на початку липня 1711 року Російська армія на чолі з Петром I була оточена турецько-татарсько-шведсько-українськими військами. І тільки завдяки підкупу турків Петру I вдалося вирватися з неминучого полону, в результаті було укладено невигідний для Москви договір.


Тоді орликівцям удалося закріпитися на деякий час поміж Немировим, Вінницею і Брацлавом. Але після несподіваної загибелі в листопаді 1718 року шведського короля Карла XII новий шведський монарх не був зацікавлений у вирішенні майбутнього української козацької держави. Тому Пилип Орлик узявся за створення нового союзу та разом з Кримом і Туреччиною — «мусульманського поясу війни» проти Петра I.

 

Головним помічником гетьмана був його син Григорій, що знав кілька мов та чудово орієнтувався як у християнському, так і в мусульманському світах. Але через переорієнтацію членів союзу на мир з Росією склались несприятливі умови для вирішення орликівцями українського питання. Попри все, гетьман до останніх днів свого життя не полишав надій відвоювати Україну в Російської імперії з допомогою Кримського ханства.


Наприкінці XVIII століття Росія окуповує Крим, а в 1783 році приєднує до Російської імперії. Трохи раніше аналогічна доля спіткала й Україну: в 1764-му імператриця Катерина II видала указ про скасування посади гетьмана, й Гетьмащина остаточно перестає існувати як окреме державне утворення. Починається нова сторінка історії — сторінка поневолення й окупації.

Позбутися міфологем, створених російськими істориками

«Сьогодні історія нібито повторюється: Україна під натиском російської агресії, а Крим окупований Росією — бачте, ми ніби знову перенеслися в XVII століття», — зауважив Рефат Чубаров, відвідуючи Батурин. Тому, згадуючи невикористані можливості середини XVII століття у часи Конотопської битви, він наголосив, як важливо не втратити шанс для спільної перемоги нині.
У коментарі «УМ» пан Чубаров зізнається, що вперше побував у Батурині і відвідав Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».

 

«Як виправдання (сміється), можу лише сказати, що раніше я бував у інших славних місцях, які є свідками українсько-кримськотатарських військових союзів: на місці битви біля Жовтих Вод, на місці Конотопської битви, а також битви під Берестечком, — каже Рефат-ага.

 

— Звичайно ж, Батурин зі своєю особливою роллю і місцем в українській історії заслуговує на велику увагу, і якщо хочете, шанування як з боку суспільства, так і з боку держави. Саме тут, у Батурині, у 1669—1708 та 1750—1764 роках розташовувалася резиденція гетьманів Лівобережної України, з Батурином пов’язана діяльність таких стрижневих постатей України, як Дем’ян Ігнатович, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський. Але тут слід зазначити, що умови для об’єктивного вивчення та висвітлення української історії на території самої України з’явилися лише з досягненням її незалежності».


Він наголошує, що попри значний інтерес у сьогоднішньому суспільстві до українсько-кримськотатарських відносин минулих століть до сьогодні серед людей живуть «багато негативних міфологем, які створювалися російською імперською історіографією, а згодом і радянськими істориками».

 

«Відповідно, нашим спільним і найпершим завданням — завданням українських та кримськотатарських істориків — є підготовка нових історичних досліджень, які б дозволили оцінити події нашої спільної історії, виходячи з реальних інтересів і мотивацій усіх причетних сторін, а не тільки Москви, — каже Рефат Чубаров.

 

— На мій погляд, заповідник «Гетьманська столиця» має всі підстави і, головне, науковий потенціал, щоб претендувати на роль своєрідного науково-дискусійного центру для істориків з різних країн, включаючи, зрозуміло, Польщу, Литву, Туреччину, Швецію, які професійно займаються вивченням історичних процесів у Європі XV-XVIII століть через приз­му взаємовідносин між державними утвореннями, що існували на теренах сучасної Польщі, Росії, Туреччини та України».


Рефат Чубаров зазначає, що під час нещодавнього відвідання Батурина делегацією Меджлісу кримськотатарського народу та зустрічі з керівництвом та співробітниками заповідника «Гетьманська столиця» «ми отримали конкретні пропозиції з їхнього боку щодо співпраці в різних напрямах».

 

«Серед пропозицій є спільна організація наукових конференцій, презентацій, семінарів, пам’ятних заходів, фестивалів на базі заповідника. Нам видається цей напрям не лише важливим, а й украй перспективним, оскільки завдяки нашим спільним зусиллям ці заходи можуть стати міжнародними, в яких братимуть участь колеги з Туреччини, Польщі, Литви, — сказав очільник Меджлісу.

 

— Звичайно, ми хотіли б, щоб наша спільна співпраця сприяла також створенню умов для істориків, як молодих, так і маститих, у написанні ними нових досліджень та книг з історії українсько-кримськотатарських відносин минулих століть. Вірю, що наша співпраця у цих напрямах стане істотним внеском українських істориків, співробітників музеїв та закладів культури, які зададуть алгоритм подальшого розвитку українського Криму та його корінного кримськотатарського народу після звільнення Кримського півострова від російських загарбників».