Гімн комфортному конформізму: рецензія на роман Андрія Куркова «Сірі бджоли»

12.10.2021
Гімн комфортному конформізму: рецензія на роман Андрія Куркова «Сірі бджоли»

У британському видавництві, афілійованому з книжковим гігантом Hachett, вийшов роман Андрія Куркова «Сірі бджоли».

 

Невеличкий, але безсумнівний успіх України в культурній інтеґрації.

 

Звісно, головною спонукою до перекладу було те, що західний читач знає Куркова чи не найліпше з-поміж усіх українських письменників.

 

Але також — і публічна увага до російсько-української війни. В анонсі англійської книжки її схарактеризовано як «збалансований портрет цього найбільш дивовижного сучасного конфлікту». У чому ж для тамтого читача ця «дивовижа»?

 

На видавничому сайті виставлено з десяток медійних цитат, де критики змагаються у порівняннях Куркова з класиками: нинішній Булгаков… український Муракамі… постсовєтський Кафка… своєрідний Курт Воннеґут… сягає верхніх нот Беккета і Пінтера. Набір зрозумілий: співці абсурду. І жодне з імен не зайве для розуміння Андрія Юрійовича. Але що ці підказки дають західному читачеві?


Курков — це екзистенційний абсурд Беккета? Ні; хіба трохи за формою та епізодичною поведінкою персонажів. Розгнуздана підсвідомість Кафки підсвічує психологічні девіації підо впливом тотального системного тиску — але це загальна ознака постсовєтської прози. Ідентифікаційні фобії Булгакова?

 

Так, вони відчутні між усіма рядками Куркова, проте майже ніколи не виходять на сюжетну авансцену. Можливо, треба справді ретельніше пошукати за аналогіями з Муракамі, історіями якого рухають — хоч це і не лежить на поверхні — світоглядні конфлікти між традиційно японським та модерно американським. Тут доречне запитання: трубадуром якого абсурду є Курков — російського чи українського?


Для західного читача — це занадто складно; донедавна він взагалі не вбачав тут різниці. Більше за те: її не вбачав і вітчизняний поціновувач Куркова.

 

Його проза — то чиста, як сльоза, ностальґія за совєтським способом життя. Так, він кепкує багато з чого, але, як-то кажуть, — з любови. Самопідсміювання задоволеної життям людини: так, це абсурд — але це наш абсурд.

 

До речі: тексти Андрія Куркова — талановиті від початку. І те, що перша книжка (Не приведи меня в Кенгаракс. — К.: Радянський письменник, 1991) не здобулася на розголос, свідчить лише про те, що тоді розважання про принади совєтського були, м’яко кажучи, не в тренді. Навіть друга книжка (Смерть постороннего. — К.: Альтерпрес, 1996) не зробила його відомим письменником.

 

А от далі — далі на Куркова запали європейські видавці: для них він був тим, із чим асоціюється письменник — реєстратор тяглости традицій. Та до сучасного українського канону пан Андрій увійшов не так через чисельні переклади на основні мови світу в найповажніших видавництвах, як через потрапляння у політичний мейнстрім: братання з Росією, ідеалом якої був саме «совєтський спосіб життя».


Та повернімося від теорії до практики: «Сірі бджоли» (Х.: Фоліо, 2018). Коротко про фабулу: симпатичний пасічник Сєргєїч, що живе у сірій зоні зіткнення москалів з українцями, втрачає терпець: треба рятувати пасіку. І їде до Криму, вже окупованого московитами.

 

Перед від’їздом багато розмовляє із Пашкою, з яким раніше хіба віталися віддалік, а тепер той лишився єдиним його сусідом. «Так і жили би паралельно кожний на своїй вулиці, і кожний власним життям… Й ніколи би до самої смерти не розмовляли. Якби не війна». Пашка — за сєпарів, Сєргєїч — за бджіл. Навіть під обстрілами домовитися не можуть: звідки прилітає?


Пашка — радше персонаж Жадана: «революціонер» футбольно-фанатного стилю, для якого головним є спротив як такий: назвіть терористів «повстанцями» — і він буде з ними (власне, так і було 2014-го на Донеччині). Натомість Сєргєїч — конформіст-сибарит. Йому пофіг, що там за вікном насправді відбувається.

 

Живучи на пасіці, стаєш трохи буддистом: «Є люди, котрі гірші за бджіл, є люди — як бджоли. Ну а людей, ліпших за бджіл, певно, немає». Тож усе стане на круги своя, решта сусідів «обов’язково повернуться. Коли дур у Києві закінчиться, або міни зі снарядами».

 


Такі розмисли про мир-капітуляцію не дезавуюються на жодній з трьохсот сторінок роману. Письменникові таке нібито й не слід закидати — його справа віддзеркалювати.

 

Але де ж ота «збалансованість», про яку розводяться британські видавці? Невже у тому, що війну тут іменовано винятково «донецькою»? Та головному персонажеві Куркова, направду, начхати: «Десь далеко-далеко бухали гармати. Чути їх було Сєргєїчу, лише коли він хотів їх почути».


А от іще промовистіша самохарактеристика: «Війна, у якій він не брав участи, а просто опинився її мешканцем. Мешканцем війни». Овва, як сльозогінно! Мешканець, який не дає собі ради зрозуміти, з якого ж боку насунулася та війна. Може, це і є та «дивовижа», яку не здатні осягнути європейці — які перспективи України з такими героями?


Знов-таки, це не закид письменникові — він зобразив-зафіксував усе дуже точно. Вата досі рулить. Зрештою, Сєргєїч — побутово-позитивний мужик: не п’є, не палить, забезпечує нас медом, не записався в «денеер». Про все має яку-не-яку, а власну думку. Як-от: «Замислений погляд на ліхтар кинув… Діло святе — людині у тяжкі часи його життя освітлювати».

 

Так, ви не помилилися: це діагноз дебіла, як би він не ховався під прикриттям пасічника. Хочете ще доказів? Будь ласка: «Усміхнувся Сєргєїч своїм думкам. Занурився у мрії… Газета все  рівно річ приємна. У руках хрустить та й відволіктися допомагає».


Сєргєїч — не унікум у персонажній галереї Куркова. Вони там — на головних ролях — усі такі. Ліниво-тягодумні, «как всє советскіє люді». У давньому романі «Сади гаспадіна Мічуріна» (Х.: Фоліо; Москва: АСТ, 2002) один так само «любив дуже телеграфні стовпи, а на дроти міг годинами дивитись». З такої медитації народжується не менш дивна футуристика: «А потім розстріляють, і закінчишся ти на землі, як закінчується ситро у пляшці».

 

А ще далі, у «Нічному молочнику» (Х.: Фоліо, 2008), герой-інфантил сумує: «Вічних ідилій не буває» — а так же ж хочеться ситої совєтської безвідповідальности! «Випий стопочку, — несподівано порадила Валя. — І думки про пенсію самі пройдуть!». Оце і вся філософія буття нашого масового сучасника, реконструкція постсовєтської ментальности — коротко, сильно і страшно.


Може, я помиляюся, але проза Куркова схиляє нас до висновку про неможливість психологічних змін у совковій свідомості. А коли так — солідаризуюся з письменником: лагідна терапія тут не допоможе, лише жорсткі санкції супроти лояльности до совєтсько-руського миру. Або й соціальна хірургія.

 

А ще — величезний фронт робіт для санепідемочищення інформаційного простору. Ще раз дослухаймося нашого пасічника щодо його «мислительних» преференцій у звичному йому феншуї: «Книжки усі старенькі, совєтські, у серванті за склом ліворуч від сервізу. Старенькі, але читаються легко, і букви чіткі та крупні, і зрозуміло все тому, що прості історії розповідають».

 

Прості історії для прямих звивин. І ті звивини — точніше, одна-єдина — продукує протест: «По всій країні міста й вулиці перейменовують! Наче інших проблем нема!». Так, це говорить персонаж, але навіщо автор двічі в різних місцях повторює це? Це така збалансованість по-британському?


«Гаразд, — сонно мугикнув Сєргєїч… У цьому сні якось і затишніше було, і тепліше, ніж у житті». І — знову западає в сон; остання фраза роману така: «Ну хоч хтось на мене чекає! — подумав Сєргєїч і натиснув педаль газу».

 


В анотації до англійського перекладу є ще одна прикметна фраза: «Сірі бджоли» настільки ж своєчасні, як авторський «Щоденник Майдану» у 2014 році».

 

Я ж, на відміну від британців, не можу оговтатися від спілкування з цим текстом: навіщо його взагалі видали 2015-го, а 2018-го ще й перевидали невідредагованим? Високий письменницький талант Куркова-рефлектора не має нічого спільного з журналістикою та аналітикою. Хіба що — до пародії на них.

 

Це збірка ФБ-постів, які не виживають у книжковому форматі. Ба більше: автор з поважним реноме просто не може дозволяти собі поширення фейків, як-от: «Ходять чутки… про переселення декількох десятків тисяч китайців до Криму… не знаю, чи правда це», — навіщо ж згадуєш?! Але… чого чекати від юзера, котрий вбачає у віршику Михайла Добкіна про Ірину Фаріон лише «привід для посмішки»?


Із прогностикою — повний провал, але це чомусь перевидається-тиражується. «Революція під час надзвичайного стану? Навряд», — пише 1 грудня. А 22 січня — розумування про «радикальних романтиків, яким усе одно не перемогли «беркутівців», а навіть якби й перемогли, то що робити далі?».

 

Далі, коли 21 лютого все стало ясно, вони пішли на війну з Москвою. А Курков залишився гіпнотизувати своїх ФБ-друзів: «Всі чудово розуміють, що потрібен мир».

 

Либонь, у його розуміння миру вписується і таке дике припущення: «Цікаво, якщо російські танки пройдуть через всю Україну на західний кордон і переконаються, що там ніяких американських солдатів немає, вони що, повернуться назад і попросять вибачення за турботу???».

 

Дикість у тому, що автор сентенції навіть не припускає спротиву тим танкам. Що їх таки спинили пізніше «революційні бандити типу Сашка Білого».


Коли вже до всього цього вживати означення «журналістика», то хіба маючи на оці газету «Вісті»: та сама риторика. «Стає все важче відрізняти бійців «Правого сектора» від звичайних бандитів», — значить щоденниковий Курков. І в інтерв’ю норвезькій газеті переконує західного читача, що цим хлопцям насамперед і то терміново потрібні психіатри, бо «в міру того, як вони кричали, а їх не слухали й удавали, ніби їх немає, вони дістали травму і з романтиків перетворилися на радикалів».

 

А ось запис від 3 лютого: «Директор фонду «Відродження» дав нам прочитати роз­друківку дивного, дуже агресивного поводження Ігоря Луценка: ті, хто проливав кров (тут він, напевно, мав на увазі «Правий сектор»),  мають право на управління країною». Так, питання про те, як би змінилася Україна, коли б на президентських виборах переміг Ярош, — дискусійне. Але відмовляти у праві на владу опозиції, хоч і несистемній, — суто мєнтівська філософія.


До речі, філософські зальоти у «Щоденнику» також на рівні пасічника Сєргєїча. Оцініть глибину: «У політиці немає нічого простішого, ніж просто говорити, і немає нічого складнішого, ніж просто робити».

 

Суто марксистська містифікація, направду все навпаки: лише вдале слово забезпечує успіх дії. Приклад — уся світова історія: Лєнін, Гітлер, Путін. Навіть Черчілль змушений був довго доводити правоту свого слова, і лише коли парламентська більшість повірила йому — взявся до антинімецьких дій.


Про Лєніна, між іншим, є вельми промовистий відгук: «Свободівці» в масках накинули петлю на шию пам’ятника Леніну на бульварі Шевченка та стягли його з п’єдесталу. Відразу заходилися розбивати його кувалдами та молотками. Спочатку розбили голову». Зразковий російський сленг — але цей суто московський дискурс ми вже чули від Сєргєїча, чи не так?

 

Гадаю, пасічник підтримав би й інший допис, від 27 лютого: «Сьогодні зранку з іншими експертами зустрічалися в Фонді Ахметова, вирішували: продовжувати чи закривати стипендіальну програму для письменників. Удруге піднімається це питання. Вперше, минулого року, проблема виникла через публічні заяви одного поета, який відмовився «брати гроші від Ахметова, у якого руки по лікоть у крові». І що, підтримали поета? Ні, гроші не пахнуть…


Книжка «про Майдан та війну» переповнена релаксами «з іншого життя», що виглядає для такого жанру, м’яко кажучи, неадекватно: «Налив собі стаканчик джин-тоніка. Допиватиму — і спати! Доброї ночі, країно!» (13 грудня).

 

Або таке, від 18 грудня: «Банний день. Точніше, вечір. Попарилися добре, випили по літру чаю і по чарці чачі… Прийшов, спізнившись, Яневський і заборонив говорити про політику взагалі та про Тимошенко зокрема. Щоб не зіпсувати позитивний ефект сауни на здоров’я».


Як на мене, Андрій Курков — письменник з топ-десятки. Завжди беруся до його новинок з наперед заданою читацькою вдячністю. «Облом» трапляється, коли зіштовхуєшся з апологетикою інфантилізму, вже навіть позалітературною, як у «Сірих бджолах». Що вже казати про «Щоденник» — сумнівну публікацію приватних нотаток.


Та хоч там як, а наявність у першому ряду нашого літературного іконостасу Андрія Куркова та Сергія Жадана дозволяє краще спізнати темний бік сучасного українства — постсовєтських громадян з партії «какаяразніца».