Зруйновані гнізда Бонарівки: депортація українців із Закерзоння як репетиція операції «Вісла»

28.09.2021
Зруйновані гнізда Бонарівки: депортація українців із Закерзоння як репетиція операції «Вісла»

Будинок «Просвіти» в Бонарівці.

Щороку у вересні Україна вшановує пам’ять примусово виселених українців у 1944—1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини.

 

Звісно, перше, що спадає на думку, коли йдеться про ті події, — це масштабна операція «Вісла», зрежисована та втілена в життя польською і радянською владою.

 

Проте широкому загалу мало відомо, що цій злочинній акції передувало так зване «добровільно-примусове» виселення навесні 1945 року десяти українських сіл. Бонарівка, Ванівка, Опарівка, Коростенка, Ріпник, Петруша Воля, Чорноріки, Близенька, Гвоздянка і Яблуниця — це був найвіддаленіший північно-західний куток українства.

 

Такий собі український острівець серед польських сіл, що розташувався на північ від Лемківщини і на захід від Надсяння, між Ряшевом і Коросно. Видатний мовознавець Іван Верхратський, який вивчав українські говірки, навіть виділив ці 10 сіл в окрему групу і назвав їх «замішанці», бо вони ніби замішалися чи то між поляками, чи то між лемками і надсянцями.


Після повоєнного переділу кордонів між Польщею та СРСР українці-замішанці опинилися на польській території, звідки їх майже одразу «по-доброму попросили». Селяни спочатку сміялися з тих дивних слів про переселення. Бо як можна собі таке уявити? Покинути рідний дім, могили своїх предків, церкву і все надбане громадою та їхати невість-куди? Та потім почалися напади, грабунки, погроми й убивства. І українці були змушені покоритися долі. Розуміли: тут їм життя вже не буде. Тож «добровільно-примусово» стали ладнатися в далеку дорогу.


Дехто так ніколи більше і не побачить рідної сторони — Польща хоч і зовсім поряд, та поїхати туди було неможливо. Вони так і відійшли в засвіти, провідуючи свої рідні хати тільки в снах. Та й ті, хто таки дочекався падіння залізної завіси, далеко не всі змогли побувати на батьківщині, поклонитися рідним порогам. Комусь здоров’я забракло, а комусь та подорож у минуле фінансово не під силу. Зиновій Буцьо був у рідному селі Бонарівка, яке покинув ще малою дитиною, кілька разів. Ті відвідини додали ще більше щему і суму від втраченої батьківщини.

 

«Хати стоять забиті навхрест дошками. Село позаростало бур’яном і лісом», — згадує він. Зруйновані гнізда Бонарівки є сумним нагадуванням про те, якими нелюдськими можуть бути чиїсь рішення і забаганки.


Про те, якою квітучою була Бонарівка в часи, коли тут жили українці, розповідає книжка бонарів’янина Ярослава Пащака «Родимий край, село родиме». Зиновій Буцьо доклав чимало зусиль, аби вона вийшла друком 20 років тому. Він упорядкував рукопис і дописав кілька розділів, відтак його можна сміливо називати співавтором видання. Тож говоримо з паном Зиновієм про Бонарівку, згадану книжку і ті далекі події весни 1945-го…

«Метою було завершення зачистки Закерзоння від автохтонного українського населення»

— Переселення українців із Закерзоння й операція «Вісла» — чи є зв’язок між цими, трагічними для західної гілки українського народу, подіями?


— Безперечно. Ці події, послідовні в часі, мали одну причину: злочинну ідею очищення територій Закерзоння (Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя) від українців, які населяли ці землі з прадавніх часів у складі Київської та Галицької Русі.


У другу неділю вересня щорічно Україна вшановує пам’ять жертв переселення українців Закерзоння і Західної Бойківщини. Термін «переселення» визначено у грудні 1945 року державною репатріаційною управою Польщі, заснованою в жовтні 1944-го для реалізації Угоди про взаємний обмін населенням, укладеної 9 вересня того ж року між урядом УРСР та Польським комітетом визволення.


Операція «Вісла» — це насильницьке виселення польською владою українців Закерзоння, які не були переселені в Україну в 1944—1946 роках (за польськими даними, за ці роки було переселено 482 тис. осіб). Метою операції було завершення зачистки Закерзоння від автохтонного українського населення. Це мав бути завершальний етап ліквідації українців на післявоєнній території Польщі.

 

Зиновій Буцьо.


Ще в 1919 році Польський виконавчий комітет сформулював пропозиції прем’єру Падеревському щодо окупації України. У 1947-му, в Концепції заступника Генерального штабу війська польського С. Моссора, було чітко визначено: «Весною провести енергійну акцію переселення поодинокими сім’ями, розпорошити їх по возз’єднаних землях (так поляки називали німецькі території, що по війні перейшли до Польщі), де вони швидко асимілюються». Це було сформульовано в лютому 1947 року, тобто задовго до вбивства генерала Свєрчевського в бою з УПА, що, за версією польської влади, стало причиною операції «Вісла».


Операцію «Вісла» здійснювали регулярні польські війська, підрозділи служби безпеки і охорони порядку. Довідник з історії України засвідчує: «28.04.1947 р. о 4.00 годині ранку шість польських дивізій (близько 17 тис. осіб) та відділи Корпусу безпечинства публічного оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час війська НКВС і чехословаць­кої армії заблокували кордони Польщі від Бреста до Н. Санча».


В Універсальному словнику-енциклопедії, про операцію «Вісла» подаються такі відомості: «Депортовано близько 150 тис. українців, близько 4 тис. ув’язнено в концтаборі Явожно; переселенців розпорошували по щойно приєднаних до Польщі північних і західних землях з метою подальшої асиміляції».


В одне село переселяли по 2-4 родини, а якщо це були активісти українських організацій — по одній родині. Віруючі були позбавлені своєї церкви, діти — школи. Все було спрямовано на повну денаціоналізацію. Однак повністю знищити українство Польщі не вдалося. Значна кількість людей з часом згуртувалась в українських організаціях, зокрема навколо видання «Наше слово», у відновлених греко-католицьких храмах.

Видання книжки спонукало інших авторів поділитися спогадами

— Рівно 20 років тому ви видали документальний нарис земляка Ярослава Пащака «Родимий край, село родиме». Як народжувалася ця книжка? Яке її «життя» після видання, як її сприйняли громадськість та односельці?


— У 2000 році до мене звернулися родичі Ярослава Пащака з проханням допомогти видати його рукопис про Бонарівку — наше рідне село. Я знайшов кошти, відредагував рукопис і домовився про його видання у видавництві «Веселка».

 

До книжки написав вступне слово «Споконвічна українська земля», примітки, «Спомин про Августдорф», «Їх прийняла Станіславщина» (списки розселення бонарів’ян в Івано-Франківській області) та укомплектував її додатками: Болехівський Олександр «Перлина у скарбниці пам’яті» (післямова), Курдидик Анатоль «Спомин про Бонарівку», листи Олександра Клюфаса та інших. Загальний обсяг підготовлених мною доповнень до книги становить близько 40% її обсягу.

 

Видання книжки Ярослава Пащака «Родимий край, село родиме» у 2001 році збіглося в часі з завершенням будівництва церкви в Глибоці Коломийського району, яку звели своїми силами і коштами бонарів’яни. У побудові церкви я брав посильну участь: допоміг забезпечити будову цеглою й оцинкованою бляхою, а також запропонував зробити нішу над входом для статуї Богоматері-Покрови та профінансував її виготовлення. А презентація книжки відбулася в день освячення церкви на Покрову Пресвятої Богородиці.


Видання було розповсюджене у всіх місцях поселення бонарів’ян, а також у Києві, Одесі, Бориславі, воно надійшло в торговельні мережі, було передане українській діаспорі в Торонто (в тому числі й синам священика І. Клюфаса) та в Перемишлі.


Великий резонанс мала стаття про Бонарівку Наталі Кляшторної «Виселення», яку вона написала на основі книжки та розмов зі мною для газети «Україна молода». Журналістка зазначила: «Про те, що не встиг написати пан Пащак, написав Зиновій Буцьо».


У червні 2005-го я разом з Марією і Дмитром Мачошаками був серед організаторів зустрічі бонарів’ян у Глибоці з нагоди 60-річчя переселення, де розповів представникам ЗМІ про Бонарівку та депортацію. А перед цим дав інтерв’ю журналістці газети «Україна молода» Ярославі Музиченко, в якому висвітлив історію, уклад, громадське життя, традиції Бонарівки і трагічні дні перед переселенням («УМ», «Козацький «острів» серед Польщі», 24 червня 2005 р.). Я вдячний редакції «України молодої» за ці публікації.


Завдяки статтям у вашій газеті отримав інформацію про Бонарівку Володимир Качмарський, професор Рівненського університету водного господарства, який є правнуком бонарів’янина, що виїхав із села на початку XX ст.

 

Відомий публіцист, українознавець Роман Матвійчина з Польщі написав мені: «Я дуже вам вдячний за труд, вложений у видання друком книжки Ярослава Пащака, опрацювання обширних приміток та зібрання списків розселення бонарівців. Властиво завдяки книжці ми могли дещо довідатися про мого прадіда і його брата» (йдеться про Івана Мудрого, пароха Бонарівки з 1894 року та його брата, вчителя у Бонарівці). Автор післямови до книжки Ярослава Пащака, знаний публіцист Олександр Болехівський, оцінюючи видання, зауважив: «Прекрасно написана ваша передмова, а також «Примітки», які поширюють відомості про окремих людей. «Спомин про Августдорф» висвітлює життя бонарів’ян у період після депортації».

 

Серед багатьох подяк, отриманих після видання книжки, особливою є подяка всім причетним від дружини Ярослава Пащака — Марії Дмитрівни, дочки Ізяслави і внука Володимира.


Видання книжки із запропонованою письменником, директором видавництва «Веселка» Яремою Гояном назвою «Родимий край, село родиме», та написаними мною спогадами та додатками до неї, якщо не спонукали, то принаймні прискорили написання спогадів про Бонарівку інших авторів.


Після того вийшли в світ ґрунтовні спогади Адама Голодинського і Миколи Голея «Втрачена земля» (2008) та «Бонарівка. Спогад з дитинства» (2015), документального нарису «Нагородою їм став ГУЛАГ» (про 46 бонарів’ян, жертв сталінських репресій, засуджених і висланих у табори, та п’ятьох вбитих НКВС молодих хлопців із Глибоки), «Незабутня Бонарівка. Бібліографія» Романа Матвійчини (Варшава, 2009).


Третього жовтня в селі Глибока Коломийського району на Прикарпатті Микола Голей презентує землякам видану ним бібліографічну енциклопедію про бонарів’ян в Україні, підготовлену за участю багатьох з них. Я також планую презентувати книжку Василя Голубінки «Спогади з гіркої лемківської долі», в якій розміщена написана мною післямова «Так було в Яворівці, так було всюди», в якій йдеться про Бонарівку, а також про зустріч бонарів’ян в селі Глибока з нагоди 60-річчя переселення.


— Чи пов’язане видання вами ще однієї книжки про переселення, про яку щойно згадали, і фактично окремої її частини «Так було в Яворівці, так було всюди», яку ви подали як «Післямову» до спогадів?


— Більше того, саме книжка «Родимий край, село родиме» послужила чи не головною причиною появи спогадів Василя Голубінки. Переселенці з лемківського села Яворець, які проживали разом з бонарів’янами в Авгусдорфі (тепер це вулиця міста Снятин, а колись було село, що прихистило тоді нас, вигнанців з рідної землі), ображалися, що я мало написав про них. І я запропонував їм написати спогади про своє село і пообіцяв видати ці спогади.

 

На мою пропозицію відгукнувся Василь Голубінка, мій однокласник, який теж родом із Явірця. Спогади написані живою мовою, цікаво і змістовно. Завдяки пану Роману Матвійчині, українцю з Любліна, якому я передав кілька десятків книжок, її отримали українські, в тому числі й лемківські, організації Польщі, зокрема в Перемишлі (Український народний дім), Варшаві (видання «Наше слово»), кілька греко-католицьких церков, українські активісти в Парижі, Лондоні та інших містах.

 

Церква Покрови.
Фото з особистого архіву Зиновія Буцьо.


До цієї книжки я написав вступне слово, примітки і вже згаданий додаток «Так було в Яворці, так було всюди», на сорока сторінках якого розповів про виселення з Бонарівки і трагедію інших сіл Закерзоння. Додаток проілюстрований фотографіями про знищення українських церков на Закерзонні, списками загиблих, спогадами переселенців.


У часописі «Ватра» (Польща) професор Михайло Лесів розмістив розширену інформацію про книжку «Спогади з гіркої лемківської долі». Він розпочав свою аннотацію з аналізу спогадів Василя Голубінки про село «Яворець Ліського повіту на пограниччі території з україномовним лемківсько-бойківським населенням над рікою Ветлиною, звідки був виселений разом із сім’єю на 9-му році життя до УРСР. Спогади були записані щойно у 2008-2009 р. з ініціативи і намови упорядника цього збірника З. Буцьо, щоб залишилася принаймні пам’ять про рідні лемківсько-бойківські землі. Далі описано також життя в Долинському районі і Снятині по переселенні».


Також пан Лесів аналізуючи коментарі та «Післямову» до книжки, написав: «Коментарі до цих споминів з наведенням широкого тла історії виселення і депортації україномовного населення на схід, північ і захід з території Закерзоння.

 

А також розлогу післямову «Так було в Яворівці, так було всюди» (стор. 65-95) помістив у цій збірці Зиновій Буцьо, заслужений енергетик України, наро­джений у с. Бонарівка під Ряшевом. Він наводить спомин Василя Макара, народженого 1930 р. у с. Яворець Ліського повіту, односельчанина В. Голубінки «Як нас виселяли». Фрагменти вибрані зі статті В. Бадяка, який народився 1938 року у с. Тиряві Сяніцького повіту, та видання Олега Іванусіва «Церква в руїні», опублікованого у Канаді 1987 року.

 

У збірнику надруковано також частину листа Романа Матвійчини, чий прадід Іван Мудрий був на початку ХХ ст. (1895—1924 рр.) парохом у згаданому селі Бонарівка, про яке розповідає книжка Ярослава Пащака «Родимий край, село родиме» (Київ, 2021). Книжка ця була поштовхом для підготовки й опублікування Романом Матвійчиною ґрунтовного дослідження «Незабутня Бонарівка. Бібліографія» у Варшавському річнику «Український альманах 2009».

 

«Зиновій Буцьо — аніматор цих споминів, оцінює зібране й написане як живе свідчення трагедії українського населення територій, що відійшли після Другої світової війни до Польщі; віддзеркалення долі цих переселенців, змушених покинути їхні споконвічні землі, у яких насильно відібрана їхня мала Батьківщина і назавжди втрачена, залишившись лиш у спогадах і незгасимому щемі у серці», — додає пан Лесів.


Зазначу, що, зокрема, в Польщі використання в інших публікаціях матеріалів видання відбувається з посиланням не лише на автора твору, а й на автора додатків до нього, адже це, до речі, теж є інтелектуальною власністю. На жаль, в Україні використання матеріалів додатків, післямов до книги часто відбувається без посилання на їх автора.

Дружина Степана Бандери теж виросла в Бонарівці

— Що з того великого інформаційного матеріалу книжки Ярослава Пащака, публікацій в «Україні молодій» ви б виділили сьогодні? І що додали б?


— Книжку Ярослава Пащака, високоосвіченої людини, що закінчила гімназію в Перемишлі та чотири курси Чернівецького університету (далі був ГУЛАГ), визначено як документальний нарис, і всі його розділи і сторінки однаково цікаві, значимі й достовірні. З огляду на тему розмови я б згадав перш за все громадські організації Бонарівки, єдність сільської громади і людей — як бонарів’ян, так і відомих осіб, пов’язаних із Бонарівкою.

 

Центром духовного і суспільного життя села були церква (отець Іван Клюфас) і «Просвіта» (голова Михайло Голей). Будинок читальні «Просвіти» і церква Покрови побудовані за проєктом вихідця з Бонарівки, Варшавського архітектора М. Шуплата. Ось як описує будинок «Просвіти» відомий галицький журналіст і публіцист Анатоль Курдидик, який приїхав зі Львова за дорученням правління «Просвіти» на просвітянське свято: «будинок читальні «Просвіти» — велетенська під народний стиль поверхова будова з дерева, прекрасна театральна зала, читальня з бібліотекою, крамниця кооперативу і кредитної спілки, на горі кімнати Союзу українок і «Лугу».

 

В селі була своя міцна високо і самотужки освічена аристократія із селян — дай Боже мати нам таких інтелігентів, і отець декан Клюфас умів їх віднаходити і ставити у проводі життя: головами всіх місцевих установ, диригентами хорів, провідниками театральних гуртків, секцій Союзу українок, Лугових чот були селяни». В селі також діяли Товариство « Сільський господар», рідна школа, громадська рада.


Кого ж згадує в своєму нарисі Ярослав Пащак? Перелічуючи ентузіастів національного відродження в селі, які працювали без оплати і будь-якої фінансової допомоги, брали активну участь в українському русі, автор назвав понад двадцять прізвищ.

 

Та найзавзятішими, найенергійнішими, майже фанатиками української справи були бібліотекар і директор хору Кость Лиско (загинув у сталінських таборах), голова товариства «Луг» Дмитро Совтисік і диригент оркестру Юрій Качмарський (розстріляний гітлерівцями як учасник похідних груп ОУН у Східній Україні). Безперечно, до цього переліку треба додати батька Ярослава Пащака — дяка Петра, який був одним із лідерів села. Повертаючись з російського полону, привіз із Наддніпрянської України записи багатьох пісень, збирав молодь, розповідав про Україну і формував національну свідомість, організував перший у селі оркестр, багато займався хором.


Безперечно, треба згадати родину Опарівських — отця Василя Опарівського, капелана Української галицької армії, який загинув у бою з поляками біля Підгайців Тернопільської області, де і похований. Його дружина Юлія, вчителька, вдовою виховала і дала освіту сину Левку, розстріляному гестапо за участь в ОУН, і доньці Ярославі, майбутній дружині Степана Бандери.

 

Життя Юлії Опарівської трагічно закінчилося в 1945 році — її вбили в польському селі. Вона похована на бонарівському цвинтарі. В даний час її могила занедбана, потрібно підтримувати ініціативу пана Романа Матвійчини, який звернувся до відповідних інстанцій щодо її впорядкування.


Ще однією шанованою родиною у Бонарівці була родина Падохів. Засновником династії був громадський писар села Петро Падох — середньозаможний селянин, що зумів усім чотирьом синам дати освіту: Андрій став учителем, Юрій — священником, Василь — юристом, Микола — залізничником (начальник станції м. Городенки і Дрогобича). Син Миколи Ярослав Падох — відомий юрист у Німеччині і США, був обвинувачем вбивці Степана Бандери, автор нарису «Моя Бонарівка». Христина Падох — професорка, проживає у Нью-Йорку.

 

Директором школи в Бонарівці був Теофіль Мудрий, брат отця Івана Мудрого. Вчителювали в селі Іван Ленартович, Михайло і Анна Голеї, Іван Русенко — поет, що присвятив селу вірш «Бонарів’яни». Серед відомих людей, життя яких пов’язане з Бонарівкою, слід назвати Тараса Франка, який учителював у Ряшеві і часто відвідував Бонарівку, українських учених Івана Верхратського, Івана Зілинського (професора Ягелонського університету), які описали історію та звичаї і вивчали говір замішанців.


Хоч як там було, нам, переселенцям, довелося жити в різних місцях України, де зустрічали нас по-різному. Нелегко було вживатися в нове середовище, але бонарів’яни зуміли освоїтися в нових умовах, виховати дітей, дати їм освіту. Понад сотня дітей бонарів’ян стали дипломованими лікарями, вчителями, інженерами, художниками, музикантами, економістами, журналістами, юристами, біологами та фахівцями інших професій.


Ми втратили рідні домівки, рідну землю, на якій проживали понад 500 років, нам лишився сум і щем у серці, та є надія ще раз поїхати в Бонарівку, зустрітися з рідним краєм, батьківською хатою, поклонитися могилам предків. Водночас ми вдячні людям, які прийняли нас тут, на землі, що стала для нас другою малою батьківщиною.

ДОСЬЄ «УМ»


Зиновій Юрійович Буцьо, заслужений енергетик України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1999), заступник міністра енергетики та електрифікації України (1993—1995), голова Національної комісії регулювання енергетики України (1995—1999).


Народився 18 липня 1939 р. в с. Бонарівка біля Ряшева, в Надсянні. В 1945 р. родину депортовано у Станіславську область (нині Івано-Франківська).


Закінчив факультет електрифікації Львівського сільськогосподарського інституту, отримав диплом інженера-електрика.


З 2003 р. працює в Національній енергетичній компанії «Укренерго», очолює Експертну раду. Був керівником груп розробників «Енергетичної стратегії на період до 2030 р.» (2005) та «Концепції розвитку поновлюваних джерел енергії» (2007). Є автором понад сотні публікацій з енергетичної тематики.


Наприкінці ХХ ст., у час відродження демократичних рухів, підтримав утворення Товариства української мови в Івано-Франківському обленерго, забезпечував фінансування видання «Енциклопедії українознавства», книг Я. Пащака і В. Голубінки, допомагав львівському товариству «Лемківщина», кіностудії «Галфільм»,  будівництву церков у Бурштині, Отинії і с. Глибока, відбудові церкви Св. Софії у Львові, Крехівського монастиря, церкви Св. Миколая у Києві тощо.


Нагороджений орденами «Знак пошани», «Дружби народів», «За заслуги».


Разом із дружиною Людмилою Василівною виховав доньок Наталію і Оксану, має внука Арсена, внучок Анну та Людмилу.