«Палітурка»: український ПЕН та The Ukrainians Media запустили подкаст
Подкаст «Палітурка», присвячений творам зі шкільної програми запустили Український ПЕН та The Ukrainians Media: чому вони вчили нас тоді та чого можуть навчити сьогодні. >>
Як відомо, Володимир Діброва не є уродженцем штату Массачусетс.
Він народився 1951 року в Донецьку (тоді — Сталіне) і за віком повинен був би увійти в українську літературу в 1970-ті.
Але тодішня цензурна ситуація виключала для його надто відмінної від приписів офіційного соцреалізму прози будь-яку можливість легального друку.
Тому аж до часів «перебудови» ці тексти (разом із віршами Юрка Позаяка) залишалися одним із найяскравіших явищ «андеграундової альтернативи» — й були відомі лише вузькому колу читачів київського «самвидаву».
Дві книжки письменника («Тексти з назвами і без назв», «Пісні Біттлз») з’явилися друком лише 1990-1991 року — і відразу ж принесли кандидатові філологічних наук Діброві статус одного з найпопулярніших українських прозаїків.
У 1990-ті були ще романи «Пентамерон» і «Бурдик», повість «День народження», п’єси «Короткий курс» і «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії» — поява кожного з цих текстів ставала подією нашого літературного життя.
Наступний у часі роман «Андріївський узвіз» став лауреатом премії Бі-Бі-Сі 2007 року — але тут помітно відчувався вже «погляд здалеку», адже з 1994 року письменник живе в США і викладає українську мову в Гарвардському університеті.
І ось після тривалої перерви український читач має нову книжку Володимира Діброви, цього разу (вперше для автора!) — не з царини белетристики.
Її мета окреслена передмовою з дещо провокативною назвою: «Що нам робити з Тарасом Шевченком?» Ні, автор зовсім не збирається вкотре скидати найбільшого національного поета «з пароплава сучасності».
Він як викладач одного з найпрестижніших університетів світу, констатує: без серйозного коментування кожного з творів іноземці не розуміють, чому «українці так тримаються за свого Кобзаря». Та й для «своїх» (і насамперед молоді) «поет часто залишається пам’ятником на привокзальній площі».
Звісно ж, коментувати твори Шевченка бралися безліч людей. Але тексти Сергія Єфремова, Степана Смаль-Стоцького чи Леоніда Білецького було все ж написано багато десятиліть тому, а на екскурсах радянських шевченкознавців (часом дуже вартісних!) лежав відбиток тієї доби, яка на півтора десятиліття затримала літературний дебют самого Володимира Діброви.
Отже, рецензована книжка цікава насамперед тому, що сучасна. І вже цитована назва передмови відсилає не до ленінського «Як нам реогранізувати робітничо-селянську інспекцію?» і не до солженіцинського «Як нам облаштувати Росію?» (як це може здатися українському читачеві з покоління, вихованого ще в радянській школі), а до відомої (в гарвардських колах) фрази англійського письменника й богослова К. С. Льюїса «Що нам робити з Христом?»
Льюїс чудово усвідомлював власну неспівмірність із Сином Божим, але намагався вести терплячу й раціональну розмову на окреслену тему.
Натомість для пересічного українського читача в назві передмови до книги Діброви апріорi звучатимуть зухвальство, докір чи гіркота (і автор сам це чудово усвідомлює). Адже Шевченко — «батько нації», а ми — «ледачі правнуки», не здатні як слід виконувати його заповіти...
Однак автор переконаний: писати про Шевченка знову й знову — необхідно. Адже в сучасному американському мультику The Incredibles головна героїня повчає своїх дітей: «Твоя ідентичність — це і є твій найбільший скарб. Захищай його!»
А Шевченко досі є для нас найкращим провідником світами нашої національної ідентичності. І тому кожне покоління українців повинне подивитися «свіжим оком» на його постать і його тексти.
Це непросто — попри те, що Шевченко є найбільш задокументованим і прискіпливо дослідженим українцем. Надто вже великою кількістю стереотипів обросла його творчість після травня 1861 року, коли поета було урочисто перепоховано на Чернечій горі. А тим часом насправді її зіткано з неймовірних суперечностей.
Кобзар у смушевій шапці, «самородок» і «співець села», більшу частину життя фізично прожив поза межами України, і серед його вчителів та близьких друзів були провідні постаті тодішньої імперської культури.
Ліричний герой Шевченка є водночас християнином, єретиком і язичником. Найбільше поет мріяв оселитися у власній хаті «на Вкраїні милій», але звікував вік коли не в казармі та в кибитках, то в гостях, у приймах і на найманих помешканнях. Про ці та інші речі Діброва відразу ж нагадує своїм читачам.
Напевно, вмотивовано наводить автор і фразу відомого американського поета Роберта Фроста: «Я обираю старі способи, щоб звучати по-новому». В ній — ключ до розуміння того, як часом навіть цілком узвичаєні речі в Шевченка можуть набувати сили сліпучого прозріння. Доречна й згадка про класика колоніальних студій Франца Фанона з його зауваженням: «місцевий інтелектуал, який піднявся на боротьбу за свою націю... зобов’язаний розітнути і поставити перед очі всього світу серце свого народу».
Діброва слушно зауважує: і в цьому сенсі у нас не було правдивішого «хірурга» за Тараса Шевченка.
Жанр книжки «Свіжим оком: Шевченко для сучасного читача» (К.: Видавництво «Білка», 2021. — 176 с.) сам автор визначає як «читацькі нотатки».
Це — десять нарисів-рефлексій щодо Шевченкових текстів. Частіше — хрестоматійних («Причинна», «Садок вишневий коло хати», «Кавказ», «Мені тринадцятий минало», «Марія», «На панщині пшеницю жала», «Доля», «Муза», «Слава»). Часом — менш відомих, хоч і не менш гідних нашої уваги («Буває, іноді старий», «Хіба самому написать», «Дурні та гордії ми люди»).
Цей вибір зроблено на підставі особистих уподобань автора, а ще — з вимушеним униканням творів важливих, але надто великих за обсягом («Гайдамаки», «Великий льох», «Сон» тощо).
Усі ці нариси читаються незмінно цікаво. І хоч як складно, здавалося б, сказати про Шевченка щось по-справжньому нове, доволі часто авторові це таки вдається.
Скажімо, аналізуючи пронизливо-гіркий текст «Хіба самому написать», створений у 1849 р. на Кос-Аралі, де Шевченко нарікає на інтелектуальну порожнечу, в якій опинився («Ніхто й не гавке, не лайне, Неначе й не було мене»), Діброва цілком слушно зауважує: якби з сімдесяти віршів, написаних упродовж 18 місяців Аральської експедиції, Шевченко склав би збірку під умовною назвою «Кос-Арал», «то вже на підставі цієї збірки можна було би казати про зрілість української літератури як про доведений факт.
Але проблема в тому, що література — це не лише геніальні твори». А ось усього цього «іншого» (видавництв, літературних вечорів, книгарень, меценатів, україномовних шкіл і, нарешті, власної держави) цій літературі завжди фатально бракувало.
В аналізі Діброви раз по раз виринають паралелі, немислимі і для радянського, і для «антирадянського» шевченкознавства. Шевченків шедевр — «Марія» — сповнений натхненної віри, але настільки далекий від офіційного «православ’я», що Василь Тарновський (молодший), як відомо, навіть просив Шевченка спалити рукопис, бо він «ниже Вашего таланта».
У книжці проведено доволі ризиковане порівняння «Марії» та оповідання сучасного американського письменника Філіпа Рота «Навернення юдеїв у християнську віру» (за яке Рота довго звинувачували в антисемітизмі, — приблизно з тим самим рівнем умотивованості, що й критика Тарновського на адресу «Марії»).
Адже, попри будь-які ортодоксальні закиди, вступ до «Марії» («Все упованіє моє на тебе, мій пречистий раю») «за щирістю висловленого почуття стає в один ряд із Давидовими псалмами та «Книгою скорботних пісень» вірменського поета-містика Григора Нарекаці». Тим більше, як слушно зауважує автор, молиться Шевченко в ньому не за себе, а за всіх нас.
Звісно, не з усіма побудовами й висновками Володимира Діброви можна погодитися. Для мене надзвичайно симпатичною була його думка про те, що Шевченкове прагнення справедливості виливалося не лише в «громадою обух сталить».
Адже поет одного разу згадав (у «Юродивому»), що справедливість може бути встановлено й «законом»: «Коли ми діждемося Вашінгтона з новим і праведним законом?»
Тільки ж насправді сьогодні вже важко стверджувати, чи говорив Шевченко про цей «новий і праведний закон» у термінах права, чи у звичайних для нього поняттях есхатологічних видінь.
Проте така дискусія з автором робить книгу для читача лише цікавішою.
Приваблюватиме цього читача в книзі й необтяжливий «гарвардський формат» (її обсяг лежить якраз посередині рекомендованого інтервалу між 150-ю і 200-ю сторінками), й вишукані ілюстрації Марії Кінович.
Отже, слід лише подякувати НТШ в Америці та громадській організації «Нова українська академічна спільнота», які уможливили це потрібне й цікаве видання. Лишається сподіватися, що слідом з’явиться й англомовна версія, яка, можливо, допоможе американським студентам Володимира Діброви таки краще зрозуміти, чому «українці так тримаються за свого Кобзаря».
Максим СТРІХА
Подкаст «Палітурка», присвячений творам зі шкільної програми запустили Український ПЕН та The Ukrainians Media: чому вони вчили нас тоді та чого можуть навчити сьогодні. >>
За кілька сотень кілометрів від лінії фронту, в місті Луцьк, пробилася життєдайним паростком ошатна книжка «Кобзарі». >>
Сергій Жадан уже давно перебуває на поетичному п’єдесталі. >>
Дерев'яний храм Святого Архистратига Михаїла, внесений до списку архітектурних пам'яток національного значення, повністю згорів під час пожежі в селі Сможе Стрийського району Львівщини >>
У нашій добірці ми зібрали топ-5 найталановитіших та найцікавіших українських митців нової хвилі, яких потрібно знати, щоб розбиратися у сучасному мистецтві. >>
У день народження гетьмана Кирила Розумовського,18 березня, оголосили результати щорічного конкурсу «РозумФест». >>