Поєдинок з довічною пітьмою: життя і боротьба поета Володимира Забаштанського

13.07.2021
Поєдинок з довічною пітьмою: життя і боротьба поета Володимира Забаштанського

Володимир Забаштанський. (Фото з Вікіпедії.)

Минає двадцять років, як закінчився повсякчасний поєдинок з довічною пітьмою талановитого поета, лавреата Шевченківської премії Володимира Забаштанського.


І є привід нагадати про унікальний приклад — і не лише для сфери літератури — виняткової сили духу, надзвичайно вольової особистості.

 

А коли вже постане час упасти, то треба мужньо, за твердженням поета, «тільки зверху на біду».

Гомерові було легше...

Звіддалік йому кричали хлопці, щоб утікав. А він, як заворожений, стежив за блакитним вогником на бікфордовому шнурі в гранітному кар’єрі. Є така магія очікування, коли зникає почуття страху. І сталося фатальне. Од вибуху — слі­пець і без кінцівок рук. У неповних вісімнадцять літ.


Інший на його місці прокляв би гранітне каміння. Зламався б, шукаючи відраду в алкоголі, став би жебраком.

 

А Володя, син фронтовика Омеляна Забаштанського, померлого від ран за рік після війни, взяв його за зразок міцності духу. І, вже як відомий поет Володимир Забаштанський (1940 — 2001), здобув найвищу літературну нагороду.


Навчатися за системою Брайля ніяк не виходило. Як не брав голку — пальцями ніг чи зубами. Вимушений був покладатися лише на феноменальну пам’ять.


То він — новоявлений Гомер? Ні, античному сліпому генієві було значно легше. І не тільки тому, що володів руками. Він просто за легендами складав епічні поеми. А нашому поетові доводилося для кожного рядка викрешувати слова, ніби кайлом — іскри з каменю.


В синіх скелях поезії волею й розумом
Я обтесую слово, мов камінь, тверде, —


зізнався у вірші «Відвертість».


Книга Володимира Забаштанського 1967 року з дарчим написом автора.
Фото з violity.com.


Схожість з Гомером лише в одному: обоє власноруч не писали поезії. Той грек не знався на грамоті, а В. Забаштанський — з містечка Браїлів на Вінниччині — фізично не міг писати. У нього, як писав Петро Перебийніс, була «виснажлива робота серця і пам’яті».

 

Справді, строфи народжувались і вночі, одначе утримувався розбудити натомлену, жертовно віддану дружину Олю, щоб занотувала. Але дискусійним залишається міркування Перебийноса, що Забаштанський — «поет, явлений природою, нашою дійсністю, а не волею якогось випадку».

 

Так, парубок був досить здібний, міг би при нагоді й римувати. Скажімо, для художньої самодіяльності чи для дівчат на танцях у клубі, на який переобладнали Петропавлівську церкву. Бо для виживання сім’ї у колгоспно-радгоспівських злиднях не потрібні були навіть любителі віршів, не кажучи про поетів.


Та й навряд чи хлопець перед­чував своє призначення після семирічки, коли був малярем, помічником кочегара на цукрозаводі, їздовим, робітником у каменоломні.


Безперечно, були винятки, коли графомани у важкі часи за прославляння влади робили з неї годувальницю свого убогого таланту.


На справжніх поетів не вчаться. Ними стають за велінням душі й серця. І за певних, непередбачених обставин та екстремальних ситуацій. Саме так сталося з тяжко скаліченим у браїлівській каменярні парубком.

 

І тому варто пристати на другу версію — про парадокс із протилежного. А він, як писав прозаїк Олексій Дмитренко, у «жорстокій помилці, що скалічила хлопця, але народила поета». А чому б і ні? Буває, що й біда спонукає. Але коли є сильна воля і поставлена мета. Та ще коли поруч, дякуючи Богу, доброзичливий порадник.


Саме на це пощастило В. Забаштанському. Після кількох важких операцій він опинився в Київському інституті ортопедії і травматології. Сусідом у палаті виявився письменник-фронтовик Євген Кравченко.

 

Своїми розповідями про мужніх людей і силу художнього слова заохотив хлопця до віршування. Поети Андрій Малишко й Володимир Сосюра, які провідували Кравченка, помітили у Володі потяг до поетичного мислення і благословили навіть на стадії початківця.


Але був ще один вельми важливий чинник для сприятливої подальшої долі молодого поета. Навчаючись у школі робітничої молоді, яку закінчив, до речі, із золотою медаллю, прибув на канікули до сестри. І тут, у Браїлові, зазнайомився із приїжджою сусідкою Ольгою Василівною, донькою репресованого священника, яка під час війни була остарбайтером у Німеччині. Сама зазнавши з донечкою поневірянь, вона, вродлива, співуча, погодилась стати довічним поводирем, його очима й руками, ще й народила сина.


Хто б із таким тягарем не поник,
З дому мене ведучи на вершину?
Стали в путі незамінні навік
Очі і руки моєї дружини, —

подякував Олі в одній із поезій.

«За що лягать кістьми»

Перша збірка «Наказ каменярів» з’явилася 1967 року, коли ще був студентом на філологічному факультеті університету в Києві. Попри деяке наслідування знаних поетів, вона отримала схвальні відгуки.


Пригадую, назва третьої книжки — «Моя вузькоколійка» (1973) схилила мене до упереджено-критичного сприймання. Невже постане віршований корчагінець? Одначе до розчарування не дійшло.

 

Упевнився, що він таки не став комсомольським трубадуром. Дедалі частіше переймався турботами й бідами простих людей, як-от у вірші «Капуста». Про вдову, чоловік якої загинув у кар’єрі.


Тітка різала на шатківниці капусту
І солила слізьми у діжці дубовій...


Виростав поет у хатині, по всіх кутках і закутках якої — убогість. Такі реалії повоєнних колгоспних кріпаків. Зі злиденними трудоднями, непосильними податками, примусовими підписками на облігації. І мати привчала дітей ділитися кожним шматочком хліба.

 

Чи не тому хлопець мав совісливість, готовність допомагати комусь у скруті, захистити од несправедливих звинувачень. Мабуть, із цих душевних потреб і постали пам’ятні рядки, що стали для багатьох шанувальників його хисту крилатим висловом.


Треба хліба людині й металу,
Треба музики й п’єдесталу,
Та, мабуть, понад все, до загину,
Треба віри людині в людину.

Поезія стала для Забаштанського і духовним виходом із неповносправності.
Мене біда не може побороти,
Не можу побороть і я біду.
Отак і стоїмо супроти.
Якщо ж я першим упаду,
То тільки зверху на біду, —

пообіцяв собі самому бодай таку перемогу.


Дивують його завзяття, терплячість і, звичайно, пам’ятливість. Готував статті й відгуки на книги, займався перекладами, із задоволенням їздив на виступи, очолював Республіканську студію творчої молоді «Кобза».


В інтерв’ю Миколі Кагарлицькому поділився секретом своєї творчості: «У мене найчастіше народжуються перша й остання строфи майбутнього вірша... Коли таке обрамлення є, вірш виношую».


Чи не кращий зразок такого виношування — присвята Борисові Тимошенку «Колядники». Щемливий спогад з дитинства, коли прийшов із ватагою під вікна самотнього діда.


Гуртом гукали: — Вам колядувати?
А звідтіля: — Не маю що давати.


На те хлопчаки не зважали. І старий, «зворушений, виносить чемно / В полумиску картоплю нам печену».


А от кінцівка — як докір сучасникам за перервану традицію наших предків. І це — найсуттєвіше, заради чого виник творчий задум.


...є сьогодні що давати.
Чому ж ніхто не йде колядувати?


Подібний поетичний прийом — у «Жмеринській баладі». Спочатку автор нагадує, що слава цього краю «завжди — від Кармалюка» (легендарний месник народився саме тут — в с. Кармалюкове). Дякує Жмеринці за те, що в голодні повоєнні роки рятувала «ліверкою» і «чергою за тюлькою», іноді «на товарняку попутному підкидали з клумачком до блокпоста».

 

І вже насамкінець жартівливо обіграно єдиний недолік цього поселення на важливій транспортній розтоці, з оригінальним за архітектурою — одним із найкращих в Україні — залізничним вокзалом.


Тільки ж сумно хай не буде зрештою,
Хай вам завжди буде тільки голубо.
Не була б Одеса першою,
Якби море в Жмеринці було.


Але що значить «голубо»? Очевидно, цей прислівник настільки важливий, що знехтувана більш точна рима. Виявляється, так підказала поету незрадлива пам’ять, яка зберегла почуте колись від браїлівських сторожилів призабуте зичення, альтернативне до відомого, коли відкланюються або прощаються: «Щоб вам було добро!»


У вірші «Тримаюся» поет доречно скористався архаїзмом, що відтворює зусилля утриматись од депресивного розпачу, коли хапався і «за куцих спогадів ґандзолі». Йдеться про уривки, шматки, роз’єднані фрагменти чогось дорогого для душі, ніжного, що є покликом боротися за життя.


Так само привабив мене рядок «чигала на бескеттях шляху» («Звеличуйте людину просту»). Тут зрідка вживане слово «бескеття» (синонім до бескидів) застерігає од небезпечних перешкод — кам’яних виступів, скельних урвищ, крутизни.


Поет обурювався, що лукаві можновладці під масками новітніх демократів дбають не про добробут народу, а про власне збагачення: «І патріоти лише доти, /Допоки з волі гендель є».


Цей поет не мав змоги самотужки вивіряти за словниками походження сумнівних лексем. Але не йшов на компроміс заради вдалої рими. Народжені з пам’яті його строфи філігранно чіткі.


Відвертий, принциповий, він завше стояв в обороні рідної мови, що ідентифікує приналежність до української нації. Навіть у вірші про народного героя Северина Наливайка вкладає в його уста переконання: як «мова є ще у народу, /Ще є за що лягать кістьми».


Книгу «Блискавка з темряви: Володимир Забаштанський очима сучасників» видали 2012 року.
Фото з сайту vinobu.vn.ua.

Як побачите своїх — кланяйтесь нашим

Чи не наприкінці 1980-х років я зустрів на Хрещатику добре знайомого письменника Бориса Тимошенка, який вів Забаштанського до поштамту.


— Володю, це рідкісний Іван із твого краю. Журналіст, родом із Цибулівки, куди ми їздили на могилу сталінського зека Гриця Волощука.


— Рідкісний — значить твердий? — запитально уточнив поет. — Коли так, то приймаємо до нашого товариства.


Напевно, він здогадався, що мав на увазі Тимошенко, який, як і я, зазнав неприємностей од КДБ. Його звільнили з університету, мене — з видавництва.


Я нагадав, що вони були в моєму селі 1970 року, коли провідали удову того відчайдуха, який намалював був кремлівського тирана із зашморгом на шиї.


— Хлопці, атмосфера наверху вже прогрівається. Треба було б колись написати про цього... дуже рідкісного художника, — знову озвався Забаштанський. І якось двозначно скаламбурив: — А поки що, Іване, як побачите своїх — кланяйтесь нашим.


— В такому разі мені доведеться їхати й до Браїлова.


— І не пошкодуєте. Хто там побував — прагнув навідатися знову.


— Як ото композитор Чайковський? — проявив я обізнаність. — Кілька разів гостював у маєтку княгині Надії фон Мекк. Але дивно, чому взагалі не стрічався з нею.


Поет враз зацікавився, звідки це мені відомо. Я послався на розмову зі жмеринським краєзнавцем Михайлом Солоненком. Уривки з рукопису його повісті про Чайковського редагував в одеському видавництві «Маяк».


— О-о, то є людяна людина. Допомагає порадами літстудійцям при редакції міської газети.


Щодо пропозиції Володимира Омеляновича. Лише коли розпалася радянська імперія, я на основі архівної карної справи художника в Держархіві  СБУ опублікував у ЗМІ, а згодом у своїй книзі «Агов!» (2012) розповідь про нього та його двох посправників. А Б. Тимошенко описав знайомство з Г. Волощуком у виданні «Потала» (2012). І там же — спогади про дружбу з В. Забаштанським.


Певно, було якесь провидіння на єдину розмову з цим поетом. Майже за чверть століття по тому друзі зі Жмеринки, які мають дачу в Браїлові, повезли мене туди на Проводи, що на другий день після Великодня.

 

Блукаючи новим кладовищем, знайшов кілька поховань з іменами Забаштанських. Очевидно, цей рід великий у колишньому сотенному козацькому містечку. Одну частину поселення навіть називають Козачівкою.


І пророчими виявилися слова поета. Тепер мене щороку тягне до чудових браїлівських краєвидів, ніби на прощу до Свято-Троїцького монастиря.


У пошуках цікавих епітафій спотикався в заростях на старому православному цвинтарі, що на Москалівці, щоразу зупинявся біля кам’яного масивного хреста, напевно, на могилі козацького сотника. Неподалік, за стежкою, — католицьке кладовище. На ньому видивляв упорядковані могили і склепи заможних шляхтичів, до яких, кажуть, навідуються нащадки навіть із-за кордону.


І щоразу жалкую, що в Браїлові не можу проказати молитву за упокій біля могили поета Забаштанського. Вона десь загубилася на величезному Лісовому кладовищі в Києві. Так чомусь визначив поховання його син.

 

Всупереч заповіту батька й очікуванню браїлівців, які вже й замовили були великий поминальний обід, готуючись поховати у центрі селища. На рівні національного героя.
Він був нагороджений орденом «За мужність». Відзначений літературними преміями, зокрема найвищою — Шевченківською (1986).


Попри набуті почесті, на його місці не прагнув би бути ніхто з «фанатичних жерців конфесії українського літературного канібалізму», як писав іронічно Михайло Слабошпицький. Але ж ні, таки позаздрив славі В. Забаштанського один поет, прозваний «талановитим негідником» за зраду друзів-шістдесятників. Про опублікований ганебний епістолярій цього колаборанта я писав у «Літературній Україні» (7.11.2019).


Збірник спогадів та статей «Він серцем бачив світ» («Твори», 2019).
Фото видавництва-друкарні.

Писав коротко і страшно

...Щоранку залишали померлих й опухлих від голоду біля плотів, звідки забирали на підводі до спільної могили на цвинтарі.


На початку літа дехто потай виходив до колгоспного поля, на якому половіло жито. Як тільки зривав бодай кілька ще недозрілих, молочних колосків, доганяли на конях активісти-ланові. Дітей нещадно били, дорослих карали тюрмою.


Так оповідала мені мати. І, мабуть, втаємничували в жахіття Голодомору батьки та односельці і Володимира Забаштанського. Інакше навряд чи з’явився б пройнятий трагізмом його вірш «Стражденна мати».


Скорботна мати йшла поволі,
Туди, де зріло колосся в полі.
Несла на грудях дитя, мов птаху,
Не стало сили, лягла край шляху.
Мов стебла, руки син простягає
І хліба в мами усе благає.
Але благання свого пташати
Уже не чує стражденна мати.
Лежить очима до неба мати,
Загасла тихо біля дитяти.
Проснися, нене, проснися, нене!
Дозріло жито твоє зелене...
Голодомори, голодомори,
Все до зернини взяли з комори.
Взяли з комори все до зернини
В неньки й дитини із України.


Віднайшла цей твір в інтернет-лабіринтах емігрантка Валентина Бурбурас, родом з мого села. Й надіслала мені, дізнавшись, що я досліджую творчість В. Забаштанського.


Зворушена щемливими рядками, землячка вдалася до болючого спогаду: «Коли прочитала «Проснися, нене, проснися, нене!// Дозріло жито твоє зелене...», сльози затуманили очі. Моя матір була сиротою, під час Голодомору жила в дядини. Просила «буксирників» залишити бодай жменю житнього борошна на покришці горняти. Але й те забрали сталінські посіпаки».


Чи не через ті самі рядки якась пані під псевдо (?) Геометрія, за її словами, «не втрималась і виклала цей вірш для інтернетних читачів».

 

Повідомила під ним, що мешкала в Браїлові, «була заступником директора з виховної роботи. І якось організувала зустріч учнів з Володимиром Забаштанським та його товаришем, який його супроводжував. Потім наші стежки кілька разів перетиналися. Спілкуватися й слухати його вірші, які він декламував напам’ять, було одне задоволення».


Про талановитого майстра літератури в жанрі новели Василя Стефаника казали, що він пише «коротко і страшно». Подібне враження від деяких віршів В. Забаштанського, які можна назвати віршованими новелами, що нагадують мінібалади.


Володимир Омелянович воістину був лицарем незламного духу. І став гордістю не лише для отчого краю.


У його творчій спадщині близько двадцяти книг. Остання прижиттєва — ошатний, зі світлинами з родового альбому — том вибраних і нових поезій «Свічечкою слова» (2000).

 

Виданий до його 60-річчя на кошти браїлівців і жмеринчан. Меценатом був, як і кількох попередніх збірок і творчих вечорів, громадський діяч, народний депутат кількох скликань Анатолій Матвієнко.


На шляхах покут — хрести,
Путь грузька, позачасова.
Буду з тьми тебе вести
Свічечкою свого слова, –


востаннє поет читав — усе з пам’яті! — односельцям та гостям на монастирському дворі, а потім у княжому парку ім. П. Чайковського.


Літературно-меморіальний музей у селищі, щорічне мистецьке свято «Браїлівська осінь Забаштанського», молодий сквер на його честь — неповний перелік заходів на вшанування поета на Вінниччині.

 

Скажімо, жмеринський письменник і краєзнавець Володимир Горлей ініціював заснування літературної премії ім. В. Забаштанського, встановлення його погруддя при вході до школи, де навчався.


На вінок слави — і збірник спогадів та статей «Він серцем бачив світ» («Твори», 2019). Упорядкувала його поетеса Ніна Гнатюк, редагувала Валентина Сторожук. Видано за сприяння Браїлівської селищної ради, яку донедавно незмінно очолював Валерій Резедент.


Маю одначе заувагу до вміщеного у книзі нарису про Браїлів. Ладен погодитись із досвідченим автором, що вже у ХІХ ст. німецький інженер Карл фон Мекк, який проєктував тут залізницю, з екологічної точки зору передбачив однойменну станцію аж за три версти од свого палацу в Браїлівському парку.

 

Але навіщо було цьому публіцисту, повертаючись із редакційного відрядження, нарікати, що вимушений через це тупцяти до станції по «немилосердній духоті»? Та й зупиняються на ній лише електрички.


Уважний читач гадатиме в такому разі, що тут бракує елементарного сполучення. Насправді щогодини вирушають маршрутки на Жмеринку (за 9 км) повз станцію Браїлів. Одна через Козачівку, з нагір’я якої милувався автор храмами, а зустрічна — через Москалівку.


Звісно, у В. Забаштанського, приреченого на довічний полон пітьми, була довічна туга за сонцем: «Коло хати, кажуть, білі вишні, // Білі, доле, як у мене сни». Утім він не зробив тягар трагічного випадку домінуючим у своїй творчості. Чимало віршів ставали помічними посланнями тим, хто потребував віри у власні сили.


«Краще запалити свічку, ніж проклинати пітьму», — радив іще античний філософ. І поет спромігся генерувати своє, унікальне світло. Зі «свічечки слова».


Якби була книга рекордів мужності письменників з обмеженими фізичними можливостями, чи не на перше місце варто було б занести ім’я цього подоляка. Витримавши вісімнадцять важких хірургічних втручань, він майже сорок років вершив творчі подвиги. Повсякчасно.


— А що ставало в помочі під час критичних ситуацій? — поцікавилася журналістка у Забаштанського, коли добігало кінця радіоінтерв’ю у 1990-х роках про його вірші.


— Я покладаюся щоразу на силу особливу, невимірну, що існує, мабуть, за невідомими законами метафізики, — ухилився од трафаретної відповіді.


— Ви, мабуть, вдалися до синонімічної назви сили, чи не так?


— Так, це про ту, що мають люди, так би мовити, з твердої породи. Хоча в кожної людини повинна також бути сила, що не має виміру. Іноді у протистоянні з перешкодою стає неймовірною підмогою. І забезпечує перемогу.


Відповідь була, як на мене, цікавою на здогад. І я, наслухаючи радіо на кухні, незагайно заніс її до блокнота. Напевно, поет мав на увазі те, що зазвичай прозаїчно називають силою духу. Саме з неї, невимірної, поставала його поезія мужності.

 

 

Іван МАЛЮТА,
письменник, заслужений журналіст України