Деолігархізація України: як вилікувати хвору державну систему

16.03.2021
Деолігархізація України: як вилікувати хвору державну систему

(Малюнок з сайта radiosvoboda.org.)

За даними Світового банку, в 1990-2013 роках ВВП країн світу зростали такими темпами: Албанії — у 9,4 раза, Азербайджану — 8,3, Білорусі — 3,5, Вірменії — 4,8, Ефіопії — 3,9, Казахстану — 8,8, Польщі — 7,9, Румунії — 4,9, Туреччини — 6,4, Таджикистану — 3,2, Угорщини — в 4 рази.

 

За ці роки Азербайджан та Вірменія пройшли через регіональний конфлікт, Ефіопія — внутрішній конфлікт та відокремлення Еритреї, Таджикистан — громадянську війну.


ВВП України за цей період зріс у 2,3 раза. Серед усіх країн світу гірша динаміка лише в Центрально-Африканської Республіки (ріст у 1,2 раза), яка в 2000-2010 роках пережила низку громадянських конфліктів.

 

У результаті ВВП на душу населення в Україні в довоєнному та благополучному з економічної точки зору 2013 році становив $4,03 тис., тоді як у середньому по світу він уже сягав $10,78 тис.


Відтак ми стали однією з найбіднішіх країн не лише Європи, а й світу. Очевидно, питання не просто в поганих президентах чи урядах, хибною є система в цілому. Аби осягнути природу проб­леми, слід зробити невеличкий екскурс у минуле.

Як важливі галузі національної економіки опинились під впливом Росії

Отже, історія сягає корінням у 1994 рік — після короткої епохи романтизму національного відродження, коли ми порівнювали економічний потенціал України з Францією (зараз це викликає лише сумну посмішку), до влади прийшов Леонід Кучма.

 

Національні активи були розподілені між олігархічними кланами, субстратом для формування яких стали «червоні директори», комсомольсько-партійна номенклатура, керівництво силових органів та лідери кримінальних угруповань.


Через стихійну, а потім і законодавчо оформлену приватизацію протягом 90-х років олігархічні клани, які згодом отримають цілком політкоректну назву «бізнес-групи», або ж «великий бізнес», беруть під контроль основні промислові активи.

 

Підприємства, що залишаються конкурентоспроможними в умовах відкритої економіки (зокрема, чорної металургії та хімічної галузі), експлуатують на виснаження, а ті, що не витримують конкуренції — розпилюють на металобрухт.

 

Зрозуміло, про залучення серйозних іноземних інвесторів та ефективного зовнішнього менеджменту для модернізації виробництва не йшлось.

 

Чи не єдиний успішний приклад за всю новітню історію України — повторна приватизація у 2005 році «Криворіжсталі» за $4,8 млрд, яка до того була продана «Інвестиційно-металургійному союзу» за $0,8 млрд, — демонструє реально втрачені нашою державою фінансові ресурси.


Від самого початку в процесі дерибану національних активів України беруть участь афілійовані з українськими олігархічні угруповання з Росії, підминаючи під себе або ж доводячи до банкрутства підприємства, що конкурували з російськими.

 

Подібна доля спіткала Запорізький алюмінієвий комбінат і «Луганськтепловоз», Львівський автобусний завод та КрАЗ, херсонські та миколаївські суднобудівні верфі, Харківський тракторний завод та «Турбоатом», «Сумихімпром» і «Рівнеазот», більшість українських нафтопереробних заводів й десятки інших системоутворюючих підприємств.

 

Згодом російський бізнес скуповує основні активи в гірничодобувній галузі та енергетичному комплексі, входить у сферу мобільного зв’язку та телекомунікацій, банківський та страховий сектори. У результаті Україна фактично втратила такі галузі, як виробництво сільгосптехніки та автотранспорту, тепловозо- та суднобудування.

 

У рази скоротились власна переробка нафтопродуктів, виробництво хімічних добрив та продукції кольорової металургії. Низка стратегічно важливих галузей національної економіки опинилась під критичним впливом з боку Росії.

Олігархічні клани: битва престолів

Отримавши контроль над основними промисловими активами, олігархічні клани починають вибудовувати українську державу під себе: започатковують власні політичні проєкти, які згодом окупують парламент, створюють медійні холдинги і кишенькові банки, через які за кордон будуть виводити мільярди доларів. А головне — купують лояльність судової системи, правоохоронних та фіскальних органів.


Практично єдину демократичну інституцію — Верховну Раду — швидко перетворюють на представницький орган конкуруючих бізнес-груп. Під потреби великого бізнесу пишуть законодавство України з його численними актами щодо галузевих дотацій та субсидій, пільгових цін та тарифів, рефінансування та держпідтримки, іншими протекціоністськими заходами.

 

Демотивоване та дезорієнтоване внаслідок руйнації звичної моделі соціалістичного патерналізму суспільство не може впливати на дії влади, а отже, дуже швидко вся державна конструкція починає працювати на забезпечення інтересів олігархату.


Тотальна корупція, що з тих часів пронизує зверху донизу всі три гілки влади в Україні, є невід’ємною похідною функціонування кланово-олігархічної системи. Будь-які антикорупційні органи, що створюються у рамках цієї системи, є апріорі неефективними — це суперечить законам логіки.


З іншого боку, існування декількох відносно рівних за економічним потенціалом олігархічних угруповань, конкуренція між ними в політичній та медійній сферах і стають підґрунтям для появи феномену демократії українського зразка, коли, попри відсутність реальних механізмів громадянського контролю над державними інституціями, принаймні забезпечується регулярна виборність вищих органів влади (на відміну від Росії, Казахстану чи Азербайджану, де національні активи, а отже, і політична влада досить швидко зосереджуються в руках одного угруповання).


Усвідомлюючи загрозу втрати активів у разі приходу до влади конкурентів, олігархи масово виводять отримані кошти за кордон, рік за роком знекровлюючи українську економіку. За оцінками Global Financial Integrity, протягом 2004-2013 років з України щорічно виводили в середньому $11,7 млрд.

 

Екстраполюємо цю цифру на майже 30 років незалежності та отримуємо як мінімум $250-300 млрд. За такі кошти можна було створити нову економіку. Для порівняння, обсяг накопичених прямих іноземних інвестицій в економіку Польщі станом на кінець 2013 року становив $252 млрд. Якщо в 1990 році ВВП на душу населення в Польщі та Україні були однакові, то у 2013 році польський показник уже перевищував український у 3,4 раза ($13,7 тис. проти $4,0 тис.).


З приходом до влади «регіоналів» у 2010 році розпочинається новий виток перерозподілу національних активів, тепер уже на користь донецького угруповання.

 

Молоді економічні «дарування» з Донбасу успішно опановують відпрацьовані схеми та освоюють нові — перерваний транзит наф­топродуктів та оборудки Курченка зі скрапленим газом, закупівля «вишок Бойка», відкати на інфраструктурних об’єктах до Євро-2012.

 

Під приціл російських інтересів потрапляє останній незасвоєний актив — військово-промисловий комплекс України. На керівні посади в Міністерстві оборони, Укроборонпромі та СБУ призначають людей з російським громадянством, відтак починаються розмови про повну інтеграцію української «оборонки» в російський ВПК.


Однак свої зазіхання «регіонали» поширюють не лише на активи конкуруючих олігархічних кланів, а й на середній та малий бізнес. І це було стратегічною помилкою донецького угруповання.

 

На певний час це об’єднує інтереси олігархів, які потрапили під атаку, та вже зміцнілого громадянського суспільства, що виливається у Революцію гідності.

 

Проте якщо активні громадяни виходять на Євромайдан під гаслами продовження курсу на модернізацію системи (які формалізовано у вимогах стосовно підписання Угоди про асоціацію з ЄС), то бізнес-групи мають за мету лише захист своїх активів та послаблення впливу «донецьких».


Щодо аргументації уряду президента-втікача Януковича про загрозу Угоди про асоціацію України з ЄС торговельно-економічному співробітництву з Росією, то це є відвертою маніпуляцією. Угода жодним чином не обмежувала можливість торгівлі з країнами пострадянського простору.

 

Головну небезпеку для українського олігархату та пов’язаних з ним російських угруповань становили положення Угоди стосовно прозорості державних закупівель та тендерів, запровадження ринкових правил на енергетичному ринку, реформування податкової та митної систем, транспарентності банківського сектору. Адже під загрозою опинялись добре налагоджені десятиліттями схеми паразитування на українських національних активах.

Олігархи оговтуються і «наварюють» далі

У 2014-2015 роках Україна отримує реальний шанс на докорінну зміну системи, коли налякані «сміттєвою люстрацією» олігархи та їх обслуга на певний час залягають на дно. У парламент та уряд входять лідери думок з Євромайдану, щиро налаштовані змінити країну на краще, розпочинають реформи судової та правоохоронної систем, при органах влади створюють інститути громадянського контролю. І ключове — нова влада має величезну підтримку з боку суспільства.


Проте процес очищення гілок влади не був доведений до кінця — в урядових кабінетах на всіх рівнях залишається багато людей, що десятиліттями обслуговували інтереси олігархату.

 

Молодих професіоналів з проукраїнським світоглядом, що прийшли у владу після Євромайдану, дискредитують, на їхнє місце повертаються «фахівці» часів Януковича.

 

Нові структури, створені для боротьби з корупцією на вищих щаблях влади — НАЗК, НАБУ, САП, ДБР, — починають війну як між собою, так і з традиційними борцями з корупцією на кшталт Генпрокуратури та СБУ.

 

Імітаційний характер має люстрація суддівського корпусу — за оцінками Асоціації українських моніторів дотримання прав людини, результатом очищення у судовій системі, яка в 2014-2015 роках нараховувала понад 5 тисяч суддів, було звільнення близько 50 осіб (менше 1%)!


За цих умов олігархічні клани поступово оговтуються. Вже у постмайданний період через схему рефінансування «ПриватБанку» з країни виводять як мінімум $5,5 млрд, група Коломойського успішно освоює схеми навколо «Центренерго», ДТЕК Ахметова скуповує ще два обленерго та зміцнює монопольне становище на ринку електроенерії, працює схема «Роттердам+», група Фірташа продовжує «наварювати» мільярди гривень на монополізованому нею газовому ринку.


При нинішній владі система повністю відновлюється, вартість одного кілометра дороги на «Великому будівництві» збільшується майже вдвічі. Держаудит «Нафтогазу» виявляє 75 млрд грн збитків держбюджету.

 

Влада вирішує поновити імпорт російської електроенергії, тоді як державний «Енергоатом» заганяють у борги. Під виглядом російського з РФ знову імпортують вугілля походженням з окупованих територій, у той час як українські шахти зупиняють роботу.

 

Найбільш обдаровані «нові обличчя» пропонують відновити поставки газу з Росії. Конституційний Суд скасовує кримінальну відповідальність за недостовірне декларування. Мінфін США відкрито повідомляє про наявність на вищих рівнях української влади агентів впливу Москви. Про щось подібне шостому президенту України сигналізує і британська МІ-6.


Однак правоохоронні та судові органи або не здатні, або ж саботують притягнення до кримінальної відповідальності олігархів та топ-чиновників, причетних до сприяння російському агресорові в захопленні українських територій.

 

Замість доведених до судового вироку кримінальних справ, на що «захисникам законності» не вистачило 7 років, які минули з часу анексії Криму та початку окупації частини Донбасу, РНБО вимушена вдаватись до запровадження досить дискусійних з юридичної точки зору санкцій стосовно зрадників Української держави.

Ліки є

Для України це шлях до подальшої економічної деградації та анігіляції державності. Що робити? Очевидно, вилікувати хвору систему можна лише позасистемними інструментами:


1. Реприватизація ключових об’єктів енергетичної сфери, включаючи видобуток та переробку вуглеводнів, енергогенерацію, сфери телекомунікацій та зв’язку, хімічної галузі та кольорової металургії, підприємств, пов’язаних із виробництвом продукції військового та подвійного призначення, а також інших галузей, які є стратегічними в контексті перманентної загрози агресії з боку РФ. До процесу не мають бути допущені російські інвестори, а також українські бізнес-групи, що мають зв’язки з російським бізнесом.


2. Повторна люстрація керівних ланок правоохоронних та фіскальних органів під повним контролем громадянського суспільства. Достатньою підставою для звільнення можуть бути матеріали розслідувань авторитетних журналістів/неурядових організацій щодо причетності посадової особи до незаконного збагачення, корупційної діяльності та/або зв’язків із країною-агресором.


Негайний перехід на принцип виборності судової гілки влади, першим кроком якого мають бути вибори суддів у межах територіальних громад, сформованих у рамках децентралізації.

 

Розпуск усіляких вищих кваліфікаційних комісій суддів, вищих рад юстиції та правосуддя. Адже залучати ці інституції до реформування судової системи — це те саме, що доручати ФСБ Росії розслідувати справу про отруєння Олексія Навального.


3. Заборона українським політикам, що мають бізнесові зв’язки з РФ або ж перебувають під підозрою у пособництві країні-агресору, обиратись в органи законодавчої влади України всіх рівнів та призначатись в органи виконавчої влади терміном на 10 років.

 

Достатньою підставою для встановлення факту наявності таких зв’язків можуть бути матеріали розслідувань авторитетних журналістів/неурядових організацій (згадаємо, зокрема, ключову роль матеріалів Bellingcat на початковому етапі розслідування міжнародним співтовариством справи по МН-17, а також у розслідуванні обставин отруєння Навального).


В українському суспільстві зберігається потужний запит на деолігархізацію державної конструкції, формалізований у вимогах стосовно реальної боротьби з корупцією на вищих рівнях влади, забезпечення рівності всіх громадян України перед законом, справедливого розподілу суспільних ресурсів, трансформації економічної моделі в інтересах малого та середнього бізнесу тощо.

 

Проте з наведених вище причини він і досі залишається нереалізованим. Очевидно, цей порядок денний будуть впроваджувати вже нові політичні сили, які сформуються на дійсно проукраїнських ідеологічних засадах, зможуть встояти від спокуси податись на службу до олігархічних кланів та запропонують суспільству чітку й зрозумілу програму кардинальної модернізації країни.

 

Валерій КОЛОМІЄЦЬ