«Не знання породжують віру…»: рецензія на дебютний роман Олександра Козинця «Картка Марії»

У дебютному романі Олександра Козинця «Картка Марії» (Л.: Піраміда, 2020) переважає не романне, а епічне мислення.

Перед читачем не стільки змагання з реальністю, скільки мандрівка, як у «Божественній комедії», у фіналі котрої на читача й персонажа чекає одкровення.

Релігійно-містичний первень у «Картці Марії» виразний: це притча, у якій важлива не так подієвість, як шлях до себе, до глибин власного «Я». Тож маємо не так зовнішні колізії, скільки внутрішнє самозаглиблення, щоб урешті відкрити себе в системі ірраціонально-містичних уявлень, які пропонує твір.

Такий світогляд корелює з буддистськими уявленнями про перевтілення людини. Так, у романі поєднано християнське та буддистське, що видається доволі органічним.

Такі експерименти літературознавці зараховують до трансрелігійних: буддистський світогляд сполучається з уявленням про ходіння Богородиці. Тільки-от у творі О. Козинця ідеться про об’яву Діви Марії (D. Maria) в людському світі, щоб допомогти героям, а передусім головному персонажеві пізнати себе. І в цьому я вбачаю ту епічну статику, яка, за М. Бахтіним, суперечить самому романному мисленню, роману як діалогічному простору.

Гуманізм, який є особливо виразним у «Картці Марії», покладено в основу епічної форми, у якій світ сконцентровано навколо блукання душі, а всі зу­стрічі (випадково-невипадкові) тільки посилюють магістральний мотив переродження, самопізнання, очищення. По суті — це твір-містерія.

Ми (читачі) вже знаємо, що сон у такому просторі є «голосом зі Всесвіту», маячком, який сигналізує про наближення до загадки. Часом сни можна передбачити, зрозуміти їх подальше розшифрування у творі. Читач у «Картці Марії» позбавлений підглядання: персонаж (Влад) занадто правильний, чесний, шляхетний; людина мистецького обдаровання (яке, як на мене, доволі дивно корелює з основним фахом і з місцем роботи). У творі увиразнено авторське «Я», тож тут чимало автобіографічного.

Можливо, це спроба самопізнання за допомогою літератури? Та водночас О. Козинець виявив себе як автор, який міг би, здається, далі працювати в жанрі притчевого зображення дійсності, увиразнюючи сюжетну динаміку, як у «Володарі мух» В. Ґолдинґа.

Було б несправедливим казати, що письменник узагалі не вдається до інтриг: у творі є два ключові моменти, що посилюють сюжет і створюють ефект зустрічі з неочікуваним. Перша знахідка автора — це картка з ініціалами D. Maria, на якій щоразу виникає інший напис, залежно від того, до чиїх рук ця картка потрапляє (наприклад, «Завантаження розпочато», «#82669»).

Така картка — приклад магічного предмета-помічника, який трапляється в чарівних казках і на чому наголошував іще В. Пропп. Друга знахідка О. Козинця — момент, пов’язаний із М. Лисенком, якого уведено до твору. Така «реінкарнація» посилює український вектор, закорінює його в пам’ять нашої культури.

Відповідно до представленого в тексті уявлення персонаж може відчувати в собі спорідненість зі своїми минулими життями, насамперед із мистецьким духом, що передається у здатності творити в новій тілесній з’яві. Це про те, що робить із homo sapiens людину. А вид мистецтва (чи то дивовижні музичні твори, чи мурали, які прикрашатимуть інші європейські міста) особливої ролі не відіграє. До речі, епізод із муралом, безперечно, можна було б розвинути в окрему історію, яка б посилила інтригу.

Світ у «Картці Марії» сприймається фактично очами одного протагоніста. О. Козинцю варто надалі спробувати попрацювати над посиленням ролі другорядних персонажів, які наразі виринають, ніби одвічний «заручник» комп’ютерної гри «Джуманджі» у сучасному фільмі. Було б цікаво прочитати про відкриття персонажем інших міст, подібно до того, наскільки цікаво читати епізоди, пов’язані з відвідуванням Мгарського Спасо-Преображенського монастиря на Полтавщині (ще одна цікавинка у творі — наявність QR-кодів, які за допомогою смартфона переносять читача у віртуальний світ історичних пам’яток).

В основі сюжету «Картки Марії», як уже йшлося, не романні пригоди у прагненні зобразити життя в усій повноті проблем, а наслідування «технологій» чарівної казки, яка має незмінні структури. Самі ці структури й покликані привести читачів до катарсису, який в емоційно-психологічному плані той самий: перемога добра над злом, утвердження гармонії та щастя у світі. Подеколи автор торкається психологічних чи соціальних проблем, проте вони не здобувають широкого представлення.

Можливо, саме тому, що такий тип прози хоча й нагадує рефлексивну оповідь екзистенціалістів, проте унеможливлює абсурд і бунт. Зустріч із Дівою Марією запускає гру, яка «грає» з персонажами. Вони стають заручниками квесту, який потрібно розв’язати, дійти до кінця, щоб отримати відповіді не стільки на екзистенційні (в аспекті Сартра й Камю), скільки на духовно-релігійні запитання.

Важливо, що автор знайшов власний стиль. О. Козинець виразний в утвердженні ключових для себе тем: самопізнання, примноження добра, віра в світло всередині людини. Що ж, і «великі романи» ХХ та ХХІ ст. так само представляють історії про світло всередині людини, хоча шлях до пізнання світла й пролягає через занурення в темряву).

У «Картці Марії» О. Козинця темряви немає, бо, можливо, дається взнаки уявлення про світ як потік енергій, як колесо сансари, у якому вчинки — фрагменти досвіду, з накопичення якого й формується особистість. Темряви як мінус-простору тут немає, бо випробування й біль, поразки й трагедії дають можливість краще пізнати себе.

Якоюсь мірою О. Козинець розвиває духовні традиції прози Любка Дереша, проте, безперечно, відчутний інакший стиль. «Картка Марії» — приклад духовного письма, сучасної казки для підлітків і дорослих, яка спрямована на примноження добра, на чому наголошує й сам автор у післямові. Тобто йдеться про представлення чергового інваріанта вічного сюжету про Дорогу до себе, про зустріч із Дивом, віра в яке здатна змінити життя. «Чи вірю я в реінкарнацію? Так! Чи вважаю, що душа вічна? Так!» — запевняє письменник.

Цікаво, який шлях обере для себе О. Козинець надалі: розвиватиме романні техніки чи буде випробовувати себе у творенні казок. Зрештою, «Маленький принц» Екзюпері — філософська казка, у якій так само домінує не романне, а епічне. Потрібно знайти самобутні образи, які будуть цікаві. Автор, безперечно, вже експериментує з мотивами транскультурності, прагнучи поєднати українське й іноземне, чим видається актуальним і цікавим.

Можливо, ми спостерігаємо черговий етап розвитку екзистенціалізму в українській літературі. Зрештою, до сторіччя від написання «Міста» В. Підмогильного залишилося не так і багато, а через сто років інтерес до екзистенціалізму може виявитися знову актуальним.