У фільмі Рендала Воллеса «Ми були солдатами» (2002) полковник Мур, що командує батальйоном десантників у першому бою В’єтнамської війни і якого переконливо грає Мел Ґібсон, промовляє, на перший позір, дивну, «психоаналітичну», сказати б, фразу: «Я не міг цю війну зупинити, тому мушу її зрозуміти». Кадровий офіцер — пацифіст?
Кіно зрідка має на меті щось пояснювати — то функція писаного слова. І хоча згаданий талановитий фільм із тих, які конче треба дивитися сьогоднішнім українцям, по тлумачення звернімося до його основи, адже це екранізація спогадів Гаролда Ґ. Мура та Джозефа Л. Ґелловея «Ми були солдатами... і молодими. Я-Дранґ — битва, що змінила війну у В’єтнамі» (Л.: Астролябія, 2018).
Цю книжку ні з чим порівняти в сучасній українській воєнній мемуаристиці — наші командири оперативного рангу, від комбатів починаючи, поки таких не написали. Та й американські аналітичні спогади вийшли друком в Америці лише 1992-го, майже через тридцять років по операції в долині Я-Дранґ — доти американці «не зустрічалися у справжніх боях» із комуністичними в’єтнамцями.
Полковник Мур разом зі співавтором, воєнним журналістом Ґелловеєм, вирішили дослідити долю кожного бійця батальйону та реконструювати місце і значення битви за Я-Дранґ в усій В’єтнамській війні, ба навіть у подальших геополітичних змінах.
Довелося довго копирсатися в архівах Пентагону, в дослідженнях істориків, зустрічатися з північнов’єтнамськими генералами, які колись протистояли Мурові у боях.
А ще — долати американську суспільну «втому» від тієї війни (точнісінько як у нас сьогодні), котра перемішувала реальне з вигаданим. Невипадково епіграф до підсумків обрано з античного «воєнного письменника» Есхіла: «Правда — перша жертва війни».
Та повернімося до фрази «Я не міг цю війну зупинити, тому мушу її зрозуміти». Перший закон офіцера — безумовне виконання наказів вищого командування. Це взагалі аксіома будь-якої війни.
Але другий закон командира — зробити все, аби врятувати життя своїх солдатів. Бій, якого командир зупинити не може, — це втрати апріорі. Й офіцер завжди перебуває між цією Сциллою і Харибдою. Навіть коли не йдеться про наказове безглуздя а ля маршал Жуков.
В американській армії інший алгоритм єдиноначалія. «Командирові батальйону не слід втручатися в компетенцію командира будь-якої роти», — вважає комбат Мур.
Схоже, так само міркують і його начальники. У найкритичнішу мить чотириденного бою в Я-Дранґу, коли майже ніхто не сумнівався у цілковитому знищенні американського батальйону, генерал телефонує Мурові: висилаю по вас гелікоптер.
Прямий наказ щодо персональної евакуації. Мур відповідає: «Тут триває бій. Я не покину своїх хлопців». І вищий командир мовчки погоджується на невиконання свого наказу підлеглим офіцером. Книжка «Ми були солдатами», як і фільм, насамперед є одою офіцерам, для котрих «обов’язок — один із різновидів любові».
А «зрозуміти цю війну» — то не лише задля підтримання мотивації бійців. Насамперед це про мінімалізацію неминучих втрат. «Ми змогли вистояти проти найкращих легких піхотинців у світі», — значить Гаролд Мур. Змогли, бо командир знав і поважав супротивника, намагався зрозуміти його щокроку.
В’єтнамська війна починалася з військового безладу, що вельми нагадує початок російсько-української. «Коли президент Джонсон відрядив нас на війну, багато чого бракувало, але чи не найвідчутнішою виявилася нестача медиків. У батальйоні їх мало б налічуватися тринадцять, а ми мали тільки Кітона та Кейта». Бракує бронежилетів. Немає навичок бойової злагоджености.
Негаразди з розвідкою. Той перший бій восени 1965-го чимось нагадує Іловайськ. Американський батальйон фактично потрапив у засідку. Чотири дні оточення, 151 убитий, 121 поранений, 4 зникли безвісти.
Але північним в’єтнамцям, що розпочали агресію супроти Південного В’єтнаму, перша перемога далася задорого; пізніше підраховано співвідношення втрат — 12:1. Це — теж характеристика офіцера Мура, який два роки перед тим тренував свій аеромобільний батальйон виживати й перемагати.
Північнов’єтнамці діяли в Я-Дранґу так само, як росіяни в Донеччині. «Попри достатні сили, ми не мали наміру визволяти територію. Ми хотіли лише знищити ворога», — сказав через багато років Мурові в’єтнамський полковник, який тоді атакував його. Чимало й інших паралелей, наприклад, таке: «На великий червоний хрест на борту машини ворог відреагував посиленим обстрілом».
700-сторінкова книжка «Ми були солдатами» — лише наполовину про бойові дії. Решта — про наслідки тієї війни, насамперед психологічні. Там, де йдеться про реабілітацію, її треба вивчати. Ось свідчення — не солдата, а його удови, — про страхітливу тяглість цього процесу: «Через 20 років я таки пройшла курс лікування».
А ще ж проблема самих свідчень: кількість мемуарів не надто наближає нас до «всієї правди про війну» — пишуться вони з різних спонук. Буває, як казав полковник з роману Гемінґвея «За річкою, в затінку дерев», що «на брехунів зійшло натхнення».
Більшість ветеранів — мовчать. Як-от бійці, що були поранені поруч у долині Я-Дранґ: «Згодом, побачившись із Табодою, ми жодного разу не обговорювали того бою: надто погано все склалося».
У післямові наукових редакторів українського перекладу Олександра Дєдика та Олега Фешовця йдеться і про планетарні наслідки В’єтнаму: «На думку одного з творців «сингапурського економічного дива» Лі Куан Ю, тривала війна у В’єтнамі дозволила іншим країнам Південно-Східної Азії виграти час для стабілізації влади та економічних реформ. Без втручання США у цю війну чимало країн не змогли б чинити опору звабливим, але оманливим ідеям комунізму».
А далі головне: «Також ця війна мала, та й повинна мати нині, значний сенс для нас, ставши одним із програних боїв великої війни проти вбивчого комуністичного режиму... Це була боротьба й за нашу свободу».
Америка одужала після «в’єтнамського синдрому». В Україні ця хвороба лишень починається. Прикінцеві кадри фільму «Ми були солдатами» — ніхто на батьківщині не зустрічає демобілізованих вояків із «вантажем 200», як тепер уже ніхто не зустрічає наших живих і полеглих, що вертають з московської війни...
