Вважаю, тут доцільною буде посутня передмова. Віктор Тимченко, автор публікації, вміщеної нижче, почав працювати в республіканській газеті «Молодь України», коли вона була на висоті і змістом, і тиражем, який сягав (нині це важко уявити!) за 800 тисяч примірників.
Гоноровитий полеміст, для свого молодого віку — інтелектуал, водночас далекий від українських позицій, у яких тоді «контора глибокого буріння» прискіпливо вбачала політичні «крайнощі».
Родом із Барвінкового на Харківщині, він ніяк не переймався тим, що сильніше боліло багатьом із нас у часи брежнєвського застою.
Свідомо загострюю увагу на тодішніх сусловських неухильних ідеологічних реляціях із «пєрвопрєстольной» та на маланчуківських догідливих репресіях удома: якщо в Москві стригли нігті, то в Києві різали пальці...
Несподівано стало відомо, що у Віктора Тимченка є дружина з дитиною, притому не вдома, а — дивовижа на той час! — у Німеччині. Ми розпитали, чому приховував.
Він із властивою для нього гідністю уточнив: не приховував, а не афішував, і розповів, де і як познайомився з молоденькою німкенею. Згодом їздив до сім’ї та, всім на втіху, привіз їх у гості до Києва, прийшов до редакції з малечею на руках.
На тлі такої картини, вже коли роки побігли вперед, стало відомо, що Віктор виїхав з України до Німеччини. Як мовиться, на здоров’я, адже риба шукає, де глибше, а людина — де краще.
Аж раптом колеги на нашій «Пресі України» вручили мені книжку Віктора Тимченка під назвою — не повірив очам! — «Час націоналізму» та підзаголовком «Стратегія виживання в глобалізованому світі».
Саме цей «титул» причетності поміркованого автора найсильніше вразив, тож я невідкладно відкрив тонку обкладинку... Коли опанував розділ «Тероризм і білі рукавички» (стор. 246 — 256), твердо упевнився: якщо масовий читач не відатиме про зміст усіх трьохсот сторінок книжки, то хоч ці десять (хай і з незначними скороченнями) конче бажано опублікувати.
Адже, справді, велике бачиться на відстані. Віктор давно живе і працює в іншому, ніж ми, цивілізаційному просторі, тож ніяк не випадково перейнявся ідеологією націоналізму.
Мою переконаність підсилили «новини» з Ізраїлю, чиє посольство в Україні оприлюднило ноту протесту з приводу відзначення у нашій державі пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році. Уявіть-но лишень: цілу низку історичних постатей України названо «посібниками нацизму».
До «чорного переліку» занесено зосібна голову Організації українських націоналістів полковника Андрія Мельника. Не втримався від обурення нинішній голова ОУН, історик і публіцист Богдан Червак:
«Це не тільки безпрецедентне втручання Ізраїлю у внутрішні справи України, а й відвертий прояв зневаги до української нації... Фактично Посольство держави Ізраїль вчиняє у гірших традиціях комуністичної, радянської і московської пропаганди, яка всупереч історичним фактам паплюжила й паплюжить наших героїв...
Побачимо, як українська влада відреагує на цю дикість і відверте хамство. Буде правильно, якщо Посольство держави Ізраїль відкличе свою ноту, вибачиться перед українцями...»
Отже, із названої вже книжки Віктора Тимченка наводимо розділ.
Тероризм і білі рукавички
Серед націоналістів чимало терористів. Від цього факту нікуди дітися. Звідки ж береться націоналістичний тероризм? Та й тероризм узагалі? Що таке «тероризм»?
Слово «терор» походить від латинського terror — «страх, жах» і означає насилля чи насильницькі дії (захоплення заручників, замахи, вбивства, підпали, вибухи бомб тощо) — і тут важливо зазначити: не для особистого збагачення чи зведення рахунків, а з ідейних міркувань, проти політичного ладу...
Як і в будь-якому питанні ідеологічного протистояння, у підході до націоналістичного тероризму «світова спільнота» застосовує двоїсті мірки. Націоналістів або ж ототожнюють із терористами, котрі переслідують свої «ірраціональні» цілі, або ж подають як героїв.
Часто народ, який зумів позбутися іноземного гноблення і здобув незалежність, ушановує терористів, які за неї боролися, і менше переймається методами цієї боротьби, бо кожному зрозуміло, що вириватися з неволі не можна в білих рукавичках.
Однією з терористичних «гарячих точок» планети між Першою світовою війною і проголошенням держави Ізраїль 1947 року була Палестина.
Взявшись за створення єврейської держави, сіоністи воювали як проти британців, котрі володіли мандатом на цю територію й активно перешкоджали імміграції євреїв, так і проти палестинських арабів, які століттями жили на цій території (за оцінками, 1800 року населення Палестини не перевищувало 300 тисяч, із них лише 5 тисяч були євреї; на початку ХХ століття тут проживали приблизно 450 тисяч арабів і 50 тисяч євреїв — переважно іммігрантів з Європи).
Тому сіоністи створили кілька терористичних організацій, дві з яких — Іргун (Іргун Цваї Леумі, скорочено Ецель) та Лехіна чолі з їхніми керівниками Іцхаком Шаміром і Менахемом Бегіном — міцно увійшли в історію тероризму.
Серед найвідоміших терористичних організацій і так звана група колишнього радянського комсомольця Абрама Штерна, яку англійці називали Sterngang, «бандою Штерна». Вони грабували банки, не шкодуючи мирних жителів, влаштовували вибухи, розстрілювали, нищили.
Нападали на поліцейські дільниці, податкові інспекції, на англійську радіостанцію, нафтопровід, на тюрму... Немає потреби перелічувати всі теракти сіоністських організацій — із багатьох джерел вони добре відомі. На рахунку єврейських терористів, приміром, 1946 року теракт у британській штаб-квартирі, розташованій у єрусалимському готелі «Кінг Девід» — 91 особа загинула, 250 поранених. За голову одного з організаторів вибуху — Менахема Бегіна — англійці призначили нагороду в 10 тисяч фунтів стерлінгів, величезну на ті часи суму. На совісті сіоністів і різня в палестинському селі Дейр-Ясін (1948 р.).
... Саме 1948 року Бегін не як терорист, а як керівник політичної Партії свободи, збирається з офіційним візитом до США. У Штатах потужне єврейське лобі, там він розраховує здобути моральну й матеріальну підтримку. Однак не всі євреї США у захваті від візиту Бегіна. 28 відомих американських євреїв пишуть відкритий лист протесту і друкують його у грудні 1948 року в «Нью-Йорк таймс». Серед підписантів — Нобелівський лауреат Альберт Ейнштейн, популярна письменниця Ханна Арендт та інші імениті особи.
«Серед найбільш тривожних політичних явищ сьогодення, — наголошують у листі, — поява в нещодавно створеній державі Ізраїль Партії свободи, яка своєю організацією, методами, політичною філософією та соціальними цілями близько споріднена з нацистськими і фашистськими партіями. Її було сформовано з членів і послідовників терористичної та шовіністської організації правого спрямування в Палестині — Ецель...
Сьогодні вони говорять про свободу, демократію і антиімперіалізм, тоді як донедавна відкрито проповідували доктрину фашистської держави. Саме діями терористична партія проявила свою справжню сутність... 9 квітня (про це писала «Нью-Йорк таймс») терористичні банди напали на мирне село Дейр-Ясін, яке не мало ніякого військового значення, вбили більшість його жителів (240 чоловіків, жінок і дітей), зберігши життя декільком із них тільки для того, аби прогнати їх на параді як бранців вулицями Єрусалима.
Більшість членів єврейської спільноти вжахнулися від цього діяння, але терористи... пишалися цією різаниною, самі поширювали відомості про неї і запросили всіх присутніх у країні іноземних кореспондентів подивитися на нагромаджені трупи і загальне спустошення, вчинені ними в Дейр-Ясіні...
У світлі викладеного вище вкрай необхідно, щоби правда про пана Бегіна і його рух стала відома у США... Тому ми... переконливо просимо всіх, кого це стосується, не підтримувати цей останній прояв фашизму».
«Останній прояв фашизму» в особі Менахема Бегіна 1977 року став прем’єр-міністром Ізраїлю, а 1978 року отримав від міжнародного співтовариства Нобелівську премію миру. Треба сказати, що Бегін сам називав себе терористом і нічого поганого в цьому, очевидно, не вбачав.
Так само прем’єром Ізраїлю і лауреатом Нобелівської премії миру став інший ізраїльський терорист Іцхак Рабін, згодом убитий євреєм. Так само прем’єр-міністром Ізраїлю став терорист на прізвисько «Кілер» Іцхак Шамір, ініціатор замаху на британського правителя Палестини Гарольда Макмайкла, вбивства британського міністра у справах Близького Сходу лорда Уолтера Гіннесса, спеціального посланника ООН, президента шведського Червоного Хреста графа Фольке Бернадотта. Уже на посаді прем’єр-міністра Шамір залишався у британських списках терористів. Так само прем’єром країни став терорист Аріель Шарон.
Терорист Абрам Штерн ні прем’єром Ізраїлю, ні Нобелівським лауреатом не став, певно, тільки з тієї причини, що був убитий британцями 1942 року, але його ім’ям названо вулиці в багатьох містах країни і навіть один населений пункт. Серед євреїв було чимало й дрібніших, менш відомих терористів.
Приміром, убивця Гіннесса двадцятирiчний Еліяху Хакім був затриманий і засуджений до страти. Він і його напарник Еліяху Бейт-Цурі заявили в залі суду: «Ми боремося за свободу... Якщо ми взялися за зброю, то тільки тому, що іншого виходу не було».
Повісили їх у Каїрі, але 1975 року вдячний ізраїльський народ переніс прах терористів, вважаючи їх героями, до Єрусалима і поховав обох на одному з найпочесніших місць у країні — на горі Герцля.
Їхніми іменами названо вулиці.
1980 року уряд Ізраїлю заснував почесну відзнаку для членів Лехі — визнаної світом терористичної організації — як для учасників боротьби за створення держави.
Отож єврейських терористів Штерна, Бегіна, Шаміра, Рабіна, Шарона, африканського терориста Манделу разом з АНК і ще сотні інших терористів по всьому світу громадськість планети із часом полюбила і про їхню терористичну діяльність забула.
Терористом, який в очах світової громадськості таким борцем не став, є, приміром, український націоналіст Степан Бандера. Після того як президент України присвоїв йому звання Героя, проти цього указу з одностайним обуренням виступили, зокрема, єврейські організації й центри. Що ж зробив Бандера такого, чого не робили інші?
Після поразки 1919 року Західноукраїнської Народної Республіки і загарбання українських земель Польщею Ліга Націй віддала їй Східну Галичину за умови, що вона дбатиме про «вирішення українського питання», надавши українцям автономію. Польща ж, навпаки, перейменувала Галичину в Східну «Малопольщу», припинила фінансування українських шкіл, репресувала інтелігенцію, насаджувала на українських землях католицизм...
Проти цього національного та релігійного визиску повстала українська молодь, яка мала небагатий вибір методів боротьби: підпалювати польські маєтки і врожай на полях, нищити телеграфні лінії. Мета: знову порушити «українське питання» у світі, а також показати хисткість Польщі й реальну можливість побудувати незалежну Україну.
1 вересня 1930 року Польща на чолі з Юзефом Пілсудським ухвалює рішення про «пацифікацію» (умиротворення) українських земель. До каральних акцій, які тривали два з половиною місяці, у 450 населених пунктах 16 районів Галичини залучили 16 рот поліції, полки уланів, полк кінних стрільців. Поляки оточували села, проводили обшуки та допити українців, «екзекутували» арештованих за складеними списками: збирали в гурти, били нагаями, примушуючи лаяти Україну, прославляти Юзефа Пілсудського, співати польський гімн. Особливо потерпали від каральних загонів місцеві активісти, вчителі, священники Української греко-католицької церкви. Таких побитих набралося, за нашими даними, близько півтори тисячі, серед них 93 школярі. Ще 1739 осіб, переважно студентів та учнів, було заарештовано, понад 40 жінок зґвалтовано, 13 осіб загинули. Громади кожного «пацифікованого» села мусили ще сплатити контрибуцію польській поліції й армії продовольством, худобою та фуражем. Загалом терор проти цивільного населення, по суті, став карою за нелояльність цілого краю.
Одним з організаторів нещадних погромів на українських землях Лемківщини, Волині та Полісся був Броніслав Пєрацький, міністр внутрішніх справ Польщі — уособлення насильства над українцями. Саме його оунівці застрелили за наказом Бандери.
Поляки заарештували багатьох керівників ОУН і влаштували їм судовий процес у Варшаві. Там Степан Бандера заявив, що він як український громадянин (!) не підлягає польським законам. Інші підсудні та свідки вітали суд словами «Слава Україні!» й відмовлялися давати свідчення польською мовою.
Суддя штрафував їх на величезні суми, але вони полишали зал, вигукуючи гасла «Слава Україні!», «Хай живе українська національна революція!», «Хай живе Україна!» — все це є у протоколах засідань суду.
На процесі Бандеру було засуджено до страти, але, з огляду на амністію, її замінили довічним ув’язненням. Понад п’ять років він сидів у тюрмах, аж поки у 1939-му, радше випадково, вийшов на волю.
Бандера шукає спільників. Одного такого союзника, принаймні у ненависті до більшовиків, які, на його переконання, окупували Східну Україну, вбачає у гітлерівській Німеччині, яка вже раз, у 1918 році, приносила на своїх багнетах сяку-таку самостійність українцям. Тоді в Києві було проголошено Українську народну республіку...
Чи повинен був Степан Бандера йти на угоду з гітлерівцями? Поставимо питання інакше: а які були в Бандери шанси без німецької допомоги звільнити Україну від більшовизму?
Продався Бандера німцям?.. Але так само продався німцям 1917 року «вождь світового пролетаріату» Володимир Ленін, коли взяв у німців, які саме воювали з Росією (Перша світова), гроші на російську революцію. Так продавалися Радянському Союзу національні рухи в Анголі, Мозамбіку, Сомалі, Єгипті, Ефіопії, Афганістані, Судані, Китаї, В’єтнамі, Кореї — ставали «соціалістичними», щоб СРСР дав їм гроші і зброю, щоб можна було в радянських спеціальних військових центрах пройти вишкіл...
Тому поведінка Бандери — ми виходимо з його глибокої ненависті до більшовиків, які володіли Східною Україною, і до Польщі, яка володіла Західною Україною, і з його нестерпного бажання побачити Україну вільною — раціональна, в нього немає іншого союзника. З ким йому шукати спільну мову? Зі Сталіним?!
Улітку 1940 року німецька армійська контррозвідка «Абвер» висуває перед Бандерою вимогу: якщо українці хочуть вільної України, то треба братися до зброї і воювати проти СРСР. Він такий підхід поділяє і дає згоду.
З українських націоналістів німці у березні-квітні 1941 року створюють диверсійні батальйони Роланд і Нахтігаль, які мали вести бойові дії на українській землі в тилу ворога.
І очікувана Бандерою війна розпочалася.
23 червня 1941 року Нахтігаль перейшов радянський кордон, а зранку 30 червня 330 його вояків увійшли до Львова, де заступник Бандери Ярослав Стецько, поки німецької адміністрації у місті ще не було, проголошує українську незалежність.
Цю довгождану акцію, звісно, узгоджено з Бандерою. Предстоятель Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький благословляє вояків Нахтігалю на подальшу боротьбу з більшовиками.
Саме у Львові сталася та подія, яку не можуть простити Бандері євреї. 30 червня там розпочався, як гадають багато істориків, уміло відрежисований німцями погром — антирадянський і антипольський. Водночас відчутною мірою — антиєврейський.
Чим він викликаний, які його рушійні сили, хто кого громив, яка роль була в ньому українців, поляків і німців — про це існує багато протилежних версій. Самого Бандери у Львові немає, але тут зосереджено український Нахтігаль, панує націоналістична міліція. Виходить, у всьому, що трапилося, винуватий Степан Бандера... Щонайпізніше з того часу він для євреїв — антисеміт. Донині.
Але для Степана Бандери 30 червня 1941 року — щасливий день не від його «антисемітських» переконань. Проголошена незалежна Україна! Збулося!
Збулося? Ні, не збулося. У німців інші плани. Вони не хочуть самостійної України. Тому вже 6 липня Бандеру, а з ним і всю верхівку ОУН заарештовують, декого розстрілюють, інших кидають у концтабори. Бандеру — в Заксенгаузен, де тримають до грудня 1944 року. Двох його братів — у табір смерті Освенцім, де вони обидва загинули. Трьох сестер, які живуть у Східній Україні, «совєти» запроторили в сибірські табори ГУЛагу. Батька Андрія Бандеру комуністи розстріляли.
Що робити німцям з озброєними і навченими Нахтігалем і Роландом, які воліють боротися за незалежну Україну, але не хочуть відстоювати примарні цілі Адольфа Гітлера і вимагають звільнення Степана Бандери?
Нацисти виводять обидва батальйони з фронту до Німеччини і розформовують їх. 1942 року вояки батальйонів відмовляються присягати Гітлеру і йдуть у ліси, склавши ядро Української повстанської армії (УПА), яка боротиметься на три фронти — проти німців, проти Москви і проти поляків. Мета: вільна Україна.
Відомий провідник УПА Роман Шухевич одного разу сказав дружині, яка умовляла його полишити ідею незалежної України і повернутися до «нормального життя»: «Цю ідею я люблю сильніше, ніж тебе і сина».
У грудні 1944 року радянська армія стоїть на підступах до Німеччини, тепер уже нацисти гарячково шукають союзників. Один із них — російський генерал Андрій Власов, який перейшов на їхній бік. Бандері з його ОУН та УПА пропонують разом iз Власовим воювати проти СРСР.
Із Власовим? Із «москалем»?! «Ні-ко-ли!» — відповідає Бандера. Він усе життя боровся за Україну — сам, із Гітлером, без Гітлера...
Ми в жодному разі не виправдовуємо тероризм як такий, але сприйняття його масовою свідомістю аж надто вже розбіжне. Одні терористи — герої, варті наслідування. Інші — злочинці.
Скажімо, Європарламент наголосив, що присвоєння високого звання Бандері не сумісне з європейськими цінностями, і додав, що Україна повинна переглянути роль Бандери у своїй історії, якщо думає про членство в Європейському Союзі.
Така резолюція поставала шантажем. Її ініціатор поляк Павел Залевскі, вочевидь, «забув» про братів Пілсудських, особливо про терориста Юзефа Пілсудського, багатометрові пам’ятники якому «стовбичать» у Польщі.
1887 року разом із братом Броніславом, членом Терористичної фракції партії «Народна воля», Юзеф був причетний до замаху на російського царя Олександра ІІІ. Броніслава (разом зі старшим братом Леніна) було засуджено за це до страти, але помилувано і відправлено на 15-річну каторгу на Сахалін.
Нині в Польщі його відзначено на поштовій марці та на спеціальних монетах. Молодший Юзеф отримав п’ять років сибірських таборів.
Але й після заслання він тероризує і грабує. Начальник Варшавського охоронного відділення (таємної поліції царської Росії) П. Заварзін називав Юзефа «винятковим спеціалістом з організації пограбувань поїздів, банків, поштових відділень, а також терористичних актів», і додавав, що організована ним у Кракові бойова школа масово випускала убивць і грабіжників.
Отож Польща вшановує своїх терористів. Чому ж тоді вона вважає себе «відданою європейським цінностям» і не поспішає вийти через чорний хід із Європейського Союзу? Чому депутат Залевскі не поставить на голосування резолюцію про терористів Пілсудських, про їхні «цінності»?
Факти йому нададуть і свої, польські, історики. Мабуть, спробує пояснити таку «неув’язку» тим, що Пілсудський боровся проти РОСІЙСЬКОГО царя за свободу ПОЛЬЩІ, а Бандера боровся проти ПОЛЬСЬКОГО уряду за свободу УКРАЇНИ...
Як бачимо, і в питанні про тероризм, про правомірність чи неправомірність збройної боротьби проти поневолювачів сучасний політичний клас, як завжди, лицемірний: він виходить із політичних пріоритетів.
Підсумуємо: як доводить історична практика, боротьба за національну незалежність часто не обходиться без терору, без жертв, без крові... Але ми повинні перестати ділити націоналізм на кращий і гірший, тероризм — на кращий і гірший, тим паче, ділити на кращих і гірших жертв збройної боротьби.
Усякий націоналістичний тероризм починається і закінчується там, де нація, яка прагне державності, суб’єктивно не бачить легітимних способів здобуття незалежності або таких способів об’єктивно не існує.
Андрій Нечитайло:
«Аж моторошно стає від провісного зболеного зойку Ліни Костенко: «Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую!..» У Росії нікчемні прихвосні наймерзеннішого терориста сучасності Путіна нещодавно взялися «ратувати» за те, щоб їхньому перевертню теж вручили «Нобелівку миру»... А чого ж, той здичавілий людожер, аж до крові під нігтями, «миролюбний» і «миротворний» — уже стільки смертей заподіяв в Україні: за даними ООН, від квітня 2014-го до 31 липня 2020 року лише на Донбасі загинуло від 13 тис. 100 до 13 тис. 300 осіб.
Гірка Правда принишкла на узбiччі, зіщулилася, заціпеніла — хоче заплакати, а сліз уже немає, висушив сльози пекучий біль...»
