Поціновувачам правди і таємниць української минувшини пропонуємо завітати до прадавнього села із соковитою назвою Медвин (і мед, і вино) у Богуславському районі Київської області.
Можна зняти у місцевих помешкання на добу-дві та розчинитися у запашних травах, мальовничих пагорбах і цілющих криницях.
Найкраще їхати до Медвина власним транспортом (по Одеській трасі, повернути за Білою Церквою). Легко дістатися й автобусом із Богуслава, за 25 км.
А як знайти гору Тотоху чи Медвин дуб — вам розповість кожен зустрічний. А люди тут щирі, відкриті, сердечні.
До чого тут Ермітаж
Ніхто достоту не знає, скільки років крислатому велетню, що росте між давніх могил на одному з семи кладовищ села. Але перше, що показують і чим пишаються, — це Медвин дуб.
Припускають, що патріархові близько 600 літ. Він справді нагадує кремезного діда-старійшину з усе ще кучерявим чубом. Ріс собі та й ріс, аж доки в 90-х роках минулого століття в крону не влучила блискавка, тож почав всихати.
Добрі люди вирішили порятувати. 2009 року тодішній сільський голова Петро Листопад звернувся до природоохоронців.
— Спеціальна комісія обстежила дерево, склали акт, що необхідно для порятунку, — пригадує колишній учитель історії, секретар Медвинської сільради Олександр Листопад. — Невдовзі Медвин дуб включили до реєстру природної й історичної спадщини України. На його порятунок виділили кошти з бюджету Київської області. Упорядкували територію довкола, стовбур обробили спеціальною речовиною та закріпили сіткою. Позаторік довелося встановити й підставку під гілля.
Висота дуба сягає 25 метрів, а стовбур має шестиметрову окружність.
Медвин — дуже давнє поселення. Один з археологічних скарбів — панцир Білогрудівської культури, знайдений саме тут на початку XX століття, зберігається в Ермітажі. Селяни кажуть, що й досі на полях можна натрапити на «послання» з трипільських чи скіфських часів.
— Не так давно у нашому селі відбувалися розкопки трипільського поселення, — згадує Олександр Листопад. — З деякими знахідками можна ознайомитися у сільській бібліотеці. Здебільшого то є залишки кераміки. До 1917 року у Медвині жили 12 тисяч осіб (нині — для порівняння — трохи більше 4 тисяч). Під час Голодомору (за різними даними) загинули від 2 до 4 тисяч людей. Є книга пам’яти з іменами, які вдалося відновити, але далеко не повна. У моєї бабусі, наприклад, iз родини у 8 осіб вижила тільки вона одна під час Голодомору...
Керівники Медвинського супротиву: Іван Плаксун, Тимофій Хижняк, Омелько Радчук, Хома Сидоренко, Микита Сидоренко, Микола Василенко, сотник Дніпровий.
Архівне фото.
Більшовики приходили у Медвин п’ять разів
Ґрунтова дорога, петляючи між мальовничими пагорбами, на яких буквально «лежать» хмари, привела нас до особливого місця. Маленький місточок через колись широку річку Хоробра веде до кринички. Неподалік — високий дерев’яний хрест iз викарбуваними іменами. Саме на цьому місці більшовики Будьонного порубали шаблями 79 медвинських юнаків за те, що медвинці не хотіли коритися червоному чоботу.
— Кривава розправа над молодими медвинцями знаменувала закінчення Медвинського повстання і кінець Медвинської республіки, — оповідає пан Олександр. — 1919-20 роки для України були складним, влада мінялася раз по раз: Центральна Рада, гетьманат, директорія, більшовики, німці. Більшовики приходили у Медвин 5 разів.
1920 року, коли з’явилися вчетверте, обклали селян дуже обтяжливим продподатком «на благо» їхньої влади. Напередодні Спаса, 17 серпня, зайшов червоний загін і озвучив вимоги. Селяни почали вимагати, аби комісар говорив з ними українською мовою, та більшовик відповів: «Ми з вас цю петлюрівську дур виб’ємо і змусимо вчити нашу більшовицьку російську мову».
18 серпня, після від’їзду наглядача, селяни підняли повстання. За ніч був сформований революційний штаб, а 19 серпня — прологошена Медвинська республіка. Представників продзагону, які залишалися в селі, та трьох місцевих, котрі підтримували гнобителів, заарештували і стратили у ніч на 19 серпня.
Начальник штабу Медвинської республіки Микола Василенко є прямим предком нинішнього лауреата Шевченківської премії України, керівника Президентського оркестру, колишнього диригента Донецької консерваторії Василя Василенка.
Хоча доля Миколи Василенка склалася досить незавидно: змушений був тікати після розгрому Медвинської республіки. Але Василь Якович знайшов його могилу в Канаді й поклонився пам’яті свого героїчного предка.
Медвинську республіку більшовики розгромили у жовтні 1920 року: стягнули війська, за ніч спалили дві третини села, жорстко пограбувавши селян. Проте окремі загони непокірних медвинців діяли аж до 1921 року.
Напередодні Покрови, 12 жовтня, повстанці пограбували обоз Першої кінної армії Будьонного. Війська зайшли в село і заявили: якщо не віддасте все, що було в тому обозі, ми з вами зробимо ось що... Командир витягнув із натовпу чоловіка і вистрілив йому в голову.
Хоча селяни за ніч таки знесли провізію і насправді не мали стосунку до пограбування, та більшовики взяли в заручники 80 хлопців віком від 18 до 35 років.
Щоб показати селянам, що з ними буде, коли посміють виступити проти більшовицької влади, заручників вивели за село і порубали шаблями. Це сталося в ніч на Покрову. Уцілів лише один iз них, якому вдалося втекти.
Уночі на Покрову на всіх семи кладовищах Медвина селяни таємно ховали своїх рідних...
Пізніше на цьому місці насипали курган та встановили камінь. У 1990-х роках, коли почали відновлювати сторінки справжньої історії України, був встановлений і дерев’яний хрест. Щорічно 13 жовтня у Медвині відбувається панахида і вшанування Героїв Медвинської республіки.
Дехто з рідних знає, де поховані на кладовищах ці хлопці. А взагалі про це було не прийнято говорити у сім’ях, оскільки комуністи не полишали пошуків причетних до Медвинського повстання аж до 60-х років.
Нині ще є живі нащадки тих людей, які брали участь у повстанні. Той же Микола Василенко написав працю «Мова про пережите», де він описує події Медвинського повстання.
У 1980-х роках також була видана українською діаспорою у США книжка «Медвин горить», яку привезла сюди Олександра Бражник у валiзі з подвійним дном: її багато разів передруковували на друкарських машинках і вона розповсюджувалася по селу потайки.
За часів президентства Віктора Ющенка тодішня очільниця КОДА Віра Ульянченко приїздила у Медвин і було закладено парк жертвам більшовицького терору та висаджено 80 дубів.
Не всі прижилися, бо взимку вдарили сильні морози, потім підсаджували, щоб зберегти парк. Громада Медвина планує здійснити реконструкцію цього місця пам’яті.
Цікаву історію розповідав Володимир Терентійович Денисенко, який є уродженцем Медвина, лауреатом Шевченківської премії. Коли він зустрівся з Будьонним, то між ними відбулася така розмова: «Ти аткуда, хахол? — З Медвина. — Ааа. Знаю ваше бандітскає сєло. Ані протів мєня в двадцатом борони виложилі. А я їх патом шашкай всєх...»
Не всіх. І молоді дубочки підростають на пагорбах українського Медвина...
Енергетичний пуп
Буквально за метрів 200 від місця страти медвинських юнаків починається стежка, що веде до гори Тотоха. Нині це вже справжня туристична перлина.
На Тотоху прагнуть потрапити й вервечки езотериків, і просто любителі незвичайного. Місця фантастично мальовничі. Тиша, розкішний букет трав, невимовна велич і чистота, спокій.
Гору Тотоха називають місцем сили, енергетичним пупом, порівнюють з Алтаєм i Тібетом. Подейкують, що тут струмує сильний потік енергії землі, який сприяє творчим людям i зцілює. Так це чи ні — кожен має право і можливість відчути на собі. І, схоже, бажаючих не бракує.
На самому вершечку Тотохи стоїть невелика біла арка, ніби означуючи центр цього місця. А на землі під нею — залишки якихось ритуальних дійств у вигляді дрібних монет. Такі ж земляні круги містяться й довкола. Обабіч встановлено дві широчезні дерев’яні лави: на таких не те що посидіти, а виспатися можна.
Метрів за 20 — три флагштоки: два прапори — України і Медвина — та тризуб. А поруч — кілька дерев, обвішаних пістрявими стрічечками — слідами тих, хто, вочевидь, загадував заповітні бажання на горі Тотосі.
Кажуть, що під білою аркою донедавна стояв великий ритуальний камінь, але згодом — напевне, в результаті боротьби все тих же світлих і темних сил, його пошкодили, і зараз він встановлений на одному з приватних подвір’їв Медвина. І — так-так: таємниць у Медвині вистачає.
Чому Тотоха? Одні кажуть, що назва походить від імени єгипетського бога місяця Тота, інші виводять її від тюркського слова «тотоха» — особливий.
Добре це чи не дуже, що вже утворився туристичний бренд під назвою «гора Тотоха», а в селі ще бракує зелених садиб та іншої туристичної інфрастурктури, як мовиться, бабця надвоє сказала.
З одного боку, хто хоче побачити Тотоху, залишиться задоволеним. А кому потрібні міські зручності — той знайде їх деінде. А на цих чарівних пагорбах зберігатиметься ... прадавня замріяна тиша. Шкода лишень, що сільська казна від цього все ще не наповнюється.
Нам пощастило побувати в єдиній еко-садибі села, що зветься «Мокош» (ім’я прадавньої богині родючости та животворчої жіночої сили). Ті, хто бажають довше побути біля гори Тотоха, мають знайти спільну мову з володаркою садиби пані Ладою. І не пошкодують.
Бо жінка створила на своєму обійсті оазу з трав, квітів та затишку. Пригостить вас малиновим варенням iз лавандою та млинцями, що нагадують сонце.
«Еко» — це мій спосіб життя — здоровий, — каже Лада Бірюзаніна. — Саме це я і людям пропоную. Займаюсь духовними практиками, медитую. Мене привабила до себе, покликала гора Тотоха. І зараз мені дуже подобається ця місцина, ці міні-Карпати. Можу запропонувати людям екологічно чисті умови проживання у моєму будиночку. Тут цегла, глина, сосна. Меблі дерев’яні. Чаї. Варення з лавандою. Бринза. Тренажер. Бадмінтон. Електрична сауна з сухою парою.
Я не здаю садибу людям, які приїздять не на Тотоху. Тому що для мене основне — не матеріальне, а духовне. І коли люди замовляють їжу, то вони знають, що хліб я печу на заквасці (за спеціальністю я харчовий технолог-кондитер). Коштів мені вистачає на хліб, інколи й без масла, але я собі живу. Творю. І люди до мене схожі «притягуються».
Дуже люблю квіти. А от городини в мене нема. Я розлучилася з чоловіком. А жінка після розлучення може змінитися або «в мінус», або «в плюс». Живу тут і зараз. Не накопичую.
Зі мною постійно поруч киця Ісіда (ім’я єгипетської богині материнства і благости), кізки Серафима і Джуліана. Люблю з ними спілкуватися. А квіти люблю навіть більше, ніж тварин. Ось звіробій, наприклад, — антидепресант і король трав. Полин. Любисток... І знайте: з Медвина будете їхати з відчуттям невідкритої таїни та бажанням повернутися».
