Прабабуся була панянкою, а дід з бабцею померли від голоду: родинна історія Опанасюків із Житомирщини

Родинна історія Опанасюків із села Кривого Попільнянського району на Житомирщині – це скарб для розуміння історичної глибини  української нації , який спонукає кожного дізнаватися більше про своє коріння.

 

Вулиця з живописною назвою Малярівка. На обійсті Опанасюків — дві величезні ялини стримлять до неба, ніби моляться.

 

Саме у міжнародний День сім’ї, роду (випадковості — невипадкові) мені пощастило побачитися з цією дивовижною родиною.

 

Двоюрідні сестри Ольга та Любов вповіли: під тими ялинами поховані померлі від голодомору-геноциду їхні прадідусь Каленик та прабабуся Одарка.

 

Тобто ті дерева виросли з сердець двох мучеників... А поруч, у виноградному вітті, звила гніздо горлиця, яка постійно щось туркоче, неначе розмовляє...

 

Господар садиби — Володимир Іванович Опанасюк — онук загиблого голодною смертю подружжя, яке, проте, залишило по собі гарних нащадків.

 

Розміняв дев’ятий десяток, але очі сяють молодо і сонячно. Досі ніжно плекає родинне ремесло — бджолярство (нині — сім вуликів ).

 

А ще — може прегарним баритоном завести українську пісню, бо знає їх близько 300. Уявіть: упродовж свого життя цей чоловік не пив, не палив і не вживав брудної лайки (!!!).

 

До Володимира Опанасюка на пораду сходилися бажаючі запізнати таємниці поводження з її величністю Бджолою (зараз такі студії назвали б майстер-класами). Не одне покоління кривенчан так навчилося бджолярству.

 

— Батько прожив разом із нашою покійною мамою Ганною Григорівною майже 50 років (пішла у вічність 2012 року), — каже Ольга Володимирівна. — Виховали нас двох — мене та брата Віталія. Замолоду закінчив Львівський фінансовий технікум, працював у банку в Попільні. Мало платили, то пішов у Кривенський колгосп пасічником, потім слюсарем, а згодом і на залізниці працював, як і мама. У нас і дід Іван був пасічником у колгоспі. Мав дев’ять дітей, і всі захоплювалися бджільництовом...

Біла і міцно зведена (1977 року) хата Опанасюків — справжнє родове гніздо. Тут затишно, душевно, тепло. На стінах — дбайливо підібрані старі світлини пращурів — окремо по батьківській та по материнській лінії.

 

Кожного знають на ім’я та пам’ятають, як у кого доля склалася. Ось дід Іван порається біля вуликів. А ось — 1966 року велелюдна сім’я зібралася на Великдень (за радянської влади, коли це було заборонено). 

 

— Переконана, що існує генетична пам’ять, — каже Ольга. — Бо дуже люблю все українське: народні пісні, вишивки. На мою думку, ми отримуємо багато родового спадку від бабусі-дідусів. А в мене обидва діди 1889 року народження, обидві бабці — з 1890 року, тобто прийшли у світ до революції та війни.

 

Ще у 20-х роках минулого століття українські пісні та вишитий одяг були обов’язковими атрибутами повсякдення. Це вже потім були розкуркулення, голод, війна. А ще — наш генетичний код здавна формувався під впливом української мови. Тому кажу як лікар: щоб бути здоровими — ми обов’язково повинні розмовляти українською мовою. Щоб не губити зв’язок з «небесами» та зі своїми предками-янголами, які нас чують лише у тому випадку, коли мовимо рідною...

 

Двоюрідні сестри Ольга та Любов.

За словами Любові Яківни, у родовому дереві Опанасюків є й панська гілка. То дивовижна історія, що цілком може претендувати на сюжет для романіста. Судіть самі.

 

Поміщик Йосип В’ячеславович Юркевич, який дуже-дуже багато зробив для розвитку села Кривого (в тому числі збудував і досі чинну школу) мав доньку.

 

Юна красуня закохалася у сільського парубка, але батько не схвалив такий союз, і парубок одружився з іншою. Від розпачу дівчина... повісилася.

 

За переказами, поховали її у розкішному панському парку неподалік від рукотворного озерця, що дивом збереглося донині. За комуністів парк занепав. Нині на тих місцях — віковічні, величезні, таємничі дерева-свідки далеких подій, а подекуди просто хащі. 

 

Однак ця печальна історія опосередковано вплинула на інші долі. У селі Соболівка (це сусідній із Попільнянським Коростишівський район) також був поміщик та мав доньку Ліксандру, яка теж прикипіла серцем до сільського коваля Вакули.

 

Зважаючи на резонансну історію з донькою Юркевича, соболівський пан дозволив своїй доньці вийти заміж за коханого, але позбавив її дворянського статусу та приданого. Ліксандра та її суджений, одружившись, народили чотирьох дітей. 

 

— Саме ця Ліксандра і є нашою прабабцею по батьківській лінії, — стверджує Любов Опанасюк. — А вже наша бабуся Ліза, мама дев’ятьох дітей, і, зокрема, Володимира Івановича, є внучкою того пана з Соболівки. Але вона про це мовчала, бо не можна було таке говорити за радянських часів. Ми дізналися лише років п’ять тому. Спеціально їздили в Соболівку, аби знайти могилу прабабусі Ліксандри, і добрі люди нам показали.

Господь обдарував Опанасюків цілим букетом талантів. Ольга та Любов обоє обрали медичний фах, а до того й спільне хобі — фітотерапію ( добре знаються на травах).

 

Відтак і на батьковому городі вирощують чимало запахущого зела. Віддають належне й цілющим трав’яним настоянкам.

 

Приміром, стверджують, що тернівка — настоянка на терені — стане у нагоді при дисбактеріозі; калганівка допомагає при захворюваннях кишково-шлункового тракту; горіхівка помічна від виразки шлунка ; звіробіївка корисна для печінки.

 

— У коморі нашої бабусі Лизавети завжди було безліч сушених трав, — продовжує розмову Любов Яківна. — Вона радила кожному спеціальні трав’яні настоянки. От і ми з Ольгою ходимо до лісу, збираємо лікарські трави, маємо сушарку, що відповідає вимогам для сушіння лікарських рослин. Минулоріч зібрали 86 видів цілющих трав ... І скажіть, хіба це не передалося нам по роду?

 

Та я ще в дитинстві гралася в аптеку, в результаті стала фармацевтом-провізором, біологом. Працювала в Києві на науково-виробничій фармацевтичній фірмі, де ми створювали з трав різні препарати.

 

Викладала у фармацевтичному училищі. Після виходу на пенсію почала читати лекції: у різних бібліотеках міста Житомира, у санаторії «Дениші». Пояснюю людям, як правильно готувати, збирати, зберігати рослини.

 

Професійна лікарка Ольга Опанасюк, як виявилося, ще й чудова художниця та дизайнерка. Доки тривав карантин, вона перетворила дві лежанки у батьковій хаті на справжні витвори мистецтва.

Відтепер вони розмальовані українськими узорами-сюжетами, де є і червона калина, і гуси, і горобці, і кіт-воркіт, і плетені тини, і мальви з соняшниками, і ще багато чого. Біля груби, як і належить, стоять рогачі, а на дверях замість занавісок — різнокольорові стрічки...

Сестри з великою любов’ю ставляться як до свого роду, так і до рідного села. Зокрема, їх непокоїть доля занедбаного маєтку Юркевича — мецената, поміщика-лікаря, до якого в Криве приїздила лікуватися Леся Українка.

 

Певний час добротна садиба ще зберігалася, там містився навіть дитсадок. Але нині — то руїна, яка, втім (за великої потуги), ще може бути відремонтована. Усе впирається в гроші та колективне бажання.

 

— Я з дитинства замислювалася над реставрацією маєтку Юркевичів у Кривому, — ділиться наболілим Ольга Володимирівна. — Навіть була така дитяча мрія: зробити на базі тієї будівлі клініку народної медицини, де б лікували травами, голками тощо. Нині історична споруда — у плачевному стані: впали веранда, стеля, крадії розтрощили грубки... 

 

Зрозуміло одне: потрібно залучати меценатів і гуртувати кривенчан, які були б зацікавлені у відродженні садиби. Можна було б запрошувати туристів, проводити екскурсії та навіть розвивати сільський зелений туризм...

 

А поки що старі липи, які бачили Лесю Українку, ще зеленіють в очікуванні небайдужих та діяльних людей дня нинішнього... 

 

 

Ольга ДУБОВИК