З часів Петра І Москва вважала, що втрата України для неї буде катастрофою

Доводиться часто чути від наших споконвічних ворогів — москалів, а також від свого рідного дрімучо — дикого обивателя, що українці — зрадники, що їм не можна довіряти, що «де два козаки — там три гетьмани», що українці обирають не тих гетьманів та президентів і т.д.

Отже, давайте розберемося з тими народами, з якими українцям довелося жити в одній державі, а потім і з «дальнім зарубіжжям» та порівняємо їх з народом українським.

Від окупації українських земель татаро–монголами у ХIV ст. звільнили литовці із своїм королем Гедимінасом на чолі. Литовці прийшли в Русь–Україну під гаслом: «Ми нового не вводимо, а старого не рушимо!». «Гедимін сам титулував себе «королем литовським і руським, а його син і наступник Ольгерд заявляв своє переконання, що всі руські мають до нього належати», — пише М.С. Грушевський («Історія України— Руси» т.IV. К. 1993. Стор.19). 

Литовці швидко засвоїли для писемності древньоукраїнську — руську мову і зробили її своєю мовою державною.

М.В. Гоголь пише, що Гедимін « у самих татар вирвав землю, що знаходилася у них майже перед їхніми очима… Цей політик не змінив звичаїв і древнього правління, все залишив по-старому, суворо наказав поважати народні права. Вслід за ним такі ж два сильних характери Ольгерд і Ягайло піднесли Литву, застосовуючи ту ж саму політику стосовно приєднаних народів». (М. Гоголь. Погляд на складання Малоросії). 

У 1362 р. між русько–литовським військом, яке очолював Ольгерд, і монголо–татарським та московським, яке очолював хан Мамай, на р. Сиюха, сучасна Київська облась, відбулася Синьводська битва.

Як пише сучасний публіцист Володимир Білинський з боку литовців, русичів та білорусів було 40 — 45 тисяч воїнів, з боку татар та москалів — приблизно стільки ж.

Москалі з татарами були розгромлені і після цього декілька століть на наших землях не з’являлися.

Цю битву московська історіографія старанно замовчувала, а натомість вигадала міф про Куликовську битву у 1380 році, якої насправді ніколи не було.

Євреї. Або іудеї.

Народ цей достойний найбільшої пошани, він відновив свою державність і гідно захищає свій державний суверенітет у нинішньому жорстокому світі.

Але євреї мали чимало негативних моментів у своїй історії. Не зберігши, як, до речі, і українці, свою колись могутню імперію, вони розбрелися по всьому світу. Але і в цих непростих умовах вони подарували світу Біблію.

Новий завіт розповідає про життя та діяльність Спасителя та про його друге пришестя, коли він буде судить живих і мертвих.

Поглянемо на фреску Мікель Анжело « Страшний суд» у Сікстинській капелі в Римі. Розміри фрески 20 х15 метрів, на ній зобожено в натуральну величину понад триста людських фігур, від Адама і до сучасників художника. В центрі — Спаситель. Він підняв праву руку і коли він її опустить, відбудеться той суд. Праведні будуть щасливі, грішники попадуть в пекло. Біля нього Матір божа, вона і тут молиться за людей.

А неподалік від Спасителя стоїть апостол Петро, який за життя чимало нагрішив, і, певно, згадав, як у Гетсіметському саду, коли Ісуса арештували, щоб самому врятуватися, він тричі відрікся від свого вчителя. Так само зрадили вчителя і всі інші апостоли, а Іуда видав його владі.

І ось апостол Петро, боячись попасти в пекло, щоб врятуватися, показує Спасителю ключ від раю, який той колись йому вручив.

Іудеї в Єрусалимі в середу на знак пошани кидали під ноги Ісусу пальмові гілки, а вже в п’ятницю кричали Понтію Пілату «Розіпни його!».

Чимало євреїв служило в безбожній «савєцкай власті» в московії і, зокрема в ЧК, пізніше НКВД-КГБ.

Після унії Литви та Польщі Україна стала частиною Польської держави. Почалося закріпачення населення України, найкращі землі у селян відібрала шляхта, український народ терпів шляхетське рабство та релігійне пригноблення.

У відповідь народ створив Запорізьу Січ, одне за другим виникали повстання, які поляки жорстоко придушували. У мідному бику було спалено Северина Наливайка, козаків четвертовано та посаджено на палю.

Харектерною була історія з сотником реєстрового козацтва Богданом Хмельницьким. Забезпечений матеріально, маючи авторитет у Речі Посполитій, Богдан жив із своєю сім’єю на хуторі Суботові.

За відсутності Богдана на хутір напав шляхтич Чаплинський, спалив хутір і закатував до смерті малолітнього сина Богдана. І тоді Богдан звернувся із скаргою до короля. Шануючи Богдана як славного лицаря, якому він власноруч вручив золоту шаблю за хоробрість у війні Речі Посполитої проти московії, але не маючи змоги допомогти сотнику, король запитав: «Хіба у вас, козаків, немає шабель та самопалів?».

Не знайшовши підтримки у короля, Богдан у свої 53 роки подався на Запоріжжя, там його обрали гетьманом і він вирішив козацькі права захищати шаблею.

Розвиток подій того часу досить об’єктиво висвітлив Єжи Гофман у фільмі «Вогнем та мечем». 

Пояснюючи причини свого повстання, Богдан говорить : «Хіба б пішли за мною маси українців, якби не сваволя шляхти? Це вони, пани, мучать, палять, ґвалтують, знущаються над нашим народом. Поверніть нам наші права, я відішлю татар, і Річ посполита буде мати три військові потуги, польську, литовську і українську. Такий союз буде успішно воювати проти турків, татар і москалів!».

Але поляки обрали війну проти України, і в результаті і Польща, і Україна, і Крим були загарбані та поневолені московією.

А що ж Чаплинський та його колеги?

Коли Богдана похоронили у його домашній церкві у Суботові, через декілька років Чаплинський і його команда вночі, як злодії, пробралися в церкву, вирили з могили тіло Богдана і розкидали його по полю. 

«Подвиг», який стараються повторити у наші дні деякі нові шляхтичі-чаплинські.

Не впоравшись з казацькою Україною, поляки в 1667 році уклали з московією Андрусівську угоду, де поділили Україну навпіл. Правобережна Україна відійшла до Польщі, лівобережна, яка до того була під Польщею, — до московії.

Не стерпівши національного та релігійного гніту, українці у 1768 році підняли повстання, відоме в історії як Коліївщина.

І тут, не маючи сил приборкати повстання, поляки звернулись до московії.

Москва миттєво відгукнулась і на Україну були послані війська.

Москва розпустила чутки, що «брати» — росіяни ідуть на допомогу повсталим українцям. Повірили…

Генерал Кречетніков запросив керівників повстання Гонту і Залізняка на обід, а коли ті прибули, їх тут же пов’язали і віддали у руки катам. («Не вір москалеві як псові!»).

«Серце кров’ю обливається від цієї підлоти росіян»— писав О. І. Герцен.

А поляки, коли повстанці вже були у їхніх руках, себе «показали».

Українців-гайдамаків було «віддано польському начальству, що справляло лютий суд на місці, побиваючи багато людей на смерть, або засуджуючи на ріжні люті муки. Так тяжкими муками замучено Гонту і багатьох інших. Поляки оповідають страхіття особливо про рейментаря польського Стемпковського, як він забивав і калічив людей. Тих, що не були вбиті відразу, судили потім в м. Кодні». (М. Грушевський).

І було «свято» в Кодні, що в Житомирській області… Там «за вироками т.зв. військово-судової комісії було страчено бл. 3 тис. чоловік. Після припинення страт кожного десятого захопленого в полон повстанця «значкували» — відрубували праву руку і ліву ногу або ліву ногу і праву руку… На Поділлі кривавою розправою керував польський магнат К. Браницький». (Радянська енциклопедія історії України) В народі, коли уривався терпець, ще довго лунало, як прокляття: «Щоб тебе Кодня не минула»!

За згодою москви польська влада у 1947 р. здійснила операцію «Вісла». Це був небувалий до того етноцид українського населення Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Надляшшя, яке жило там століттями. Це були землі князівств Галицького, Волинського, а далі королівства руського Данила Галицького.

140 тисяч українців розселяли на теренах західних воєводсв Польщі.

В конкретну місцевість поселяли не більше трьох — п’яти сімей, щоб якомога скоріше їх асмілювати, щоб українці забули, хто вони є, тобто перетворити українців на манкуртів. 

Практика для поляків не була новою. Раніше москва виселяла кримських татар, адигів, чеченців, інгушів, калмиків, у 1944 р. збиралася вислати всіх українців. Але всі вислані народи у нових умовах жили компактно, і завдяки цьому їм вдалося зберегти свою ідентичність та після повернення на рідні землі відчути себе знову господарями на своїй богом даній їм землі.

Всі, крім українців, яких польська влада у 1947 році викинула із своєї землі.

Правда, деяким українцям все таки вдалося вберегтися від польської неволі. Лише деяким, бо всі ті українці, а особливо їх нащадки згодом стали (вимушені були стати(!), поляками. З тих країв прибув в Україну геніальний диригент Степан Турчак. Богодар Которович, уродженець тих країв, врятувавшись від польської неволі, став скрипалем світового класу і був єдиний у світі, хто виконував музичні твори на скрипці Паганіні. Автор цих рядків разом із своєю Марієчкою мав щастя слухати ту чарівну музику в Київському театрі опери і балету.

А привезли цю скрипку в Київ у 2003 р. під охороною озброєних італійських карабінерів. Нині, коли новітні чаплинські роздмухують у Польщі питання про Волинську трагедію, яка мала місце з обох боків, та вказують нам, як колись москва, кого нам шанувати, а кого забути, так і бачиться за всім отим хитрий падлючо-паскудний писок нашого і польського споконвічного ворога — москаля та скажене задоволення на його мармизі.

Так і хочеться сказати полякові: не підтанцьовуй московії, не спокушайся на його похвали, а пам’ятай істину: «Коли тебе хвалить ворог, подумай, що ти зробив не так».             

В. Самійленко: «Народ безправний, напівдикий».                        

Здається, жодна країна, жоден народ не завоював такої «слави» у світі, як ця країна, цей народ.

Спочатку пригадаємо, як характеризували ту країну і народ самі московити.

М. Покровський: «В жилах московського народу тече щонайменше 80% азійської крові».

О. Пушкін: «Те, що росія знаходиться в Європі, є помилкою географії».

М. Лермонтов: «Невмивана росія, країна рабів…»

М. Чернишевський: «Від гори до низу — всі раби!».

І. П. Павлов: «У росіян дуже слабо розвинена мізкова система».

В. Ленін: «Всяку серйозну роботу треба доручати євреям, напівєвреям, або європейцям, бо всі  росіяни, як правило, дурні, напівдурні або ідіоти!».

Композитор М. І. Глінка, залишаючи московію: «Коло застави вийшов і сказав: «Якби мені ніколи більше цієї паскудної країни не бачити». Його побажання збулося». (БСЭ).

Володимир Солоухін: «Мені соромно, що я народився росіянином».

В. Розанов: «Московщина — це потвора, що нею навіть пекло гидилося і виригнуло її на землю».

І. Тургенєв: «Якщо московщина крізь землю провалилася б, то у світі нічогісінько б не захиталося».

Цар Олександр II: «Я охоче дав би конституцію, якби не боявся, що наступного дня розпадеться наша імперія».

М. Костомаров: «Імперія неможлива без самодержавства, а самодержавство неможливе там, де є свобода думки і слова».

Ф. Достоєвський: «Московія хитається над безоднею».

З Гіпіус: «Тебе ми проклинаємо: «Анафема! Анафема! Анафема!».

О. Солженіцин: «Росіяни стали найненависнішою нацією у всьому світі».

О. Герцен: «Народ дикунів та виродків людських».

А. Кончаловський: «Тривалість життя в росії — на 168 місці у світі». Щороку від наркоманії гине 30 тис., від алкоголю -70 тис. Зникає без вісти — ще 100 тис.

Одною із причин низької продовженості життя в тій країні був голод. В московії голоди «являлись постійним та невід’ємним елементом її економічного життя. Починаючи з ХІІ ст. в тій країні періодично виникали голоди, які призводили до людоїдства. Так, тільки у 18 ст. було 34 голодних роки». (БСЄ). 

Борис Єльцин: «Весь світ боявся і ставився з презирством та ненавистю до росії». А в самій москві 1991р.ходили юрби міщан і верещали: «Єльцин, застав хахлів нас нагодувати!».

Лев Толстой. Після набігу псів—москалів на чеченський аул: «Про ненависть до московитів ніхто не говорив. Почуття, які відчували всі чеченці від малого до старого, були сильніші від ненависті. Це була не ненависть, а невизнання цих московських собак людьми, і така відраза, гидливість та непорозуміння перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання нищити їх, як бажання нищення пацюків, ядовитих павуків та вовків, було таким же природним почуттям, як інстинкт самозбереження».

Ірина Хакамада: « В московії — тупий етнічний шовінізм».

В. Познер: «Московія — країна дурнів, і головним святом має бути «день дурака».

Валерія Новодворська: «Путін… Помилок у ньго немає, у нього — тільки злочини».

Майя Плисецька, балерина. Коріння її — в Україні, батька, знатного інженера, розстріляли у 1937, матір, як ЖВН (жона ворога народу) заслали у Казахстан, дівчинку Майю врятувала рідня.

Пізніше вона скаже: «Ненавиджу московію утробно!».

Д. Гранін: «Совість — це те, що відрізняє людину від тварини. Зараз у московитів совісті немає».

Джахор Дудаєв: «Коли московія нападе на Україну, тоді настане крах московії».

       ***

Інколи московія могла по — своєму об’єктивно оцінити своє минуле. Так, на пам’ятнику «1000— ліття росії» у Новгороді, де зображені всі царі, полководці та діячі літератури, не знайшлося місця «царю — мучителю» Івану IV та… Тарасу Шевченку.

Перший своїм терором та садизмом зганьбив московію, а другий затаврував її ганьбою та з нею боровся. 

Ту країну у всі часи її існування люди з чистою совістю та порядністю, за можливості, покидали. Герцен і Огарьов, Бакунін і Віра Засулич, Тургенєв та Марія Вілінська (Марко Вовчок), Плеханов та Ілля Рєпін, революціонери всіх мастей, цілі групи людей у часи більшовицького терору та у наші дні.

В 1991р. москву покинув піаніст — віртуоз Євгеній Кісін, який народився в 1971р.н. в москві. Не стерпів диких випадів антисемітизму та рашизму, замішаному на фашизмі та махровому шовінізмі, покинув столицю орди. Уже з 2-х років він почав грати на фортепіано, здобув світову славу, проживає у Празі, публічно засуджує війну московії проти України та висловлює свої симпатії до українців. Москва занесла його в реєстр «іноземних агентів».

Австрія. Одна із засновниць імперії Карла Великого у ІХ ст., яка охоплювала територію практично всієї сучасної Європи, від Вісли до Піренеїв, від Середземного моря до Балтики. Ріванозначною в той історичний період тій країні була лише імперія руського князя Володимира Великого.

З того часу Австрія була великою, могутньою країною та одним із центрів європейської культури.

У 1938 р. ця країна по своїй волі «лягла» під Гітлера і перетворилась на центр нацизму.

Італія. Батьківщина Мусоліні та його фашизму.

Німеччина. Її східна частина з 1945 р. тривалий час — країна «соціалістичного табору». За вказівкою москви побудувала т.зв. «Берлінську стіну», і її прикордонники нещадно розстрілювали всіх своїх громадян, які хотіли перетнути той мур, щоб вирватись із неволі.

Франція. Після окупації гітлерівською Німеччиною у 1940 р. пішла на співпрацю з окупантом. А армія Франції разом з героєм першої світової війни маршалом Петеном на чолі воювала на боці гітлерівців. Після війни Петена засудили до страти, а президент де Голь замінив вирок на довічне ув’язнення.

У фільмі «Нормандія Німан» є такий епізод. Французькі льотчики, які прибули в росію, щоб разом воювати проти гітлерівців, отримали на місце загиблого нового командира, майора Флев’є. Коли його запитали про бойовий досвід, той чесно відповів, що у свій час збив двох англійських льотчиків і жалкував, що пізно приєднався до руху опору.

Англія. Під час війни у Англії існував потужний центр руху за союз з Гітлером.

У Німеччині на радіо працював англієць лорд «Гав –гав», який вів передачі на Англію. Після поразки Німеччини йог судили і стратили.

Вистраждана, вимучена, але горда і нескорена.

Українці, які з часів трипільської культури були організованим, цивілізованим, порівняно із московитами, народом, відрізнялися природним розумом, кмітливістю та працездатністю. Наш народ ніколи не знав, що таке голод (за винятком штучно створених окупаційним режимом голодоморів 1922, 1933 та 1947рр.).

Ще Петро І зазначав, що українці «зело розумні» та від цього московитам може бути великий клопіт.

Гауляйтер України у 18 ст. Румянцев писав, про що «вони (українці –АВТ.) були дуже високої гадки про український нарід.: «Ся невелика купка людей інакше не відзивається як, тільки що вони найперші в цілім світі і що нема від них нікого сильнішого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого… і все, що у них є — то найкраще». (М. Грушевський Історія України).

Гійом де Боплан: «Вони (українці) дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя… Високі на зріст, вправні, енергійні, люблять ходити в гарному одязі.

Усі вони досить кмітливі , але саме в тих справах, які вважають для себе корисними й необхідними. Із родючих земель вони збирають стільки зерна, що не знають, що з ним робити».

Павло Халебський: «Через достаток нема в країні козаків ні злодіїв, ні грабіжників. (Порівняємо з московитами. Коли московського історика Карамзіна запитали, чим найбільше в московії займаються люди, чи працюють, чи вчаться, чи воюють, той не задумуючись відповів: «Крадуть!»). Нас вражала вдача цих людей. Чи не в кожній козацькій оселі дивуєшся достаткові, а найдужче — кількості дітей, до десятка й понад те. Різниця між ними у вікові — один рочок…Нехай благословить їх Творець!»

Московські верховоди, починаючи з Петра І, підкреслювали, що втрата України буде для них катастрофою.

У наш час московія уже фактично втратила Сибір. Туди масово переселяються китайці. Вони не п’ють, як москалі, вони працьовиті, і місцеві жінки охоче виходять заміж за китайців. Будь-який референдум покаже, що Сибір хоче бути більше китайською, ніж московською. А на географічних картах Китаю показано, що Сибір — тимчасово окупована китайська територія.

Жінки московії часто-густо не хочуть народжувати дітей від чоловіків — п’яничок. Як етнос та країна вироджується морально, інтелектуально і духовно.

Пригадується 1975 рік. У Києві розташована механізована колона, яка будує лінії електропередач та підстанції напругою 750 — 110 кв. Мехколона підпорядкована міністерству енергетики СРСР і отримала завдання побудувати ЛЕП — 330 кв. у Калінінській (Тверській) області.

Розповідав мені тодішній начальник мехколони Борис Іванович Савенко:

— Завезли ми на місце будівництва техніку, обладнання, матеріали, облаштували на час будівництва тимчасове містечко. Одного разу в неділю приїжджаю я на місце будівництва, заходжу в містечко і не можу зустріти нікого. Далі іду по «дєрєвнє». Зустрічаю двох дородних молодиць. Питаю, де поділись всі монтажники. Далі — без перекладу:

Какие монтажники? Хахлы, что ли? Так ты, начальник, их не ыщи! Наши мужиченки спились и никуда не годные. А хахлы ебут хорошо, так мы их по домам растащыли!» 

Зустрічаю бригадира Ваню, питаю, де хлопці. Розказує. Запрошує нашого хлопця до себе на ніч дородна молодиця. Каже: «Ты бери пузырь (пляшка горілки), а еще лучше — два и дай моему. Он уже давно спитый и сразу уснет, а мы займемся… А ежели он проснется, снова сербнет и снова уснет. 

— За три-чотири роки бігали «по дєрєвнє» красивенькі, чорноокі, чорнобривенькі дітки. 

«Для чого ми, українці потрібні росії?» — ставить запитання один із ста найкращих кінорежисерів світу Юрій Іллєнко. І відповідає: «Сьогодні чисельність русских в рф. не перевищує 15%. 

А українців в Україні 78%. Якщо залучити наших 45 млн. до росіян та ще 10 млн. сябрів з Білорусі, тоді росія знову буде великою Слов’янською державою. А ми, українці, зникнемо як етнос, розчинимося в « великом руском народє» і «великом руском єзіке». Бо сказано останнім царем: «Росія закінчується там, де заканчується рускій єзік!».

Оце єдина і коректна відповідь, для чого ми потрібні московії».

Враховуючи, що московія катастрофічно втрачає своє населення, путін проголосив, що Білорусь має стати північно-західною частиною московії, що України ніколи не було, це її придумав Ленін, і що українців як нації немає, що вони, українці, є частиною народу московії, яку обдурюють «нєонацісти». І тому расєя не воює, а «асвабаждаєт свой народ от неонацистов».

А у нас, як і у всякій сім’ї, — не без гріха. Це на нашій землі виросли і Феофан Прокопович, і Кочубей, і Юрій Коцюбинський, і Щорс, і Медведчук та інша сволота.

У боротьбі за свою свободу Україна якоюсь мірою повтоює долю Польщі ХІХ століття. Два потужні повстання поляків проти московії у 1831 і 1863-64рр. були жорстоко подавлені ордою.

Аналізуючи причини та наслідки тих повстань К .Маркс говорив на польському мітингу в Лондоні 22 січня 1867р.:

«Польща є важливим знаряддям здійснення московських зазіхань на світове панування, але вона водночас залишається непрохідною перешкодою до того часу, поки поляк, стомлений безкінечними зрадами Європи, не перетворився в страшний бич в руках московита.

Отже, — продовжував К. Маркс,- для Європи існує лише одна альтернатива: або азіатське варварство московії навалиться, як лавина, на її голову, або вона повинна відновити Польщу, відгородивши себе таким чином від Азії двадцятьма мільйонами героїв».

При допомозі Європи, і особливо Франції, Польща розгромила московську орду під Варшавою у 1920 році, змусивши її сплатити Польщі, як репарації, 30 млн. золотих рублів.

При надійній та достатній допомозі Європи і Америки мільйони українських героїв, як понад сто років тому поляки, мають всі шанси загнать московського ведмедя у його барліг та відгородити світову цивілізацію від азіатського варварства.

А в інтересах України, як і Польщі, зберегти наші дружні стосунки. Не дивлячись на Кодню і Волинь, на інші, часом трагічні сторінки нашої історії. Бо у нас спільний ворог, цей уламок Золотої Орди, який не полишив своєї божевільної ідеї завоювати Україну, потім всю Європу, а потім і весь світ.

Бо, як писав наш Пророк, якому поставлено прекрасний пам’ятник у Варшаві, у «Заповіті»: «Поховайте мене на могилі… щоб було видно як понесе кров ворожу у синєє море». А вороги — це «москалі — лихі люди, роблять лихо з нами». А до поляків: «Подай же руку козакові».

P.S. Як кожна європейська країна, Україна має свою славну, а часто трагічну, історію. Своїм минулим і сучасним, своєю ментальністю та культурою українці нічим не поступаються, а в деяких моментах переважають будь-який народ Європи. Наша національна гордість — це Запорозька Січ і Українська повстанська армія, армія УНР і ЗСУ, мільйони героїв-борців за волю нашої Вітчизни. «От де, люде, наша слава, слава України» (Т.Шевченко). І ніхто не сміє паплюжити наше минуле, нашу історію. Бо, як писав поет:

Щоб жить — ні в кого права не питаю.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я — живу! 

 

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, інженер