Маючи багаж творчості за 100 років, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка останнім часом немало експериментує на Камерній сцені імені Сергія Данченка, виходячи за межі класичного жанру.
Остання така прем’єра, яка через карантин із квітня перемістилася на серпень, — «Крум» у постановці Давида Петросяна.
Це вже не перша робота цього режисера на малій сцені театру. Першою була всім відома «Земля» за Ольгою Кобилянською — самобутня, з цікавими сценічним вирішенням та акторською грою.
Потім — «Війна», маловідома в Україні драматургія шведського сценариста і театрального режисера Ларса Нурена.
І ось тепер «Крум» — за мотивами однойменної п’єси класика сучасної ізраїльської драматургії Ханоха Левіна. Усі три постановки об’єднує майстерний показ характерів героїв, на які безжалісно впливають зовнішні обставини. Абсурдність дій на сцені викликає у глядачів потребу миттєво співставляти й аналізувати своє ставлення до лише на перший погляд життєвих дрібниць.
«Крум» — це пародійно-саркастичне дійство, за яким криється драма практично кожного героя. Еклектика типажів і дій лише посилює думку, що гармонію у нашому довколишньому світі нечасто зустрінеш, бо цинізм, егоїзм, байдужість і безпардонне втручання в життя інших, тих, хто поряд, — може не мати меж. І це трагікомедія не одного покоління кінця ХХ — початку ХХІ століття.
У ролі 48-річного Крума, який намагається написати геніальний роман, не досягає успіхів у час тривалого перебування за кордоном і мріє про дружину й дітей, але не може розібратися у почуттях до давньої знайомої, — Остап Ступка.
Його мати (Олена Хохлаткіна — Поліна Лозова) приймає сина таким, який він є, а найголовнішою для неї є мрія про внуків. Тугаті — чоловік, який нездоров’я може підтвердити довідками, але, як і всі, прагне сімейного щастя і можливості жити, — Олег Стальчук (у партнерському складі — Олександр Ярема).
Усі імена у п’єсі Ханоха Левіна промовисті, якщо знати іврит, хоча у постановці на київській сцені немає якихось акцентів на єврейській темі, та трохи італійської, на рівні слів із популярних пісень. У виставі є «солодка парочка»: Солодкий Дольче (Василь Баша — Сергій Калантай) та Щаслива Феліція, його дружина (Людмила Смородіна — Лариса Руснак).
Ці другорядні й на сцені, в житті персонажі завжди хочуть бути у центрі уваги, про всіх все знають, за будь що осудять — задовольняючи єдину мету свого існування: «надурняк» поїсти і випити, незалежно від того, весілля це чи похорон. Теруда — та, що набридла, хоча у постановці «франківців» її назвали просто заклопотаною Трудою. Тугаті — той, що сумує. Тахтих — приземлений. Цвіці — щебетуха.
Остап Ступка у ролі Крума.
Фото Валентини САМЧЕНКО.
До речі, це перша вистава за п’єсою Ханока Левіна українською мовою. Здійснив переклад народжений у Києві Мар’ян Бєленький, який майже три десятки років живе в Єрусалимі, а до того встиг створити образ «тьоті Соні» для Клари Новікової.
Пошуки себе, свого призначення і водночас неймовірна аморфність існування, вічні очікування, що хтось за тебе вирішить проблему, зламає інерцію, набридлу сіру сталість буття, яка засмоктує людину у свою запрограмовану рутинність — усе це бачить глядач «Крума».
У лаконічних декораціях, у яких важливі деталі: старий дитячий вiзок; півколом угорі праворуч невеликий екран, що нагадує місяць, у якому на мить з’явиться щастя двох героїв, які будуть мучити одне одного немало наступних років; телевізор, велен, підставка для перук, чорні довгі ящики-трансформери...
Майже всім хочеться яскравого успішного життя. І найпростіше його побачити через кольорові окуляри. Якщо ж вирішувати роками, робити зарядку ввечері чи вранці — до кінця життя не станеш здоровим.
«Герої вистави «Крум» упевнені, що справжнє життя існує десь там, далеко, головний герой мріє, що одного дня він раптово прокинеться якщо не геніальним, то видатним романістом. І це відчуття, що життя ще попереду, що його можна розпочати наново, завтра, перетворило всіх героїв п’єси на блукаючих сомнамбул, що існують у вічних сновидіннях своїх надій.
Вони, швидше, сприймають телевізійно-серіальне життя, вважаючи його за реальність, ніж власне, яке їм здається незрозумілим і чужорідним. Лише любов матері спроможна надати сили головному герою, спонукати його на дію, проте, на жаль, усвідомлення цього приходить надто пізно. Блудному сину немає до кого звернутися по прощення», — каже режисер-постановник Давид Петросян.
