Якби ви вчились так як треба...

05.08.2020

Кожна мати дбає про майбутнє своєї дитини, хоче бачити її всебічно розвиненою, освіченою, культурною.
 
Держава ж має робити все, щоб саме таким і було наше суспільство, здатне зберігати, збагачувати та примножувати надбання нашої науки, освіти, культури як однієї з фундаментальних підвалин нації.
 
Сьогодні ж склалась така ситуація у цьому процесі, що якраз і викликає у нас, педагогів, котрі понад півстоліття перебували безпосередньо в його епіцентрі, глибоке занепокоєння.
 
Ми намагаємось зрозуміти, усвідомити, яку ж мету переслідують новітні чиновники від освіти, будуючи нову українську школу (популярно НУШ), якою бачать вони роль школи в розвитку національної культури, які конкретно дії, засоби, форми та методи взаємопоєднання уроку та поза­класної і позашкільної роботи закладають у систему освіти.
 
Адже від вирішення одвічних питань педагогіки «чого вчити» і «як вчити» (а ще — «хто вчитиме та виховуватиме») залежить, чи матиме завтра Україна нове покоління освічених, культурних, національно свідомих громадян, чи й надалі готуватимемо підґрунтя для зростання невігласів, які будуть глумитися над нашою мовою, вірою, історією, народними звичаями і традиціями... 
 
Сьогодні людство отримало нові технічні можливості доступу до інформації, спілкування, впливу на світогляд людини. Ми вже не уявляємо життя без інтернету, соціальних мереж.
 
Та поряд із цим безсумнівним досягненням сучасної науки турбує така залежність дітей і підлітків, у яких іще не сформована психіка, нахили і смаки, відсутня життєва позиція.
 
Тож і викладають вони в мережі свої мрії, плани перед підписниками, незнайомими людьми, оскільки поки не завжди здатні осмислити, що відбувається навколо і що може стати прямою небезпекою і загрозою для них. Підліток фактично живе подвійним життям: оте в мережі — справжнє, цікаве, а реальність — просто звичайні будні.
 
То що ж ми будуємо, як протидіємо таким ситуаціям, якими засобами, на яких прикладах? Дуже шкода, але нинішні діти і підлітки майже втратили зв’язок з літературою, не мають за зразок когось із героїв улюбленої книжки, бо практично не читають.
 
Дитячі бібліотеки вже не несуть навантаження як виховні заклади, оскільки вони нині — рідкість. Далеко не в кожній родині є й домашні бібліотеки, які поколіннями дбайливо добирались відповідно до інтересів і захоплень членів родини.
 
А чи взагалі достатньо видається літератури для читачів відповідного віку? Питання риторичне... До того ж з’являються новини, котрі не сприяють виправленню цієї ситуації.
 
Обговорюється можливість закриття книжкового базару на київській «Петрівці» — одного з найбільших у Європі. Хай там як, але ж книжка не винна, та й читачі також.
 
Не завжди можна погодитись із політикою Національного телебачення і радіомовлення стосовно юних глядачів та слухачів.
 
Де сьогодні спеціалізовані дитячі редакції, які свого часу проводили значну роботу спільно з Національним центром естетичного виховання дітей, учнівської та студентської молоді (телеуроки музики, теле- та радіоконкурси шкільних хорових колективів тощо). 
 
Шкода, що через недалекоглядність можновладців може бути втрачена робота національного кіно в питанні створення кінопродукції для дитячо-юнацького середовища, яка останніми роками по­жвавилась.
 
Прикро, але й дитячий музичний театр не може похвалитись сучасним вітчизняним репертуаром, цікавим для дитячої аудиторії. Не стає згуртованості закладів освіти, культури, творчих спілок, окремих відомих митців у питанні активізації та популяризації дитячого виконавства шляхом організації різноманітних конкурсів. 
 
Сьогодні, щоправда, проводяться певні конкурси, та й до них є серйозні претензії. По-перше, вони перестали бути безкоштовними, тож на них не завжди потрапляють найталановитіші.
 
По-друге, перед їх проведенням має бути чітко розроблена тематика, вимоги до кожної вікової категорії виконавців. По-третє, так складається, що в основному на конкурсах звучить естрадна пісня, до того ж не завжди належної якості. А класика, а народна пісня?
 
І, нарешті, виглядає так, що ні організатори, ні навіть керівники, а подекуди й члени журі не мають жодного уявлення ні про дитячу психологію, ні про специфіку дитячого голосу, ні про відповідність репертуару віковим особливостям.
 
Інакше як пояснити, коли на одному з таких конкурсів довелось почути від виконавця 9-10 років пісню «Удовицю я любив» чи на іншому (канал «1+1»), де після виконання подібного твору співаком такого ж віку одна з членів журі не знайшла для дитини більш професійного запитання, ніж: «А ти вже любив?». Сказане вище видалось би комічним, якби не було сумним.
 
З різних причин вельми інертним щодо друкованої продукції для школярів стало видавництво «Музична Україна», яке колись повністю забезпечувало потреби Міністерства освіти у виданні підручників, методичних посібників, репертуарних збірок різних напрямів дитячого музикування.
 
Є суттєві зауваження й до діяльності самого Міністерства освіти. Аналізуючи нинішний стан проблеми, що обговорюється, не можемо позбутись думки, ніби діє воно за принципом «хоч гірше, аби інше». 
 
А тим часом школа — колиска нашої культури, чекає повноцінних уроків образотворчого мистецтва та музики, нових програм — педагогічно вивірених, з чітко визначеною метою, спрямованістю, завданнями, методологією.
 
З чиєї недоброї волі пішли в небуття щорічні Всеукраїнські свята рідної мови, дитячі фольклорні фестивалі, в яких брали участь і родинні гурти, фестивалі «Таланти твої, Україно», «Всі ми діти твої, Україно» та низка інших, не менш знакових заходів?
 
Звернемося хоча б до того ж щорічного фестивалю «Всі ми діти твої, Україно», де присутні з великим інтересом знайомились з народним мистецтвом поляків та угорців, болгар і греків, румунів і гагаузів, інших національних меншин.
 
Діти спілкувались між собою, змагались у своїй майстерності, чекали нових зустрічей і творчих перемог у наступному році. Якби ця традиція збереглась і донині, то нове покоління українців щиро любило б рідну мову, шанувало її історію. Ба більше, не було б, може, і такого явища в нашій державі, як «ДНР» і «ЛНР». 
 
Може, якраз тематика, зміст, форми виховання юних громадян засобами національного мистецтва дуже вже комусь були не до душі, якщо за прем’єрства В. Януковича ліквідовано і сам Національний центр естетичного виховання дітей, учнівської та студентської молоді, бо він став ядром організаційної роботи, що здійснював професійне та методичне керівництво процесом художнього розвитку дітей, виховання глибокої поваги до рідного слова, української пісні, а відтак — до національної культури.
 
Саме такою метою керувалась ця установа, створена 1920 року як підвідділ художньої пропаганди відділу виховної роботи Наркомату освіти з ініціативи видатних українських композиторів і педагогів К. Стеценка та М. Леонтовича.
 
Змушені нагадати, що, як свідчать архівні документи, згадана нами установа вже переживала подібну ліквідацію у сумнозвісні часи Великого терору 36-37-х років, коли знищували українську культуру, видатних представників художньої інтелігенції, деякі культурно-мистецькі колективи, заклади з національно свідомими кадрами.
 
Тож виникає цілком логічне запитання: історія повторюється?
 
Нещодавно країна отримала нового міністра культури, судячи з перших кроків якого та висловлювань, поза увагою залишаються важливі напрями діяльності міністерства, котре очолив, не говорячи вже про дітей.
 
Щойно призначено й тимчасового очільника української освіти, за яким тягнеться шлейф недоброчесності у науковій діяльності. Чи зможе він зробити щось справді корисне і доцільне для галузі? Адже зубожіння освіти — це зубожіння нації, її інтелекту, національного духу, української науки і культури.
 
Отже, створення цілісної системи художнього виховання дітей і молоді, яка враховувала б етно-психологічні особливості, розвиток національного художнього мислення та відповідність морально-етичним ідеалам народу сьогодні є чи не найважливішим завдання. То, може, пора отямитись? Думай-те!  
 
 
Алла ВЕРЕЩАГІНА, заслужений діяч мистецтв України, хормейстер
Ірина ЗЕЛЕНЕЦЬКА, професор факультету мистецтв ім. А. Авдієвського Національного педагогічного університету 
ім. М. Драгоманова, хормейстер
Київ

  • Порада від народного експерта

    Ось перша і залізобетонна причина відставання економіки України, Росії, Танзанії, Нігерії та інших подібних слаборозвинених країн від світового рівня і таких країн, як Німеччина, Канада, Японія і навіть Чехія. >>

  • Українці – добрий і миролюбний народ

    Українці – добрий і миролюбний народ, для нас свобода, гідність, щирість і справедливість завжди були і є основоположними цінностями. Ставши суверенною державою, ми не претендували на чуже, не розпочинали воєн. >>

  • Державність достигла на кінець літа

    Сьогодні ми вшановуємо найбільше творіння української нації – незалежну і вільну Українську державу. 29 років тому ми утвердили своє право бути господарями у власному домі. >>

  • День Незалежності – це наше свято свят

    Після майже трьохсот п’ятдесяти років російського панування в Москві твердо були впевнені, ніби Україна навіки вже розчинилася в неосяжних просторах імперії. А вона відродилася. І хіба це не є наше справжнє воскресіння як великого європейського народу? >>

  • Кучма пішов з ТГК. Що далі?

    Справа не тільки у віці Кучми, хоч це теж має значення. І не в тому, що переговори через пандемію коронавірусу проводяться по скайпу, а Леонід Данилович не звик до такого формату. Йому важливий особистісний контакт, особистісні відносини з учасниками переговорів. >>