Карикатури на Сталіна і Брежнєва, ностальгія та іронія: про що був емігрантський часопис «Лис Микита»

02.06.2020
Карикатури на Сталіна і Брежнєва, ностальгія та іронія: про що був емігрантський часопис «Лис Микита»

«Нічний привид Сталіна...». 1948 р.

«Усе забрала в нас Москва — і Батьківщину, і права. Живем, як бідні родичі, від хат зберігши лиш ключі», — таке маніфестування є чільним у новій антології сатири і гумору української діаспори.
 
 
Назву збірка отримала з продовження цього вірша, «Право на сміх». Коли воно з тими, хто вимушений був залишити Україну, «не є ще нам так справді зле», стверджував автор-емігрант Іван Евентуальний.
 
 
Книга перша унікального видання — це понад 400 сторінок вибірок із журналу «Лис Микита», який почав свій шлях у 1948-му в Мюнхені, зупинився на трохи в Нью-Йорку, а від 1951-го виходив у Детройті.
 
До книжки ввійшли найцікавіші тексти, шаржі та карикатури з багатьох десятків чисел «Лиса Микити» — часопису, який українці видавали на чужині сорок років.
 
Він знайомить читачів із талановитими письменниками і митцями українського походження зі США, Канади, Австралії, Німеччини, Польщі та їхніми творами, які є своєрідним цікавим посібником з історії часів «холодної війни». 

Терапевтичний гумор

«Гайдамака за океаном...» — така назва вступного огляду про журнал «Лис Микита» упорядника щойно виданої антології Івана Дзюби. «Не тільки ж світу, що на «95 кварталі» чи у Вєрки Сердючки. Є можливості для інтелектуального українського гумору і сатири», — резюмує літературознавець-академік.
 
Вимушеним переселенцям з України прислужився образ Франкового персонажа для назви видання. Бо ж це слова Лиса Микити: «В нас підмога лиш одна єсть — це розумна голова». 
 
Багатолітній редактор журналу гумору і сатири «Лис Микита» Едвард Козак (1902—1992) — вихованець Стрийської гімназії і Львівської художньої школи Олекси Новаківського, який потім ще навчався у мистецьких школах Відня і Любліна.
 
Він ілюстрував краківське (1941) видання «Лиса Микити» Івана Франка. До того у Львові був редактором, автором текстів та ілюстратором сатирично-гумористичних журналів «Зиз» (1926—1933) та «Комар» (1933—1939). Докладав рук як художник і до дитячого журналу «Світ дитини» (1919—1939).
 
Літературознавець Іван Дзюба зазначає, що на невичерпну продуктивність Едварда Козака ледве вистачало «прикольних» (як по-нинішньому) псевдонімів і криптонімів. Найвідоміші з них: Еко, Ек, 
Е. К., К., Коко, Зиз, Косий, Пік, Мамай, Майк Чічка, Авенір Лушня і Гриць Зозуля. Про останнього маємо від Едварда Козака аж комічний епос, який можна читати у його діаспорянському дітищі «Лис Микита», а відтепер і в антології «Право на сміх».
 
До речі, минулого року з Канади Роман Скаськів передав до Музею української діаспори у Київ добірку українського часопису «Лис Микита».
 
Перше, мюнхенське, число журналу вийшло, коли вимушені українські емігранти перебували ще у казармах для «ДіПі» (депортованих осіб). «Лікувальна або підтримуюча дія сміху, терапевтичний гумор — це, мабуть, щось із національної душевної спадщини українців, до якої вони звертаються навіть у безнадійні хвилини життя», — пише Іван Дзюба. 
 
«Імперіялістичний триптих». 1983 р.

«Як у трамваї: половина людей сидить, а друга половина трясеться»

Найвлучніше означення для журналу «Лис Микита» — це часопис. Коли переглядаєш його ілюстрації й читаєш тексти — прослідковується складна історія України у складі СРСР після Другої світової війни. Подано про події іронічно й саркастично, коли «хоч смійся — хоч плач».
 
Ось перші номери журналу. 1948 рік. Карикатура «Нічний привид Сталіна по проголошенні тайних документів Гітлерівського архіву». До керманича СРСР фюрер простягає руку зі словами: «Не лякайсь, Йосифе Вісаріоновичу, ми старі приятелі...» Тим часом поряд й інша картинка. Допитливий чоловік запитує охоронця: «Скажіть, пожалуста, чому Кремль окружений такими великими мурами? — Щоб жодна холера не пролізла... — Звідси туди чи звідтам сюди?».
 
А 1950 року вже «Післявиборчі комедії». Тупотить ногами, розмахує руками і на все горло кричить Сталін: «Чому тут написано 99, 96 процента?.. Я ж казав відняти 
1 процент, щоб було більше подібне на правду!». Перед ним, опустивши плечі, в окулярах, знічений Молотов, трохи не на голову нижчий, із газетою «Правда» в руках: «Ну, перестарались ребята...»
 
1953 рік. Карикатура називається «Паніка у пеклі». Чорти перелякані, розбігаються, ховаються хто куди. Бо на порозі він — Йосип Сталін, безжалісний диктатор.
 
Або вже пізніше. Брежнєв на «цензурі»: «А що з вашими дисидентами?» — «Таких у нас нєт! Єсть только досиденти, сиденти або одсиденти». Це 1977 рік, коли поет Василь Стус ще «мотає» перший термін за «антирадянщину» — після виступу 4 вересня 1965-го на презентації фільму «Тіні забутих предків» проти масових арештів української інтелігенції та подальших відкритих звернень до Спілки письменників та органів влади про утиски громадянських прав в УРСР (до 1972 р., допоки не заарештують).
 
За ґратами — В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний (його дружина Надійка Світлична вже пройшла 4 роки таборів суворого режиму в Мордовії), Євген Сверстюк і десятки інших достойників.
 
Тут же і карикатура, де журналістка запитує митця: «Який тепер у вас, в Україні, напрямок у малярстві? — Репресіонізм!..» Згадаймо, ще восени 1970-го було вбито художницю-правозахисницю Аллу Горську. П’ять років у мордовському таборі «за антирадянську агітацію та пропаганду» відбув Опанас Заливаха...
 
Ще у 1981-му друкують цитати «З совєтського побуту»: «Як там у вас жити в Радянському Союзі?» — «Так само, як у трамваї: половина людей сидить, а друга половина трясеться».
 
Це все ще продовжується період «залізної завіси». Тому на карикатурі у 1982-му «при параді» ще, хоч і обпирається на подушку спиною, сидить Леонід Ілліч перед серпом і молотом у вазі та портретом Леніна на столі, а підлеглий до нього з рукою «под козирьок»: «Товаришу Брежнєв! Прийшла весна, чи впустити?..»
 
А у 1983-му питають генсека ЦК КПРС, уже Андропова, який перед тим півтора десятка років, нагадаємо, був головою КДБ: «Юрію Володимировичу! Чи ви певні, що народ піде за вами? — Піде! Як не піде за мною, то піде за... Брежнєвим!..» Чотириразовий Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці і лауреат двох Ленінських премій після 14 літ на найвищому посту в тоталітарному СРСР у віці 75 років уже спустив комуністичний дух. 
 
Утім дуже актуальним лишається «Імперіялістичний триптих», що зображує мавпоподібний образ КДБ: «інтелігентний», у капелюсі й з краваткою — для закордону; суворий, у службістській формі — для радянської імперії; а для України — з вишкіреними зубами.
 
Світ і СРСР у 1984-му вже з новим очільником Країни Рад. Його запитують: «Товаришу Черненко! Пощо стільки мила розбовтали? — Треба, щоб світові очі замилювати!..»
 
Ну а одна з обкладинок 1985 року взагалі майже аполітична. Двоє заглядають за прикордонний паркан із написом СССР. Один іншого запитує: «Що вони там роблять, буржуазні націоналісти?» І відповідь зрозуміла кожному, хто пам’ятає порожні полиці продмагів і суцільного дефіциту товарів навіть першої необхідності: «Їдять ковбасу!..»
 
Журнал «Лис Микита». 1984 р.
З антології «Право на сміх» (Київ, Либідь, 2020).

Від Мазепи й Орлика...

У загальному вступі до видання «Право на сміх» його упорядник Іван Дзюба констатує, що українці за океаном показали неабияку здатність до адаптації, засвоєння нового житейського і політичного досвіду. І саме це перетворило наших співвітчизників з еміграції у діаспору — стабільну національну групу на чужині, яка свої проблеми обговорює у вільній пресі, зокрема використовуючи і «право на сміх».
 
Унікальна життєздатність нашої політичної еміграції-діаспори навіть після втрати Батьківщини, за найтяжчої історичної катастрофи і, здавалося, світового тріумфу Зла не втратила віри в ідеали Свободи, що прийде на рідну землю, не розгубила віри у свій народ, який переживе найтяжчі часи.
 
Й екскурс у життя українців-вигнанців із назвою «Нашого цвіту — по всьому світу» Іван Дзюба почав зі згадки про гетьмана Івана Мазепу (1639—1709). Далі літературознавець пише: «...саме з Пилипа Орлика (1672—1742) годилося б починати нашу Антологію — бо ж був Пилип Орлик не лише гетьманом-вигнанцем, автором першої української конституції та численних маніфестів для козацтва й до традиційно глухуватих європейських достойників, а й літератором, поетом, можна сказати, публіцистом і полемістом — не без вигнанського сатиричного хисту».
 
Далі була емігрантська хвиля після поразки УНР. Славетний на Батьківщині лірик Олександр Олесь, пише Іван Дзюба, у вигнанні стає і скорботним сатириком, звинувачуючи своє покоління у бракові сил — у провинах не лише власних, а й тих, яким було чи не триста літ.
 
Нарікання на внутрішні чвари і незгоди, які шкодять загальній українській справі, знаходимо і в Євгена Маланюка. Молодше покоління цієї еміграції — Юрій Липа й Олег Ольжич — пропонувало шляхи вирішення проблем та аналізувало причини їх виникнення.
 
Потім втечі від радянської влади, починаючи з 1943-го. Західну громадськість вразив перекладений багатьма мовами памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СССР» (1944).
 
Ставлення до біженців із Країни Рад у західних зонах окупації Німеччини та Австрії стало прихильнішим лише після розвіювань ілюзій західних політиків щодо реальних намірів та дій Йосипа Сталіна. І це допомогло становленню української діаспори, яка впродовж наступних десятиліть доклала значних зусиль, зокрема і друкованим словом, для проголошення незалежності України вже у 1991-му.
 
Видання антології «Право на сміх» здійснено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Видавництво «Либідь» пропонує її читачам за прийнятну ціну (на посередницьких сайтах — у понад 1,5 раза дорожча).
 
Особливу подяку видавці висловлюють: науковцям із Дрогобича — професору Дрогобицького університету, письменнику Михайлові Шалаті й кандидату філологічних наук, бібліофілу Євгенові Пшеничному; журналісту, письменнику, доктору філософії УВУ Сергієві Козаку; джерелознавцеві, доктору історичних наук, дійсному члену УВАН Сергієві Білоконю; Фундації імені Івана Багряного та іншим.