Христина Соловій: «Мені було б цікаво зіграти в українському кіно»

— Христино, нещодавно, у День Прапора,  ви виступали в Батурині. До того бували у цій Гетьманській столиці? Які враження отримуєте, коли опиняєтеся — з концертом чи туристкою — у пам’ятних місцях української історії? Чи є серед них ті, які по-особливому для себе виокремлюєте?

 

— Перед тим, як отримала запрошення на День Прапора в Батурині, мої друзі багато і натхненно розповідали про гетьманську столицю, і я мала намір навіть поїхати сама. Думаю, це не випадковість. 

 

За час своєї концертної діяльності я побувала в багатьох українських містах. І кожного разу намагалася вкрасти трохи часу для того, аби оглянути пам’ятні місця, більше дізнатися про їхню історію. Як і в Батурині, мені не завжди це вдавалося. Графік концертного дня безжальний і безкомпромісний.

 

 

 

 

— Несподіванкою для багатьох стала ваша розповідь про те, що дипломну роботу писали про творчість Віктора Домонтовича. Чи плануєте  продовжити ходу науковою стежкою?

 

— Іноді я сумую за стосами наукових праць, з якими мала справу в університеті. Стараюсь розповідати своїм прихильникам про улюблених авторів. Якось провела зустріч-лекцію у сучасній бібліотеці Bota— у Києві. Людям було цікаво дізнатись і про Домон­товича,  і про те, що ж я там дослідила у своїй дипломній роботі. Моя спеціальність — літературна творчість.

 

Я пишу тексти до своїх пісень і так заспокоюю бабцю, що працюю за професією (усміхається). Література вже назавжди зі мною і це лише питання часу — в якій формі вона проявить себе на моєму життєвому шляху. 

 

—  Як у вас уживається єство співачки з літературною критикинею за освітою? Не виникає внутрішньої боротьби між музикою та літературою?

 

— Постійно виникає. Іноді музика з’являється швидше ніж текст. А я переконана, що писати тексти варто лише тоді, коли вже не можеш не писати. Я дуже критична до своїх текстів і якби так не довіряла своєму нутру, то навряд чи ви б чули зараз мої пісні.

 

Так, наприклад, у пісні «Шкідлива звичка» залишилось слово «кусочок», бо це слово з життя, а не зі словника української мови. Квітка-Основ’яненко чи Панас Мирний чомусь теж писали «кусочок», а не «шматочок».

 

 

 

— Які книжки тепер читаєте? Хто улюблені письменники?

 

— Зараз обираю книги за настроєм або темою, яка цікавить. Трохи не вистачає системності в читанні. Захоплююсь людьми, які вміють абстрагуватися від усього світу і читати будь-де та будь-коли. 

 

Почала читати «Жінки, що біжать з вовками» Кларисси Пінколи Естес. Романи улюблених авторів перечитую: «Зачарована гора» Томаса Манна, «Степовий вовк» Германа Гессе, «Лоліту» Набокова, «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича. Маю слабкість до романів Дена Брауна. Таке чтиво швидко переносить у світ символів, таємниць суспільства і змов навколо них. Дуже відволікає у важкі емоційні періоди. 

 

— Ваша інтерпретація поезії Франка «Стежечка» стала саундтреком до фільму «Крути-1918» Олексія Шапарєва. Ще ви переспівали пісню «Холодно». Святослав Вакарчук не ображається, що тепер її сприймають як вашу?

 

— «Холодно» — пісня Святослава Вакарчука, яку я записала у своїй версії для кіно. На що ображатись? (Усміхається).

 

— Чи можна буде найближчим часом почути ще Христину Соловій в українському кіно?

 

— Зараз мені було б цікаво зіграти в українському  кіно.

 

— У вас є  улюблені українські фільми?

 

— «Камінна душа», «Тіні забутих предків»,  «Пропала грамота» і дуже вразив мене фільм «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк.

 

—  В останньому альбомі «Любий друг» ви додали в композиції електроніки. Чи залишилися задоволені цією роботою? Як відчуваєте свій майбутній альбом?

 

— «Любий друг» — дуже вистражданий альбом. І я щаслива, що він звучить саме так. Зараз почала працювати над новими піснями. Не хочу казати нічого про звучання майбутнього альбому, але легкість, з якою з’являються нові пісні, дуже надихає та окрилює.