Нові історії «за Одесу»: коли колишніх одеситів не буває

Заблудитися у старій Одесі практично неможливо, бо її вулиці прокладені горизонтальними і вертикальними паралелями, у точці перетину яких часто стоять туристичні вказівники.

Якщо зіб’єшся з курсу в якомусь квадраті, роззявивши рота на старий особняк за рогом, тебе неодмінно поправить роздоріжжя.

Більше того, ці перехрестя — фактично магічні точки, бо на них часто виникає щось видатне.

Скажімо, на перетині Базарної та Маразлієвської розташований будинок, у якому вже два десятиліття «квартирує» Всесвітній Клуб одеситів (ВКО), що, у свою чергу, видає літературно-художній альманах «Дерибасівська—Рiшельєвська». 

«Дітище» Клубу — пам’ятник Ісааку Бабелю, кошти на який збирали всім світом, — встановлено на розі Жуковського та Рiшельєвської, а скульптура, присвячена катаєвським Петрику і Гаврику, — на перетині Преображенської та Буніна.

Список можна продовжувати далі. У цій особливості є щось від класичного життєвого перехрестя, на якому й понині стоїть чимало одеситів, обираючи місто свого майбутнього.

Втім, куди б не привів їх пошук цікавішої долі, адресу будинку на перехресті Базарної та Маразлієвської вони не забувають ніколи. Це саме та точка перетину світів, куди повернутися ніколи не пізно.

Повний «Котарсис»

Ідея створити Клуб належить відомому сатирику Михайлу Жванецькому, який і понині є його незмінним президентом. З Одеси метр так остаточно і не виїхав, бо рівно половину року проводить на березі рідного моря. Простір Маразлієвської, 7 (цю адресу знають і теперішні одесити, і ті, що не визнають себе колишніми) зберігає ненав’язливий культ засновника.

 

Між першим і підвальним рівнями закладу висить його портрет у формі дотепного шаржу, а при центральному вході на підвіконні дрімає його ж знаменитий котисько, опершись на фірмовий портфель. Правда, вже пам’ятником, вилитим з імітованої бронзи скульптором Тетяною Штикало.

 

Вухатий красень мав кличку Моріс, важив 15 кілограмів, прожив у сатирика 10 років і, зрештою, з подачі завсідників Клубу став персонажем арт-програми «Одеські коти», витримавши чималу конкуренцію.

 

Судіть самі: в рамках цього проекту в місті муніципальним коштом було встановлено більше десяти «монументів» хвостатим, які точно відображають певну місцеву колористику або ввійшли в історію реальними персонажами. Скажімо, біля входу до м’ясних рядів Нового ринку царствено сидить огрядна Базарина, що запам’яталася вмінням бути живою рекламою товару, який регулярно споживає сама. Кажуть, ця колоритна гігантська киця важила 20 кілограмів, тому коли здиралася на стілець, їй автоматично підставляли другий. 

 

Всесвітній Клуб одеситів підтримав «кошачий» проект невипадково. «Старі двори-колодязі у нас просто кишать цими тваринами, — каже директор iз розвитку ВКО Олена Павлова. — Вони живуть великими сім’ями разом iз мишами та пацюками і вважаються частиною екосистеми міста. Серед них були навіть легендарні персонажі, до яких належить і кіт Жванецького». 

 

До речі, Моріс на підвіконні одразу став знаменитим, оскільки хтось розповсюдив новий одеський міф про магічні властивості скульптури. Кажуть, якщо котиська потерти за вуха та ніс, то тоді одразу прибуде щастя. А якщо ще й погладити по спині, то додасться розуму. Чи варто дивуватися, що після такої реклами хтось взяв і поцупив монументальний талісман, аби везіння завжди було під рукою. Тепер на підвіконні дрімає вже новий Моріс, пiд захистом противандальної системи охорони. 

 

Палац, що тепер належить «Корпорації монстрів». 

Фото з сайта Odessa-life.od.ua.

 

Коти у день нашого візиту теж заполонили один із залів Клубу, бо там проходила виставка молодої художниці Ольги Ярової «Котарсис». Герої мозаїчних колажів — дотепні, кумедні, кмітливі, по-одеському персоніфіковані, а заодно і красномовно демонструють той факт, що у ВКО люблять підтримувати початківців з усіх можливих галузей і напрямків.

 

Тут постійно проходять найрізноманітніші мистецькі виставки і концерти поки що мало відомих груп, діє клуб молодих літераторів «Зелена лампа», регулярно влаштовуються гарячі філософські та історичні диспути з притаманним їм світоглядним конфліктом батьків та дітей чи навіть дідів та онуків.

 

Олена Павлова каже, що у Клубі нічого не робиться за для «галочки» або формально, бо він об’єднує тих, хто готовий ділом довести любов до рідної Одеси. Саме тому у ВКО узаконили віртуальне членство, об’єднавши одеситів з усіх куточкiв світу. 

Бабель як вічний одесит, просто сусід і знаковий пам’ятник

У 2007 році в місті було вже чимало гранітних і бронзових монументів видатним людям, але про Ісаака Бабеля, який у своїх оповіданнях увічнив автентичний дух дореволюційної Одеси з її колоритним Мішкою Япончиком, земляки чомусь забули. Першим озвучив цю явну несправедливість віцепрезидент Клубу, відомий КВНщик і редактор журналу «Фонтан» Валерій Хаїт.

 

Після консультацій iз чиновниками, які дали своє «добро», у ВКО оголосили по всіх філіях збір коштів, а пізніше і умови конкурсу на кращий проект скульптури. Перемогла ідея московського митця Георгія Франгуляна, який бабелівську тему зумів піднести до рівня символічної філософської концепції.

 

Письменник у нього зображений сидячи на східцях, які можуть бути як порогом його будинку, так і фрагментом знаменитих Потьомкінських сходів. Поруч на імітованій старій бруківці — Колесо долі, в якому, на думку автора, можна розгледіти і фрагмент тачанки з бабелівського оповідання «Конармія», і елемент транспортного засобу «извозопромышленного предприятия Мендель Крик и сыновья», і навіть саме колесо історії, здатне у будь-які часи жорстоко перемелювати людські життя, що, власне, і сталося з самим Бабелем.

 

Як відомо, письменника заарештували в 1939 році за шпіонаж на користь Франції та свідоме викривлення у своїх творах радянської дійсності. Із стін НКВС він уже не вийшов і був похований у загальній могилі разом з іншими фігурантами «розстрільного» списку. 

 

Така багатовимірність нового пам’ятника автоматично спровокувала появу нових мистецьких програм. Серед них особливо знаковим став проект Клубу одеситів Премія Бабеля, в рамках якої проводяться однойменні літературні тижні. Цього року 237 номінантів прислали на конкурс майже 300 оповідань. Географія учасників широка — від США до Австралії. Премії теж достойні — від 15 до 690 тисяч гривень. У рамках конкурсу переможцям також вручають пам’ятні знаки, виготовлені у формі все того ж Колеса, адже вдалі символи приживаються швидко й неминуче творять власну історію. 

 

До речі, цього року в рамках вище­згаданих заходів презентував свій фільм «Хто б міг подумати?» відомий інтелектуал Борис Бурда.

 

«Бабель — мій сусід, бо стіни наших будинків стикаються, — сказав на презентації він. — Бронзовий Бабель дивиться на вікна власного будинку уважно, доброзичливо і з легкою посмішкою. У своєму фільмі я хотів глянути на своє місто саме так». 

 

Гумору та винахідливості одеситам справді не позичати. У Клубі вдалося поспілкуватися з його директором Григорієм Барацем, який, окрім абсолютно серйозних кар’єрних заслуг, має у своєму послужному списку і такий винахід, як одеські гумористичні гроші.

 

«Ця ідея виникла наприкінці 80-х під час наради на заводі, де я працював, — поділився він історією суто одеського проекту. — Члени правління, до якого завдяки своїй посаді входив і я, шукали варіанти випуску нових товарів народного споживання. Коли поцікавилися моєю думкою, я жартома запропонував викинути з формули Маркса «гроші — товар — гроші» другу складову і почати випуск грошей задля того, аби на них заробити ще більші гроші». 

 

Нові банкноти були виготовлені за найвищими канонами світової нумізматики і мали настільки влучні назви, що швидко завоювали славу на всій території Союзу, який на піковій хвилі власного розпаду вже міг дозволити собі навіть уїдливий одеський гумор. Продавали ці сувеніри по кілька купюр в одному конверті (натяк теж красномовний), ставши одним із символів щойно народженого кооперативного руху.

Палац для «Корпорації монстрів»

Олена Павлова каже, що Клуб постійно співпрацює з молодими людьми, які часто творять справжні дива. Серед них — дівчата з «Корпорації монстрів», що звалили на свої тендітні плечі купу благодійних проектів, рятуючи життя тяжко хворим дітям. Наприклад, недавно їм усього лише за три дні вдалося зібрати мільйон гривень для проведення унікальної операції, яка повернула глухій дитині слух. Люди на їхній благодійний рахунок переказували чималі суми, оскільки альтруїзм, чуйність і порядність «монстринь» підкорили чимало сердець. 

 

А в липні сталося нове диво. Чоловік, який тривалий час підтримував волонтерські та інші проекти «Корпорації», подарував їм Сірий палац у парку на Французькому бульварі.

 

«Дивовижний добродій, що побажав залишитися невідомим, здійснив вчинок, який назавжди буде вписаний у новітню історію міста, — заявила керівник фонду Катерина Ножевникова. — Я настільки вражена і розгублена, що навіть не знаю з чого почати. Цей проект ми зможемо зробити лише разом. Закликаю всіх на мозковий штурм. Пропонуйте будь-які (навіть божевільні) ідеї на тему правильного використання цього будинку». 

 

Обстеження Палацу зсередини принесло масу дивовижних архітектурних відкриттів і неймовірних емоцій. Складається враження, ніби сама історія втрутилася у меркантильне повсякдення, аби хоча б невеликим епізодом порушити усталену традицію нищення прекрасних старовинних особняків.

 

«Григорій Маразлі, знаменитий філантроп і міський голова у період iз 1898 по 1895 роки свого часу подарував місту величезний особняк для облаштування музею, який сьогодні відомий як Одеський художній, — каже Катерина. — Про цей подарунок гіди розповідають на кожній екскурсії. Минуло понад 100 років і стався схожий випадок. Дача Анатри (ще одна назва будівлі) мала всі шанси розвалитися, поступившись місце черговій багатоповерхівці. Але в цю, здавалося б, усталену закономірність втрутилися сили добра, і тепер будинок належить благодійному фонду». Тобто всій Одесі, де дива трапляються з усталеною регулярністю.