Чиї сини, яких батькiв: чому справiку виживає рiдна мова i мало знаємо iсторiю

10.07.2019

Вадим Пепа на презентації своєї книжки (Фото з сайта slovoprosvity.org)

«Мова рiдна, Слово рідне, Хто вас забуває, Той у грудях не серденько, А лиш камінь має». Якби ж то кожна українська дитина з малих літ запам’ятовувала щиросердечний вірш буковинського просвітителя Сидора Воробкевича. Написано в ХІХ ст. у чужій багатонаціональній Австро-Угорській імперії. На жаль, українська мова й тепер загрожена не менше, ніж будь-коли раніше. І в наш час представники вищої влади демонстративно зневажають мову нації, яка справіку живе-виживає на тому обширі, де дотепер етнічні українські землі. Споконвічне ні від кого не відняте, не завойоване, не загарбане, а дароване вищими небесними силами або господом Богом від «сотворіння світу», як заявлено в Біблії про синів Ізраїля.

Сталося так, що занесений iз Болгарії солунський діалект загальмував природний розвиток мови українських предків. Писемність старослов’янською, від якої церковнослов’янська наглухо відділила правлячу верству од корінної людності. І це не могло негативно не позначитися на подальшому вікуванні українських пращурів.

Вiд Мезинської культури

Нещодавно в Будинку письменників НСПУ відбулася презентація моєї щойно виданої книжки «Віч-на-віч з вічністю». На моє переконання, мова дається етносу з появою перших родів на білому світі, так само, як і майже всьому живому в тій частині природи, яка — фауна. Відтоді мова не замінюється, як виповзини зміїв щовесни, а розвивається та збагачується. Або, в найгіршому випадку, знищується супостатами, як було й продовжується з українською...

Усупереч не те що лихим, а украй зловорожим обставинам, українська мова збереглася як одна з найбагатших і найрозвиненіших на планеті. Нині готується словник на якихось 300 тисяч слів. Але, повірте, він не вбирає усього різноманіття діалектизмів, видозмін дивовижного мовного багатства. Скажімо, перший-ліпший досвідчений збирач цілющого зілля назве стільки прізвиськ трав, що такого не знайти в жодному словнику. Хоча б і для маку нескінченна низка найменувань. А деревій та всілякі чарівливі зозулині черевички?

Усе те — свідчення неміряних тисячоліть буття родів, племен, єдинокровні й близькомовні чи, за великим рахунком, одномовні, з яких урешті-решт об’єдналися, щоб у VІІІ ст. нової ери заявити себе на міжнародній арені на всі майбутні віки: нікуди не подівся український народ. Усупереч страшним лихоліттям і напастям у минулому він є одним iз найбільших європейських. Понад те. На міжнародних форумах українська мова визнавалася однією з найбагатших у світі та другою за милозвучністю після італійської.

От і судімо, наскільки ж огидні й відворотні скавуління недоброзичливців про українську мову, як телячу чи ще якусь там неповноцінну.

У 1907 р. козацького роду науковець Федір Вовк, народжений у селі Крячківка неподалік Пирятина на Полтавщині, започаткував дослідження, як написано у виданому 1966 р. у Києві «Словнику-довіднику археології», поселення «середньої доби верхнього палеоліту, розташоване у басейні Десни біля села Мізин Чернігівської обл. Довготривалі поселення мисливців на мамонта, коня, носорога, північного оленя, які існували за часів прильодовиків’я з різко вираженим континентальним кліматом».

За роки наполегливих пошуків «виділено п’ять господарсько-побутових комплексів». За каркас слугували масивні кістки мамонта. Усе те накривалося шкурами великих ссавців. Поблизу виявлено ями-сховища та сліди від вогнищ. З-поміж виробів iз кременю — всілякі різці, скребачки, пластини з виїмками, вістря, проколки, долотоподібні знаряддя. Ще більше рукотворного з кісток усіляких звірів: голки з вушком, наконечники дротиків, молотки з рогу північного оленя, уламок гачка для риболовлі та ще дивина, яку дослідники назвали — «жезл начальника».

Усе щойно подане призначалося для примітивного господарювання. Здавалося б, напівдике існування. Але ж ні. Хоч-не- хоч, а вражають знайдені прикраси: підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з пластин, зрізаних iз бивнів мамонтів та з нанесеним меандровим орнаментом, чимало схематичних статуеток, також приоздоблених орнаментом, але геометричним та нанесеним червоною вохрою. Класифікація тих орнаментів від фахівців — ялинковий, шевронний, кутами... Надалі все те озивається у тканні, вишивках, на рукавах і пазухах жіночого одягу, на манишках чоловічих сорочок, на рушниках, у мереживах...

Вірогідно, наукове пізнання мусить визнати, що людина не походить з Африки чи якоїсь іншої конкретної місцини, а з’явилася слушного періоду на різних обширах планети. Земна куля з багатьма придатними для цього оазами — колиска людства, а не якийсь окремий анклав. Тільки ж при цьому необхідне опертя на «чистий розум», а не на засліплення клерикальне чи політичне.

А ще чом би не довіритися хіба ж не прозірливому міркуванню геніальної Лесі Українки: «Люди й покоління — се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може». Але ж це підводить до того, що знаменита на весь світ Мезинська археологічна культура — рукотворне диво українських предків. Погодитися ж із цим багатьом усе ще не дано. Супроти закостенілої упередженості об’єктивне безсиле. Поки що.

Такі ж як і в Мізині чи то в Мезині, бо ж обидві назви в ужитку, сліди мисливців на мамонтів відкрив 1893 р. чех Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві. За якихось понад сто років досліджень Мезинської археологічної культури визначено її вік: десь ХХІV—ХІV тисячоліття до н. е. Вона охоплювала басейни всіх річок на одвічних етнічних українських землях — Десни, Сейму, Дніпра, Південного й Західного Бугу, Дністра, Дунаю, оспіваного в українській народнопоетичній творчості з таким високим натхненням, як ніколи, ніде й ніким більше.

Рідна матінка земля ні-ні та й дивує унікальними артефактами. В Мезині дослідники здогадалися, що не випадково, а зумисне давні мисливці зібрали докупи набір невеликих кісток мамонта та нанесли на них різні насічки. Разом зі знавцями музики археологи дійшли висновку, що то — «ударні музичні інструменти». На підтвердження знайшовся ще й гребінець із вирізьбленою на ширшій частині кістки танцівницею, а в неї — хоч стій хоч падай! — «шумовий браслет» на зап’ястку піднятої вгору руки.

Трапився й подібний браслет із гравіруванням. За якою «технологією» зрізали з бивня мамонта й згинали шість тонких пластин, розгадати не вдається. Залишається дослухатися до бряжчання та порівнювати його зі звучанням кастаньєт. Головним же є те, що науковий світ визнав відкриття: людина відчувала й уміла відтворювати ритми набагато раніше, ніж доти вважалося. Це вписано в усі вітчизняні й зарубіжні енциклопедії саме за спонукою від Мезинської археологічної культури. Науковою мовою то — «єдине свідчення про наявність танців у палеолітичній культурі Східної Європи».

Трипiльська цивiлiзацiя i пророцтва Шевченка

Здобутки Мезинської археологічної культури перейняла її наступниця — Трипільська археологічна культура, яку не гріх назвати Трипільською цивілізацією. Сучасне пізнання цінує відкриття слідів людської діяльності на землі, яка в кордонах незалежної Української держави. Хіба що досі ніяк не візьме на віру, що те й те найдавніше на одвічних етнічних українських землях є матеріальними і духовними надбаннями не когось іншого, а саме далеких предків українського народу.

Сім тисяч років тому українські пращури заходилися скородити землю та сіяти жито й усяку пашницю. Невмирущі колядки й щедрівки доносять до сучасності правдиві картинки з розквіту Трипільської цивілізації. Погодьмося: куди ж іще ясніше? Саме про це мали б дізнаватися старшокласники й учні та студенти середніх спеціальних і вищих навчальних закладів iз підручників і посібників. Утiм заклики до цього — голоси волаючих у пустелі. Усе ще дається взнаки народнопісенне: «а вже років триста, як козак в неволі, нудить білим світом, проклинає долю»...

Моїм однокурсником на факультеті журналістики Київського державного університету був доброї пам’яті Василь Захарченко. Мене на четвертому курсі виключили з «вовчим квитком» і мобілізували на дійсну військову службу на полігоні в горезвісному Тоцькому, де трьома роками раніше випробовували на відкритій місцевості атомну бомбу. Василю пізніше кремлівські верховоди замалим не укоротили віку, запроторивши на п’ять років у концтабір на півночі Пермської області. Це при тому, що в багатонаціональній європейській імперії небратніх народів Сидора Воробкевича 1902 р. було нагороджено за просвітницьку діяльність лицарським хрестом Франца-Йосифа...

Зглянулася Доля, обоє ми вижили. Василь Захарченко після поневірянь удостоєний Шевченківської премії. В рецензії на мою книжку «Перед очима істини» (Київ, в-во «Український пріоритет», 2015 р.) правдолюбець наголосив: «Щедрівка. Якою миролюбністю, людяністю, совісно-жертовністю працьовитих рільників, хліборобів дихає на нас із сивих праукраїнських правіків це слово... Це було в натурі українця, сиділо в його генах, оця піднесена щедрість божистого слова-співу, прославляння родючої рідної землі й усього, що вона давала їхнім роботящим рукам...

Колядки та щедрівки — це явище суто українське. Немає їх ні в кого із християн інших держав. Вони рік у рік, віками звучать тільки в Україні».

Заявлене подвижником посилює мою віру в те, що невмируща народнопоетична творчість — святе письмо українського народу. Хіба що наголошую: тисячоліттями «звучать тільки в Україні».

На початку грудня 1845 року Тарасу Шевченку після поневірянь по чужих краях випала можливість доторкнутися душею і серцем до омріяної України. З пекучим болем осмислює її недолю. В селі В’юнище неподалік Переяслава в гостросатиричному творі «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» таврує супостатів, які «Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають...»

Побачене й почуте на рідній землі від уярмлених пече, як вогонь. Обурює ґвалт і крик тих із освіченої братії, які захлинаються, самозвеличуючись: «У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась». Відданий рідному народові поет остуджує пустодзвонів:

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? За що закуті?

І які ж відповіді на поставлені запитання? Вони — в «Кобзарі». В усьому, написаному геніальним поетом і намальованому видатним художником. Та навіть мудрому синові свого народу знадобилося не одне десятиліття, щоб указати на головне, доленосне. Воно — в зачині поезії «Саул». Рукою власною вказано, коли написано: 13 октября [1860, С.-Петербург].

А коли ж надто тонкий прошарок української еліти осмислить проречене?

В непробудимому Китаї,

В Єгипті темному, у нас

І понад Індом і Євфратом

Свої ягнята і телята

На полі вольнім вольно пас

Чабан було в своєму раї.

І гадки-гадоньки не має,

Пасе, стриже і доглядає

Свою худобу та співає.

«У нас» — так само, як у Китаї, Єгипті та понад Індом і Євфратом, пастух з гирлигою, яка стала скіпетром монархічної влади і посохом церковних ієрархів, випасав ягнята і телята задовго до того, як сім тисяч років тому взявся за орання-сіяння, щоб золоте збирати збіжжя. При тому співає. Тож і не дивуймося, що фольклористам досі не вдається визначити, скільки ж сотень тисяч народних пісень — двісті, триста чи й більше, коли враховувати незліченні варіації.

Пора, пора взяти на віру, що український народ успадковує духовні здобутки нерозривних тисячоліть Мезинської археологічної культури і Трипільської цивілізації. Бо ж пам’ять про ті тисячоліття передана від предків — рідних і дорогих.

Вадим ПЕПА, письменник

Друкована версія